Лицарська культура

Сам образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою лицаря в латах. Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, етичні цінності, особливі ідеали. – так званий лицарський кодекс.

Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні Франції (Лангедок). . У кожній країні їх називали по-різному: у Англії — менестрелі, у Німеччині — шпільмани. Лірику трубадурів живили різні джерела: фольклорні пісні та обряди, антична і східна поезія. Вони оспівували лицарське любов та героїчні подвиги. У творчості трубадурів виділяють 3 основні тем: війна, служіння сюзерену та поклніння Прекрасній Дамі, а також 3 жанри:

• Канцона — ліричний вірш про лицарське кохання (пізніше збірка віршів Петрарки називатиметься «Канцоньєрє»);

• Сирвента — вірш про подвиги на ратному полі;

Пасторела — ліричний вірш, який розповідає про любов лицаря до пастушки.

По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Найпопулярніші сюжети — про лицарів «Круглого столу», про легендарного короля бритів Артура, про лицаря Ланселота, про Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.

Близьким до куртуазної літератури є героїчний епос. В ньому оспівується хоробрість, сила, військова доблесть воїнів, які захищали свій народ і країну.

Серед кращих творів- «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів».

Архітектура і мистецтво Середньовіччя

Мистецтво раннього Середньовіччя несе відбиток перехідності, в ньому змішані язичницькі та християнські мотиви. З утратою античних досягнень головну роль отримало декоративно-ужиткове мистецтво, а пізніше — архітектура.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з 10 століття. Тоді вже виразно проступала особливість середньовічного мистецтва — провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд малярство, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII століття отримав назву «романський». Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні.

В цей час економічно зміцніла церква починає широко будувати храми і монастирі. Форми будівель мають чіткі геометричні об'єми: паралелепіпеди, циліндри. Дахи - у формі конусів, трапецій. Такі ж і рицарські замки з маленькими вікнами і великою кількістю башт. Стіни міцні, муровані, товсті, зовні нічим не прикрашені, хіба невибагливими геометричними орнаментами. Будівлі нагадують фортеці, часто ними і являються, бо часи були неспокійні: війни, міжусобиці. Всередині стіни теж позбавлені скульптурних прикрас, а іноді оформляються гобеленами. Іконами, привезеними зі Сходу, або просто вибілюються.

Наприкінці XI - у XIII ст.. на зміну монументальній романській архітектурі поступово приходить готичний стиль. Спочатку міняється внутрішній декор романських споруд: на них з'являються розписи, мозаїка, фрески,

Готичний стиль пов'язаний з розвитком міської культури. З'являються нові архітектурні форми: митниця, ратуша, муніципалітет. Абсолютно нова культова будівля і готичного собору. Витягнутіеть вгору всієї будівлі (в небо), стрілчасті дахи, стрілчасті вікна, відсутність круглих форм, кольорові вітражі; Над входом в собор — велика розетка, яка символізує собою «всевидюще око Бога, відкрите на всі боки світу. Масивні стіни прикрашені складним мереживом скульптур, композицій, фігурками, що мають алегоричний, символічний характер і відтворюють картини страшного суду, коли в пеклі мучаться душі грішників. Прикладом такої архітектури є Собор Паризької Богоматері в Парижі, собори у Кельні, Мілані, Страсбурзі.

Вплив церкви визначав обличчя середньовічного мистецтва. Основним

зразком середньовічного образотворчого мистецтва були пам’ятки церковної

архітектури. Мистецтво було в руках церкви могутнім знаряддям впливу на

маси з огляду на його доступність для всіх. Головним завданням художника

було втілення божественних засад, а з усіх почуттів людини перевага

надавалась стражданню. Бо, за вченням церкви, це — очищувальний вогонь.

Твори художників цього часу не мають особливої естетичної ваги.

Середньовічна культура Візантії. В розвитку світової цивілізації візантійська культура займає видатне місце. Для неї характерні урочиста пишність і внутрішня шляхетність, це своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу і християнства, а також елліністичного Сходу. Візантійський тип культури не подібний ні на західноєвропейський, ні на східний.

Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох – загибелі пізньої античності та народження середньовічного суспільства. Столицею її став Константинополь, заснований імператором Константином І у 324-330 pp.

За формою державного правління Візантія була самодержавною монархією: в руках імператора (василевса) зосереджувалась законодавча, виконавча, судова і військова влада; вона вважалася божественною, а він сам – повелителем усіх християнських народів. І все ж ця влада до певної міри була обмежена такими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) і діми (організації вільних громадян візантійських міст).

В ідеологічному і соціально-політичному житті візантійського суспільства значну роль відігравала християнська церква, яка в IV ст. стала союзником і опорою держави. У Візантії церква не мала тієї адміністративної й економічної влади, що в Західній Європі. Система освіти у Візантії зберегла спадкоємний зв’язок з античністю. Дітей у віці шести-семи років віддавали до початкової школи, де вони протягом двох-трьох років вчились писати, читати і рахувати. Початкові школи були приватними, платними, а також могли утримуватись монастирями, церквами або міськими общи нами, залишаючись доступними для всіх категорій населення.

З перемогою християнства провідне місце в системі знань зайняло богослов’я. Надзвичайний розквіт переживає логіка, як основа побудови богословської догматичної системи. Візантійська філософія, на відміну від західноєвропейської схоластики, базувалась на вивченні й коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямків.