9.2. Форми організації малого інноваційного бізнесу

В умовах ринкової економіки парадоксальність ситуації полягає в тому, що більшу частину дослідницьких робіт і більші витрати несуть одні організації, а найбільш значимі результати добиваються інші.

Дійсно, більша частина наукових досліджень виконується великими корпораціями, які здатні до 5-10 % коштів, зароблених від продажі своєї продукції, направляти на самофінансування НДДКР. Проте радикальні інновації, які змінюють напрямки розвитку галузей, є результатом діяльності малих фірм, раніше невідомих організацій. Характерною рисою інноваційної діяльності малих організацій є їх переважна орієнтація на створення продуктових інновацій, а не нових технологій, хоча саме така орієнтація приносить найбільший комерційний успіх на початковому етапі функціонування на ринку.

Малим інноваційним організаціям властиві:

• мобільність і гнучкість переходу до інновацій, високе сприйняття принципових інновацій;

• сильний і багатоплановий характер мотивації;

• вузька спеціалізація їх наукового пошуку чи розробки невеликого кола технічних ідей;

• орієнтація на кінцевий результат;

• готовність нести значні, абсолютно неприйнятні для великих і середніх організацій, ризики

У практиці інноваційного підприємництва сформувалися найбільш поширені спеціалізовані форми малого інноваційного бізнесу, такі як впроваджувальні фірми, інжинірингові компанії, спін-офф, спін-аут, проектно-конструкторські організації, венчурні підприємства.

Впроваджувальні фірми – це фірми, що спеціалізуються на впровадженні технологій, які залишились поза увагою власників, доведенні до промислового використання перспективних винаходів для подальшого просування на ринок. Впроваджувальна діяльність може передбачати виробництво перших партій інноваційних товарів та продаж ліцензій. Виникненення даних фірм базується на ініціативі винахідників.

Інжинірингові фірми – це підприємства, що здійснюють проектно-консультаційну, підрядну та управлінську діяльність на договорній основі. Інжинірингові фірми проводять оцінку комерційної кон’юнктури, технічне прогнозування ідеї, виконують доробку та доводять нововведення до промислової реалізації, надають послуги та здійснюють консультації в процесі впровадження об’єкту розробки, виконують пуско-налагоджувані, випробувальні та інші роботи.

„Спін-офф” – фірми, які відділилися від вузів, незалежних інститутів, спеціальних лабораторій великих промислових корпорацій, організовані з метою комерційної реалізації науково-технічних досягнень, отриманих в результаті виконання крупних проектів „материнськими” компаніями. Основною місією цих підприємств є забезпечення міжгалузевого трансферу технологій. Сприятливі фактори виникнення таких фірм є високий рівень освіти, швидкі технологічні зміни, низький рівень початкових інвестицій, низькі бар’єри входу на ринок. Зв’язки з материнською компанією в цих фірмах офіційно відсутні.

„Спін-аут” – даний тип відрізняється від „спін-офф” характером зв’язків із материнською компанією. „Спін-аут” має в своєму статутному фонді частку материнської компанії, яка здійснює контроль та управління в мажах цієї частки.

Проектно-конструкторські організації – це організації, що спеціалізуються на розробці конструкторської документації та втіленні науково-технічних розробок в матеріальну форму, а також здійснюють експерименти та випробування дослідних зразків. Проектно-технологічні організації розроблюють та виготовляють технологічні схеми виробництва товарів, нормативи праці, ресурсів.

Венчурні фірми або ризикові фірми працюють на етапах зростання і насичення винахідницької активності і спадаючої активності наукових досліджень.

Незалежні малі венчурні фірми – це тимчасові утворення цільового характеру, які спеціалізуються в сферах наукових досліджень, розробок, створення та впровадження інновацій, організація яких пов’язана з підвищеним ризиком.

Внутрішні венчури – це тимчасові цільові підрозділи корпорацій, що мають бюджетну та юридичну самостійність, а також право формувати свій склад. Функцією материнської компанії є ресурсне та інфраструктурне забезпечення венчура. До складу внутрішнього венчури можуть входити інженери, конструктори, проектувальники, спеціалісти з інформаційного обслуговування, маркетингу, менеджменту.

Зовнішні венчури організовані на пайових засадах промисловими корпораціями та спеціалізуються на впровадженні винаходів, створених самостійно чи в ході виникнення НДДКР у фірмах, вузах чи наукових установах. Яскравим прикладом зовнішнього венчура є „спін-аут”.

Життєвий цикл венчурної фірми містить шість основних етапів: НДДКР, запуск, початкове, прискорене, стале зростання та зрілість. Загалом у процесі створення венчурної фірми Завлін виділяє чотири етапи: підготовчий або концептуальний, державна реєстрація фірми, організаційний, пусковий.

За оцінками спеціалістів, що вивчають американський досвід венчурного підприємництва, період формування та дозрівання малої інноваційної фірми триває в середньому 5-7 років. Потім приблизно 20% малих фірм перетворюється у відкриті корпорації, 60 % поглинаються потужніми конкурентами, а 20 % стають банкротами.

9.3. Технопаркові структури організації інноваційної діяльності

По наростанню ступеня складності технопаркові структури можна розташувати в такий спосіб: інкубатори, технологічні парки, технополіси, регіони науки і технологій.

Інкубатор бізнесу є одним із структурних елементів технопарків.

Інкубатор бізнесу – це структура, яка спеціалізується на створенні сприятливих умов для ефективної діяльності малих інноваційних організацій, які реалізують оригінальні науково-технічні ідеї.

Інноваційна організація в залежності від її технологічного профілю купує чи орендує у інкубатора той чи інший набір інноваційних послуг, куди обов’язково входить оренда приміщення. Інкубаційний період організації-клієнта триває 2-3 роки, рідше 5, по закінченню цього терміну інноваційна організація лишає інкубатор і починає самостійну діяльність.

Інкубатор бізнесу

• представляє на пільгових умовах приміщення, обладнання лабораторного і дослідного виробництва, рекламні, інформаційні, консультативні та інші послуги; забезпечує доступ до інтелектуального потенціалу університетів, до зв’язків з органами влади, з великими корпораціями, гарантії доступу до фінансових джерел;

• забезпечує досягнення успішної стратегії комерціалізації ризикової технології. Інкубатор, за рахунок створення тепличних умов на початковому етапі становлення організації, повинен підготовити її до дій в ринкових умовах. Організація повинна побудувати свої канали збуту, розмістити виробництво, знайти перших покупців і одержати перші заявки і контракти;

• здійснює бізнес-освітню функцію у вигляді навчання, безплатних семінарів.

Інкубатори бізнесу можуть функціонувати і поза технопарками як самостійно існуючі організації. В цьому випадку між цими інноваційними структурами можна виділити ряд відмінних особливостей:

• інкубатори бізнесу підтримують виключно щойно створені організації, які знаходяться на ранній стадії свого розвитку;

• інкубатори підтримують не тільки організації високих технологій, але і малий бізнес найширшого спектру;

• інкубатори не мають землі, а, отже, і програм залучення на неї філій і представництв великих корпорацій, здачі в оренду ділянок під будівництво офісів і інших приміщень;

• політика постійного оновлення клієнтів в них дотримується жорсткіше, ніж в технопарках.

Між інкубаторами існують «національні відмінності». Особливості європейських інкубаторів: широка участь в їх організації великих корпорацій, великий рівень спеціалізації, сильна орієнтація на наукоємкий бізнес. Характерні риси американських інкубаторів: програми підтримки широкого кола підприємництва, прагнення забезпечити обов'язкове зростання малої організації і перетворення її в середню, а потім і в велику. Вітчизняні інкубатори, як правило, створюються у складі технопарків і є першою фазою їх розвитку. Такий підхід загалом спрощує організаційний проект створення технопарку в специфічних умовах вітчизняної економіки.

Технопарк

Науково-технологічний парк – це самостійна організаційна структура, яка створюється у сфері науки і наукового обслуговування з метою підтримки малого науково-технічного підприємництва і формування середовища для освоєння виробництва і реалізації на ринку високотехнологічної продукції.

Основні задачі створення технопарків:

• перетворення знань і винаходів в технології;

• перетворення технологій в комерційний продукт;

• передача технологій в промисловість через сектор малого наукоємкого підприємництва;

• формування і ринкове становлення наукоємких організацій;

• підтримка організацій у сфері наукоємкого підприємництва.

Технопарки дозволяють сформувати економічне середовище, яке забезпечує стійкий розвиток науково-технологічного і виробничого підприємництва, створення нових малих і середніх організацій, розробку, виробництво і поставку на вітчизняний і зарубіжний ринки конкурентоспроможної наукоємкої продукції.

Регіон, який сприяє створенню і розвитку технопарків, отримує можливість формувати і прискорювати розвитоу науково-виробничої і соціальної інфраструктури, залучати в регіони висококваліфікованих фахівців, підтримувати і розвивати сектор економіки і зрозуміло, створювати нові робочі місця.

Промисловим організаціям надається можливість повною мірою використовувати потенціал науково-технічного комплексу регіону для прискорення конкурентоспроможності своєї продукції, прискореного упровадження нових технологій, цільового відбору випускників, що пройшли школу в малих інноваційних і ризикових організаціях.

Технопарки можна класифікувати за наступними групами:

1. Науковий парк здійснює неприбутковий, як правило, фундаментально-прикладний науковий трансфер, діє від стадії завершення фундаментальних досліджень. Його основним об'єктом є новітні, авангардні наукові ідеї і витікаючі з них проекти і розробки, що можуть мати або мають прикладне значення, нерідко в довгостроковій перспективі (понад 10 років). Тому держпідтримка тут повинна бути визначальною.

2. Науково-технологічний парк здійснює прибутковий або неприбутковий прикладний науково-експериментальний трансфер, функціонує переважно від стадії прикладних НДДКР до стадії виробництва дослідно-експериментальної партії нового продукту нерідко середньострокової перспективи (понад 5 років). Організації технопарку тиражують технічну документацію і готують продукт (технологію) до освоєння у виробництві (випуск першої промислової партії). Тут слід говорити про паритетну підтримку державою і бізнесом.

3. Технологічний парк здійснює, як правило, прибутковий експериментально-виробничий трансфер. Діє переважно від стадії дослідно-конструкторських і експериментальних робіт до організації серійного виробництва нової продукції (освоєння нової технології), що має майже гарантований попит на ринку. Організації технопарку реалізують готову документацію (ноу-хау), проводять новий продукт (можливо малими партіями) або беруть участь в його серійному виробництві. Тут очевидна головна роль бізнес-підтримки.

4. Промислово-технологічний парк здійснює прибуткову діяльність, пов'язану з наданням в тимчасове користування площ, приміщень і устаткування для організації виробництва нової продукції за новою технологією. Такого роду парки можуть повністю підтримуватися бізнесом.

Технопарки відрізняються від традиційних виробничих і впроваджувальних організацій тим, що:

• технопарк представляє «фабрику» з виробництва і випуску малих і середніх інноваційних організацій;

• технопарки розташовуються поблизу джерела сировини, якою в даному випадку виступає інтелект, але технопарк не стільки споживає інтелект, скільки сприяє його розвитку, працює на нього;

• в технопарку організації не можуть залишатися назавжди, повинен дотримуватися закон «кругообігу, приток свіжих сил»;

• виключно ринкова націленість діяльності технопарку.

Всі технопаркові структури мають ряд спільних рис, а саме:

- наявність університету чи іншого вищого навчального закладу, який виконує роль ядра наукового парку;

- наявність інкубатора малого бізнесу;

- наявність венчурних фірм чи інших джерел для пільгового фінансування з метою підтримки підприємницькі проекти;

- наявність економічних умов для успішної діяльності малого і середнього бізнесу;

- вигідне географічне положення, близькість до магістральних автомобільних, залізничних трас і т.д.

-- підтримка зі сторони держави, місцевих органів і адміністрації відповідного університету.

Проте із практики США відомі приклади, коли наукові парки формувались спонтанно – в результаті появи нових перспективних розробок і високого попиту на них зі сторони ринку (Кремнієва долина в штаті Каліфорнія). Тому не існує якогось одного типового проекту організації наукового парку.

Технополіс являє собою цілісну науково-виробничу структуру, створену на базі окремого міста, в економіці якого помітну роль грають технопарки й інкубатори. Нові товари і технології, розроблені в наукових центрах, використовуються для вирішення всього комплексу соціально-економічних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені на основі як нових міст, так і що реконструюються. Існують також технополіси "розмитого" типу, звичайно вони виникають на базі великих міст, що при відсутності чітко обкреслених високотехнологічних зон володіють проте розвиненими інноваційними структурами.

Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої можуть збігатися з межамими цілого адміністративного району. В економіці такого району велику роль грає інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами. Науково-виробничий комплекс представляє тут єдине ціле, оскільки нові технології, створювані в наукових центрах, відразу ж впроваджуються у виробничому секторі. В регіоні науки і технологій функціонують крупні наукові установи і промислові підприємства, які спеціалізуються на виробництві наукоємної продукції. В цей комплекс входять виробнича і побутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інститути і т.д.