2Українізація
Українізація (складова коренізації) — політика більшовицького
керівництва в 1920-х рр., спрямована на збільшення представни -цтва українців в органах влади, культури, освіти, державних
установ; розширення сфери застосування української мови в су-спільстві; пробудження інтересу до національної української куль -тури. Основною метою українізації було утвердження радянської
влади в Україні, створення для неї національного підґрунтя.
На суспільно-політичній та культурний розвиток у 20-ті рр. значний вплив справила політика, яка увійшла в історію під назвою “коренізація”.Коренізація розпочалась після ХІІ з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторські тенденції, що стали проявлятись по відношенню до національних окраїн Для службовців, викладачів, вчителів був встановлений строк, переважно рік, для переходу на українську мову. Була створена широка мережа державних курсів по вивченню української мови і культури з випускними іспитами. Відбулась українізація окремих військових частин, і виникає навіть Українська автокефальна правослана церква. Велику роль в проведенні цієї політики відіграла Всеукраїнська центральна комісія українізації при РНК УСРР і наркомат освіти, який у 20-ті роки послідовно очолювали В.П.Затонський, О.Я.Шумський, М.О.Скрипник.
Українська мова поступово перетвоюється в основний засіб спілкування, навіть в таких промислових містах з великою часткою російськомовного населення, як Харків, Дніпропетровськ, Луганськ, Одеса. Українізація скоро переходить межі республіки й охоплює Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де проживало багато українців.
У жовтня 1924 р. у складі Української СРР на території сучасного Придністров’я Молдови була утворена автономна Молдавська СРР. В цей же час коли в Україні проводилось територіальне районування, було створено 8 російських, 7 німецьких, 3 грецькі, 3 болгарські, 3 єврейські і одни польський національні райони.
В Україні слухняним провідником національної політики по-сталінські був Каганович. Будучи обраним на посаду генерального секретаря ЦК КП(б) у 1925 р., він, спираючись на підтримку Сталіна, під виглядом боротьби з націоналізмом починає шельмування авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських працівників, вишукуванням націоналістичних ухилів там, де їх не було.
Однією з перших жертв цієї кампанії став О.Я.Шумський (1924-1927). Він ніколи не виступав проти радянської національної політики, але відстоював свою точку зору щодо темпів її проведення. Схожої позиції дотримувався М. Скрипник (1927-1933).
Ха́рківський право́пис (також: Право́пис Голоске́вича, скрипникі́вка) — правопис української мови, прийнятий 1927 року демократичним шляхом голосування правил на Всеукраїнській правописній конференції, яка проходила в тодішній столиці УСРР, у місті Харкові. На конференції були присутні представники всіх українських земель, які в той час входили до складу різних держав.
Харківський правопис затвердив 6 вересня 1928 року Народний комісар освіти Микола Скрипник, через що й інколи називають правопис «скрипниківським» або «скрипниківкою». А вже 31 березня 1929 року його прийняла Українська академія наук, а 29 травня того ж року Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.
Укладачами Харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим, як-от: А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були такі літератори як М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Саме цей харківський правопис і в наш час використовує українська діаспора для значної частини своїх видань.
Опір українізації.
В українізації вбачали «петлюрівщину». І на початках їй протистояв партійний апарат. М. Куліш показав це у п’єсі «Мина Мазайло»:
«По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Уособлює російський шовінізм: «Це ви серйозно, чи по-вкраїнському?»(Тьотя Мотя)
«їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було ...» (Дядько Тарас).
«Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша мало російська трагедія»
«Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.» (Мина Мазайло)
Українізація весь час наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.
формування
у свідомості мас певних
стереотипів, які б мали робити поведінку
широких верств населення прогнозованою
та контрольованою з боку органів влади
Українізація
Для зовнішньополітичного іміджу
Для залучення на бік рад. влади селянтва та інтелігенції
щоб компенсувати республікам втрачену незалежність
Релігійне життя. УАПЦ
Лише в жовтні 1921 р. після багатьох невдалих спроб у 1919 й 1920 pp. з дозволу радянської влади Всеукраїнський православний церковний собор у Києві затвердив дійсно незалежну національну Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Першим її митрополитом став В.Липківський, обраний на соборі. Наприкінці 20-х pp. УАПЦ була другою церквою в Україні після РПЦ за чисельністю парафій та віруючих. У 1927 р. вона налічувала 34 єпископи, майже 11 тис. священиків, 3000 парафій і 6-7 млн віруючих. Дозвіл на існування церкви був тимчасовою поступкою більшовиків національно-релігійним почуттям українського народу. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння проводилось українською мовою, священики не носили ряси, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалася на виборних засадах.
Водночас в Україні проводилася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігій та їх ієрархів. Багато храмів було закрито, а деякі й зруйновано.У жовтні 1927 р. власті заарештували митрополита В.Липкі-вського та його прибічників, звинувативши їх в українському націоналізмі. На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск. Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.Друга п’ятирічка була оголошена «п’ятирічкою знищення релігії».
Етнограф зафіксував цікавий випадок в одному з волинських сіл: "У Пилипівку хлопці готувалися до колядування на Різдво… Хлопці робили звізду й обмірковували — як вони її зроблять. Після деяких суперечок вирішили: з одного боку звізди встановити ікону божої матері, а з другого — п’ятикутну зірку. Так само вчилися не тільки старих, а й нових колядок співати. Мета була ось яка: коли підходять до хати комуніста, обертають до вікна звізду тим боком, що з п’ятикутною зіркою і колядують нової колядки, а як приходять до побожного дядька, обертають тим боком, що з матір’ю божою, і колядують "Видить Бог", "Осіяло сонце" або іншу їм подібну"376. В газетах описаний тип "червоного попа" як явище перехідної епохи (еклектичне поєднання демократичних і клерикальних поглядів)