10. Інноваційна політика підприємства

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, організування, стимулювання, контролю та регулювання інноваційних процесів на підприємстві.

Інноваційна політика підприємства передбачає об’єднання цілей технологічної політики, структурної політики, інвестиційної політики та спрямована на впровадження нових технологій, нових видів продукції, формування нових ринків, нових організаційних форм.

Основним завданням підприємства є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.

Метою інноваційної політики підприємства є сприяння інноваційному розвитку, підвищення інноваційної активності для забезпечення конкурентоспроможності продукції та підприємства на світовому ринку.

Виходячи з мети інноваційної політики, підприємство визначає задачі інноваційної політики.

Задачі інноваційної політики

- обґрунтування пріоритетних напрямів інноваційного розвитку;

- розробка стратегії інноваційного розвитку;

- вибір і обґрунтування основних інноваційних проектів;

- вибір і обґрунтування процесної організаційної структури;

- розробка першочергових інноваційних заходів, які сприятимуть реалізації інноваційної політики.

Принципи інноваційної політики:

1) забезпечення створення нової цінності, вигоди для споживачів і збільшення доданої вартості для підприємства за рахунок освоєння виробництва принципово нової продукції і послуг;

2) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом;

3) концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах інноваційного розвитку;

4) безперервний розвиток інноваційного потенціалу підприємства шляхом постійного навчання і самодослідження і досягнення критичної маси нових пропозицій, винаходів, ноу-хау, переходу до нового покоління техніки, технологій, необхідних для реалізації інновацій;

5) комплексне здійснення інновацій, при якому технологічні, продуктові, ринкові, організаційні, управлінські і соціальні тісно взаємозв’язані між собою;

6) формування інноваційного клімату;

7) мобілізація персоналу, економічне стимулювання інноваційної активності, підготовка та перепідготовка персоналу;

8) ефективність (економічність) інноваційних процесів.

Інноваційна політика спрямована на забезпечення інноваційного розвитку підприємства через формування і реалізацію стратегії інноваційного розвитку.

Ефективність стратегії інноваційного розвитку підприємства залежить від:

• інноваційного потенціалу;

• типів розроблених/освоєних продуктових та процесних інновацій;

• ефективності процесу розробки та впровадження інновацій на ринок;

• чинників зовнішнього середовища, передусім системи державного регулювання інноваційної діяльності, стану і тенденцій розвитку ринку.

11. Інноваційна стратегія

В літературі існує велика кількість базових інноваційних стратегій.

Відомі чотири стратегії М. Портера (1985): сфокусованість, диференціація, лідерство в ціні, лідерство в якості.

Чотири стратегії зростання Ансоффа: матриця „продукт-ринок”:

1. Теперішній ринок і традиційна продукція ( стратегія: розширення сфери дій на ринку; Ймовірність успіху – 75%)

2. Теперішній ринок і нова продукція (стратегія: запуск нового продукту ; ймовірність успіху – 45%).

3. Новий ринок і традиційна продукція (стратегія: розвиток ринку; ймовірність успіху – 35%).

4. Новий ринок і новий продукт (стратегія: диверсифікація; це найбільш ризикова стратегія – 35% успіху. )

Універсальних стратегій не існує. Коли успішні стратегії кодифікуються в правилах і формалізованих підходах, вони перестають бути інноваційними.

Потрібні неочікувані дії, зміна теперішніх правил, швидкість. Ці дії повинні робитися постійно.

Кожне підприємство повинне сформувати власну інноваційну стратегію.

Інноваційна стратегія повинна підтримувати бізнес-стратегію. Тип інновацій, їх обсяг буде залежати від стратегії і конкурентного середовища.

Виділяють два класи інноваційних стратегій: „грати, щоб виграти”, „грати, щоб не програти”.

Стратегія „грати, щоб виграти”

Дана стратегія активно використовує значимі і трансформаційні інновації, які стимулюють трансформацію в організації і створюють продукти, які змінюють ринок. Інвестиції спрямовуються в радикальні зміни технологій, продуктів, бізнес-моделей або в серію різних типів інновацій – еволюційних, значимих, радикальних.

Мета - це випередити своїх конкурентів або виснажити їх шляхом здійснення маси інновацій (еволюційних, наполовину радикальних, радикальних) з швидкою частотою повторення.

Дана стратегія типова для молодих фірм, які працюють в сфері високих технологій.

Ризики даної стратегії надзвичайно високі. Основна причина - це відсутність сильного інвестиційного портфелю і спрямованість інвестицій в одну чи дві радикальні інновації.

В разі досягнення успіху молоді компанії в подальшому повинні ставку робити на більш диверсифікований портфель інновацій.

Крупні зрілі фірми, здійснюючи даний тип стратегії, не роблять ставку на компанію загалом, як це відбувається в молодих фірмах. Широта доступних їм ресурсів дозволяє покривати великий диверсифікований портфель інвестицій в матриці інновацій, що суттєво зменшує ризики.

Стратегія „грати, щоб не програти”

Дана стратегія використовується за умови, коли в зовнішньому середовищі має місце висока ступінь невизначеності, сильна конкуренція, швидкі зміни в галузі, а внутрішній інноваційний потенціал має значні обмеження (неадекватні ресурси чи культура, структура і т.д.). В інноваційному портфелі більше еволюційних, але швидких інновацій.

У відповідності до даної стратегії компанії стежать за вдосконаленнями в зовнішньому середовищі, вносять покращення у свої внутрішні можливості, орієнтуються на розширення виробництва, скорочення собівартості.

Дана стратегія інколи може забезпечити передові позиції компанії в галузі без переходу до стратегії „грати, щоб виграти”. Як це досягається? Справа в тому, що цю стратегію використовують компанії, які працюють у фрагментованих галузях, де зміни в технологіях і бізнес-моделях здійснюються не часто. Переможцями стають компанії, які постійно здійснюють поступові покращення в технології і бізнес-моделі і постійно випускають оновлену продукцію.

Високі ризики при здійсненні даної стратегії мають місце тоді, коли конкуренти відриваються від решти фірм і переходять на стратегію „грати, щоб виграти”. В цій ситуації, компанії, що реалізують стратегію „грати, щоб не програти”, не мають необхідного потенціалу для конкуренції в такому новому для них середовищі.

Стратегія „грати, щоб не програти” не зводиться до імітації дій інших компаній. Вона базується на поєднання упереджувальних і реакційних дій. Організації, які фокусуються лише на імітації, стають обмежені в конкурентному типі мислення і в здатності до інновацій. Але потрібно відмітити, що бувають ситуації, коли віртуозні швидкі імітатори часто стають більш успішні, ніж новатори. Ці віртуозні компанії, виходячи із своєї стратегії „грати, щоб не програти”, швидко копіюють і вносять покращення, використовують сили своїх бізнес-процесів, таких як маркетинг, проникнення, розробка продукту тощо.