3. Конкурентні стратегії.

Запропоновані М. Портером у книзі «Стратегія конкуренції» (1980 р.) загальні конкурентні стратегії мають універсальний характер, оскільки, як показав час, підприємства, котрі сприйняли ці стратегії, досягли успіхів. Загальноконкурентні стратегії існують у таких видах:

• лідирування у зниженні витрат (цін);

• диференціація;

• фокусування.

Стратегія лідирування за рахунок зниження витрат — одна із загальних конкурентних стратегій фірми, що полягає в орієнтації на зайняття лідируючого положення в галузі (або на великому сегменті ринку) за рахунок економії на витратах при виготовленні масової продукції.

Стратегія лідирування на основі зниження витрат (цін) має переваги, коли• попит є еластичним за ціною, цінова конкуренція серед фірм-продавців особливо сильна, продукт відносно стандартизований, більшість покупців схильні використовувати товар звичними способами.

Можливі шляхи досягнення переваг за витратами такі:

• спрощення розробки товару;

• реінжиніринг основних виробничих процесів;

• використання більш простої і раціональної технології;

• відмова від використання дорогих матеріалів і комплектуючих виробів;

• перенос виробництва ближче до споживача/постачальника, щоб зменшити транспортні витрати та ін.

Стратегія диференціації — одна із загальних конкурентних стратегій, що полягає в орієнтації діяльності підприємства на створення унікальних у будь-якому аспекті продуктів.

Диференціація може виявлятися у:

• специфічних характеристиках товару;

• різноманітних послугах, що надаються після продажу;

• інженерному дизайні і виготовленні за замовленням;

• широкому спектрі моделей, розмірів, цін тощо;

• надійності і безпечності;

• технологічному лідируванні в методах виготовлення, якості і екологічності виробництва та споживання;

• унікальності виробів за стилем, модою.

Стратегія лідирування у диференціації продукції має переваги, якщо:

• існує багато способів диференціації продукту (послуги);

• різноманіття продукції (послуг) сприймається споживачами як цінність;

• є можливість використання товару (послуги) різними способами і це відбиває потребу покупців;

• стратегія диференціації використовується небагатьма підприємствами галузі;

Стратегія фокусування — одна із загальних конкурентних стратегій, спрямована на підвищення спеціалізації та концентрації діяльності підприємства, з урахуванням вимог певного сегменту без орієнтації на весь ринок.

4. Функціональні стратегії.

Функціональна стратегія — тип забезпечувальної стратегії у «стратегічному наборі», що визначає стратегічну орієнтацію певної функціональної підсистеми управління підприємством, яка забезпечує їй досягнення цілей, а також (за наявності взаємопов’язаних обґрунтованих функціональних стратегій) керованість процесами виконання загальних стратегій та місії фірми.

Метою функціональних стратегій є створення високоефективного функціонального потенціалу підприємства, який забезпечуватиме керованість стратегічних змін..

До функціональних стратегій відносять маркетингову, виробничу, фінансову, інноваційну, стратегію управління персоналом і т.д.

Маркетингова стратегія — це стратегія промислових підприємств, орієнтованих на ринкові цінності, в якій відбивається певне поєднання окремих складових маркетингового комплексу (marketing mix).

У загальному вигляді встановлення стратегії маркетингу складається з чотирьох основних етапів:

• аналіз співвідношень «споживач — товар»;

• визначення загальної маркетингової стратегії на окремих сегментах ринку;

• створення стратегій за кожного зі складових marketing mix (формування своєрідного маркетингового «стратегічного набору»);

• виконання та контроль.

Інноваційна стратегія — це стратегія створення та використання нововведень різних типів, що, зрештою, і забезпечують підприємству стратегічний розвиток.

Базові альтернативи інноваційної стратегії: власні розробки; запозичення результатів; врахування розривів.

Виробнича стратегія — це функціональна стратегія створення та розвитку висококонкурентного виробничого потенціалу підприємства та системи управління ним, що втілюється у вигляді виробничої підсистеми певного типу, призначеної для випуску конкурентоспроможних продуктів. Виробнича стратегія існує у вигляді довгострокової програми або плану.

Найважливіші параметри, що їх треба враховувати під час визначення виробничих стратегій, такі:

• обсяги продукції, виробництво яких необхідно забезпечити в певний період часу (тобто виробничі потужності);

• розриви між наявними та потрібними характеристиками виробничих процесів для забезпечення випуску продукції згідно зі сформованим «портфелем»;

• масштаби виробничого потенціалу, рівень його гнучкості;

• досягнення певних рівнів витрат на виробництво та створення певного обсягу доданої вартості.

Розробка фінансової стратегії базується на таких принципах:

• балансування матеріальних і фінансових потоків;

• найефективніше фінансування розширення, підтримки та, в разі потреби, скорочення окремих підсистем та підприємства загалом;

• прогнозування альтернативних варіантів розвитку підприємства з точки зору фінансових характеристик його діяльності в різних умовах;

• фінансового контролю та аналізу діяльності підприємства.

Структура фінансової стратегії:

1. Загальна фінансова стратегія.

1.1. Управління готівкою та ринковими цінними паперами (для акціонерних товариств).

1.2. Управління товарно-матеріальними запасами.

1.3. Стратегія кредитування.

1.4. Дивідендна стратегія.

1.5. Інвестиційна стратегія.

1.6. Стратегія фінансового оздоровлення (для підприємств, що знаходяться у стані кризи).

2. Фінансові прогнози щодо капіталовкладень, інших надходжень та виплат.

2.1. Проект фінансового балансу.

2.2. Фінансовий план зовнішнього фінансування.

3. Механізм аналізу та контролю фінансового стану підприємства у процесі здійснення програми.

4. Стратегія розвитку (скорочення) функціонального підрозділу «Фінанси», включаючи рішення про об’єднання (злиття) з іншими економічними службами, розширення повноважень тощо.

Стратегія управління персоналом — це тип забезпечувальної стратегії, яка спрямована на керований розвиток та вдосконалення кадрового потенціалу підприємства, накопичення людського капіталу; існує у вигляді довгострокової стратегічної програми (плану), сформованої з метою створення однієї з головних конкурентних переваг.

Основні позиції стратегії управління персоналом:

1. Добір, оцінювання і розставлення персоналу.

2. Заходи щодо підвищення ефективності використання персоналу.

3. Заходи щодо формування трудових відносин.

4. Заходи щодо мотивації персоналу.

5. Соціально-психологічні заходи щодо формування стратегічної поведінки та високого рівня морально-психологічного клімату.

6.Розвиток менеджменту персоналу.