Книгодрукування в Україні. Іван Федоров

Німецький винахідник Йоган Гутенберг у сер. XV ст. розробив технологію друку і сконструював друкарський верстат. У XVI ст. він попадає в Україну.

Точна дата книгодрукування на українських землях невідома. Першою друкованою книгою вважають «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р. Згодом надруковано «Буквар». Це були перші книги, надруковані слов’янською мовою.

Згодом в Острозі була надрукована відома « Острозька Біблія» .

Українська усна народна творчість

Українська усна народна творчість, мабуть, найповніше відтворює духовну культуру народу. Український фольклор дуже різноманітний, У прозовій формі він представлений притчами, легендами, казками, переказами. У народній прозі також багато прислів'їв, приказок, афоризмів.

Важливу роль відігравала у житті народу пісенна творчість: календарно-обрядова і родинно-обрядова. До першої відносимо різні веснянки, гаївки, русальні пісні, обжинкові, підблюдні і т.д. До другої-вінчальні, поховальні, хрестильні і т.д.

Одною з провідних тем народної творчості є тема боротьби з зовнішніми ворогами - татаро-монгольськими та турецькими завойовниками. Це легенди, перекази, героїчні пісні, де центральним персонажем є київський лицар, борець проти турків - Михайлик.

У XV ст. зароджується історична пісня і поезія, пов'язана з виникненням Запорізької Січі, з боротьбою проти кримських орд і султанів - про Олексія Поповича, Марусю Богуславку, про Самійла Кішку, про Байду. Сповнені глибокого патріотизму, дійшли і до нашого часу пісні про визвольну боротьбу проти шляхетської Польщі, пісні про Хмеля - Богдана Хмельницького, «Ой, Морозе, Морозенку», та історичні думи, що виконувались під бандуру сліпими кобзарями .

Ідеї Ренесансу в Україні XVI -1 пол.XVII

Ідеї Відродження мали розповсюдження не лише в Західній Європі, але й в Україні. Найбільш яскраво це проявилось в літературі. Яка в ХУІ ХVII. творилась латинською мовою. На її розвиток вплинули історичні і політичні події того часу: боротьба з татарською навалою, литовським та польським поневолюванням, міжусобні чвари місцевих феодалів, єретичний рух проти церкви. Характерними ознаками цієї літератури було поширення ідей гуманізму, утвердження величі і винятковості земної людини, а також пробудження історичної самосвідомості українського нбароду. патріотизму. Ці ідеї знайшли своє відображення в діяльності українських гуманістів.

Серед них-

Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) - народився в Дрогобичі, який був отримав освіту і Краківському і Болонському університетах. Був доктором філософії і медицини. Він писав науков твори, що видавались за кордоном - у Римі, був першим українцем, якого вивчали у Італії, Німеччині Франції, студіював астрономію, був учителем М.Коперника.

Павло Русин ураїнський поет, що писав польською мовою, навчався в університетах Польщі т Німеччини, викладав у Краківському університеті римську літературу, писав польською і латинською.

Станіслав Оріховський (Роксолан), народився в с. Оріхові. Сучасник називали його «руськиі Демосфеном», був глибоко обізнаний з античною, середньовічною і гуманістичною, культурок мандрував студентом по всій Європі. Навчався у Польщі, Відні, у Німеччині, Італії. Товаришував Мартіном Лютером, засновником руху Реформації в Європі. Писав анти турецькі промови, виступав з перенесення столиці з Москви до Києва, виступав проти папи римського.

Вихідці із небагатих демократичних верств, ці письменники відстоювали українську мову, бул справжніми гуманістами.

Розвивається полемічна література .Яскравими представниками були Іван Вишенський, І. Гізель.

Український іконопис

Поява іконопису пов’язана з прийняттям християнства у Київській Русі.

Поряд з іконами існували фрески – розписи різнокольоровою фарбою по вологій штукатурці теж релігійних сюжетів і образів. На стінах Софійського Собору їх багато – найвідоміша – Мати Божа(Оранта).

У XV-XVI ст. польські королі запрошують руських іконописців розписувати фресками храми у Польщі. Іконопис відходить від візантійських канонів. Твори Петра Ровенського з Волині(ікони «Богородиця», «Петровська ікона» зображають святих добрими,з вільними руками,лагідними обличчями. Популярні ікони Георгія Зброєносця, на тему «Страшний суд».

З початку XVII ст. з’являється нова форма іконопису.Прикладом є ікона «Різдво Богородиці»,що зберігається у П’ятницькій церкві у Львові. Невідомий автор змалював звичайну міщанську родину в звичайному інтер’єрі. До того ж зображення має об’ємний характер. Безумовно,це вплив західноєвропейського мистецтва.

Музичне мистецтво періоду ХІV-ХVІІІ ст.

Культура козацької доби була тісно пов’язана з церквою. Наприклад, співці, танцюристи об’єднувались навколо монастирів. Вони створювали хвалебні пісні на честь князів та дружинників.

Збагачувалась пісенна культура за рахунок народної творчості. Боротьба проти іноземних поневолювачів спричинила появу історичних пісень («Пісня про Байду»). Музика розвивається у творчості скоморохів, які створюють жанр гумористичної, жартівливої пісні і використовують такі інструменти, як гудок, сопілка, бубон, волинка, а в козацькому середовищі – сурми, бандури, кобзи, ліри, литаври, цимбали.

Кобзарі – (насамперед сліпі співці-бандуристи), що мандрували по містах і селах України, були виконавцями історичних пісень і дум, передавали трагічність, пафос і ліризм народних дум і пісень, формували патріотичні почуття у слухачів.

У братських школах учні отримували музичну освіту. Виникає партезний спів – багатоголосний спів по партіях (за голосами), спів професійний, який виконувався у церкві.Виникають музичні цехи, які грають на весіллях, похоронах, народних гуляннях. У їх репертуарі народні пісні, марші і танці. Найпопулярнішими танцями були гопак і козачок.У Глухові (на Чернігівщині) була створена музична школа, що готувала музик-професіоналів, серед яких вчився і відомий композитор Д.Бортнянський.

Шкільна драма і вертеп в українському мистецтві

У ХVІ ст. в Україні виникає і розвивається театральне мистецтво. Воно бере свій початок ще з народних ігор і обрядів Київської Русі, в яких присутні елементи – народної драми, пантоміми, балету. У ХVІ ст. з’являється звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Наприкінці ХVІ ст. з появою братських шкіл виникає шкільний театр. До великих християнських свят школярі готували вистави різдвяної і великодньої тематики. Це були містерії – сюжети з Біблії. Розігрують вистави і на кінець навчального року, складені і поставлені викладачами і учнями шкільні драми – це віршовані твори з декораціями і костюмами. Їх потім запровадили і в університетах і колегіумах, де режисерами могли бути професори, видатні літератори. На жаль, жодна драма чи комедія (твір на побутову тему, котрий ще називався – інтермедія і ставився між актами релігійної драми) до нашого часу не дійшла.

У ХVІІ ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Це двоповерхова дерев’яна скринька, де зверху демонструвалась вистава з Євангелія, а внизу – комічні сюжети з народного життя. Часто обходились без ляльок, роль виконували вживу.

Культура Запорізької Січі

Високорозвинена культура Запорізької Січі у ХVI-XVIII ст. мала величезний вплив на формування культури і національної свідомості українського народу. В основі цієї культури лежали традиції українського народу.

Запорізька Січ була колективним членом Київського братства і таким чином тісно пов’язана з життям заснованої при ньому школи. Гетьман Сагайдачний став її опікуном,допомагав матеріально. За проханням Війська Запорізького Київська школа була об’єднана з Лаврською. Школи на Запоріжжі поділялись на січові,монастирські і церковно-музичні і на парафіяльні.

В Запорізькій Січі існувала спеціальна школа співу,школа що готувала писарів для військових канцелярій,ціла низка звичайних шкіл,де навчання велось українською мовою і здійснювалось поєднано з вихованням.

У художньому житті Запорізької Січі важлива роль відводилась музиці,співу,танцям. Особливо військовій музиці,в якій популярні були духові та ударні інструменти:труби,сурми,литаври,барабани,бубни. Музика звучала у походах та під час різних урочистостей. Труби та сурми використовували як сигнали в походах і боях. Тулубаси використовували для зв’язку,в деякі з них одночасно били 8 чоловік. Литаври називали набатами.

Високого рівня досягло хорове мистецтво. Думи і народні пісні виконувались кобзарями під супровід бандур,виконавці були часто і творцями. Танці виконувались лише чоловіками,в основі лежала імпровізація. Танцівник – це вершник,що хвацько підстрибував у сідлі – «присядка», «повзунець», «яструб».

У колах існували гуртки «ліцедеїв»,які ставили лялькові видовища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик.

Козаки були дуже віруючими. Найважливішим питанням церковного життя,як-то будівництво храму – вирішувалось на загальновійськовій Раді,обирали і священників. Проповіді звучали українською мовою. Не було багатшого храму в Російській імперії,ніж січова церква. Головним було свято Покрови – 14 жовтня.

Стиль бароко в українській архітектурі

Розповсюджений у західноєвропейській культур стиль бароко у ХУЇЇ-ХУШ ст. проникає і в українське мистецтво.

Бароко - термін означає: оригінальний, несподіваний, вражаючий, фантастичний, проявляється в пишності, нагромадженості деталей, надмірній декорованості архітектурних форм. У II пол. XVII ст. цей стиль набув назву «козацьке бароко». Це означає, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідності і національного колориту.

У Ніжині (Полтавська обл.) - центрі одного з найбільших козацьких полків побудована була Миколаївська церква з каменю, де були використані традиції українського дерев'яного будівництва сільських церков. Багато національних орнаментів у оформленні цього храму. Барокові храми мають 5-7-9 бань (окремі куполи), у них немає центрального фасаду, вони відкриті з усіх чотирьох сторін, відкриті для всіх присутніх на майдані, наче всіх запрошують зайти. Це підкреслює демократизм і відкритість українців. Такий храм, здавалось, не можна обійти, бо пробуючи це зробити, дезорієнтуєшся в просторі і в часі, виникає відчуття запаморочення, неземного стану, польоту. Стіни зовні охайно білились, вписувались у навколишній пейзаж українського села з хатами-мазанками і сільським краєвидом. Покриття бань фарбувалось в зелений, синій колір, а в Києві вкривалось позолотою. Подібні церкви характерні на Лівобережжі і Слобожанщині: у Сумах, Лебедині, Покровський собор у Харкові, Успенська церква Києво-Могилянської Лаври.

У кінці XVII ст. під безпосереднім впливом І.Мазепи, стиль бароко втрачає демократизм козацького різновиду, а втілює велич гетьманської влади, стає більш граціозним і пишним -Богославська церква в Києві. Подібних споруд за Мазепи збудовано 20.

Тема: Українська культура 18- 19 століть.

План.

1. Українська культура 2 пол. 17- 18 ст. культури.

2. Козацькі літописи.

3. «Українське бароко». Григорій Сковорода.

4. Освіта в Україні в к.17- 2 пол. 18 ст.

5. Наука і література. Словник Памви Беринди. Граматика М.Смотрицького.

6. Наукова і громадська діяльність І. Гізеля, Д. Тулупа, С. Яворського.

7. Феофан Прокопович – видатний діяч просвітництва і культури.

8. Українське національно-культурне відродження в Україні в к. 18- поч.. 19 ст.

- Національно – культурні організації і рухи. Діяльність « Руської трійці», Кирило- Мефодіївського товариства.

- дослідження української історії.

-розвиток етнографії і фольклористики.

- розвиток української мови і літератури.

-освіта і наука в Україні.

- театральне мистецтво.

- архітектура і скульптура ;

- музичне мистецтво.

9.Висновки.

Вступ. Українська культура к.17- поч.. 18 ст. розвивається досить в складних політичних обставинах. Україна не мала власної держави , а її територія була поділена між декількома державами Територія Правобережної України входила до складу Речі Посполитої. На Лівобережжі сформувалась українська національна держава – Гетьманщина(яка пізніше ввійшла до складу Російської імперії). Саме тому цей період ввійшов в історію як козацько – гетьманська доба. В цей час українське козацтво вибороло фактичну незалежність України.

Козацько- гетьманська держава сприяла розвитку української культури, особливо за часів гетьманства Івана Мазепи(1687-1709) , Івана Скоропадського(1709-1722) , Кирила Розумовського(1750-1764).Серед відомих діячів української культури цього часу чільне місце посідає Ф. Прокопович.

Феофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури

Феофан Прокопович народився в Києві 1677 р. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію і вирушив у подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. З 1705 р. Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії. Займається драматургією, пише сатиричні п'єси, в яких висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. Петро І, який при близькому знайомстві побачив, що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають духу реформ, Петро І забирає Ф. Прокоповича до Петербурга, де той стає радником царя у справах освіти та надійним помічником у боротьбі з боярською і церковною опозицією. У Петербурзі стає одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві

Козацькі літописи.

Визначними історичними творами, які зявляються в к.17 ст., були козацькі літописи. Це літописи Самовидця, Григорія Грабянки , Самійла Величка.В центрі уваги козацьких літописів- бурхливі події Визвольної війни і Руїни. Українське козацтво виступає в цих творах рушійною силою історії.

Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко.

Спустошення України збудили в ньому інтерес до минулого своєї землі. Одна з головних тем літопису Самійла Величка – гетьмансько-старшинські усобиці.

Глибоко сумує автор також із приводу жахливих руїн міст і сіл – наслідку набігів татар та інших зовнішніх ворогів. Гине Україна, треба рятувати- такий провідний мотив літопису.

Стиль літопису піднесений, героїко-патріотичний, що нагадує нам “Слово про похід Ігорів

Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він називався “”Дії запеклої і од початку поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками” і мав на меті показати, що “українці є рівні з іншими”. Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшини на соціально- економічне та політичне панування в Україні.

У “Літопису Самовидця” після короткого вступу про події 1648 року докладно описано епоху 1648-1702 рр., кінцева частина літопису – стислий огляд історії

України за 1703-1784 рр.

“Літопис Самовидця” в запису під 1663 роком описує Чорну раду в Ніжині, докладно розповідає про два ворожі табори – Сомка та Брюховецького і про жорстоку розправу останнього над своїм суперником та його прихильниками.

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій з рисами бароко.

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко». Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651—1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

Микола Василій Потоцький, український магнат і русин за походженням, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких - Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення..Серед відомих іконописців- Й. Кондзелевич, І, Руткович.

Григорій Сковорода – найсамобутніший український мислитель і письменник XVIII ст. Син бідного козака з Лівобережжя. У 12-річному віці вступає до Києво-Могилянської академії. Володів латинською,грецькою,польською,німецькою та церковнослов’янською мовами. Був викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Вів життя мандрівного філософа. Пішки подорожував багатьма країнами Європи,також обійшов усе Лівобережжя і Слобожанщину. Вступав у гострі філософські суперечки з різноманітними людьми,де б це не було:на ярмарку,в дорозі,сільському садку. Його цікавила проблема людського щастя,котре він вбачав не в багатстві,а в тому,щоб пізнати самого себе і поводити себе природно,займатись тим,що виникає її природі і бажанням,уникати багатства і слави. Його називали «українським Сократом». Автор філософської теорії про єдність «трьох світів»:макрокосмосу(Всесвіту),мікрокосмосу(людини) і символічного світу(Біблії). Внутрішня суть людини – Бог. З цього виходить і заклик Сковороди до самопізнання. Він був зачинателем майбутньої філософії XX ст. – екзистенціалізму. Автор віршів(«Сад божественних пісень», «Басні Харковскія». Мав гарний голос,співав у придворній капелі в Петербурзі. Народ любив його,знав його вірші.

Освіта і наука в Україні 2 пол. ХVІІ – к. ХVІІІ ст.

Важливим осередком духовної культури цього історичного періоду була Києво-Могилянська академія. Поряд існувала широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій та колегіумів – середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалися діти старшин, шляхти та духовенства, а також заможних міщан, козаків і навіть селян.

Києво-Могилянський колегіум Петром І у 1701 р. дістав статус академії. Навчання там тривало 12 років. У 3-х молодших класах вивчали кілька мов, у т. ч. і українську книжну. Два роки потому вчили писати вірші і опановувати ораторське мистецтво. 3 роки вивчалась філософія, 4-богослов’я. Крім того давались знання з математики, географії, історії, астрономії, архітектури, музики. Навчались діти шляхти, духовенства, заможних міщан, козаків, іноді діти селян та міської бідноти. Випускниками, а потім викладачами були відомі вчені того часу, зокрема Інокентій Гізель, Лазар Баранович, С. Полоцький, Ф. Прокопович та інші. Підтримувались тісні зв’язки з багатьма навчальними закладами Європи. А Росія охоче залучала до роботи в свої навчальні заклади випускників Києво-Могилянської академії.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні працював Львівський університет з 4-ма факультетами: теологічний, медичний, філософський та юридичний. Викладання велось латиною.

В Україні було на той час до 10 друкарень, в тому числі у Житомирі і Бердичеві. Найпопулярнішою друкованою книжкою в Україні став збірник проповідей

И. Галятовського "Ключ разуменія". До найцікавіших київських видань належать такі фундаментальні праці, як "Житія святих" Д. Туптала, "Іфіка ієрополітико"- ілюстроване гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм поведінки, "Вірші нажалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, церковносло´янсько-український словник П. Беринди та ін. Видана в цей час граматика М. Смотрицького. Лаврська друкарня відзначалася розмаїттям тематики і високим художньо-технічним рівнем друків.

Українське національно-культурне відродження в Україні

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського Відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Дослідження української історії. У. процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа (1760—1822) і Григорій Полетика (1725—1784).

На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776— 1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якіймістяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності БогданаХмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів».

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркевич (1804—1860), котрий у 1842-1843 pp. видав п'ятитомну «Історію Малоросії».

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці»

Яків Головацький (1814—1888). У збірці «Вінок русинам на обжинки» він

умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов'янофільства пропагував ідею єдності українського народу .

Розвиток етнографії і фольклористики. Крім історії українського народу великезахоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору,селянських звичаїв, традицій, пісень .

Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився

князь Микола Цертелєв (1790—1869), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Народився на Черкащині в родині збіднілого дворянина. Після закінчення Московського університету

працював там викладачем ботаніки, завідуючим ботсадом, потім професором.

Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827),

«Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской

словесности» (1839). Випускав альманах «Денница», «Киевлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Український професор Московського університету Йосип Бодянський (1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російськихта українських народних пісень.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету ІзмаїлСрезневський (1812—1880) із захопленням, працював над дослідженнямукраїнської народної творчості і побутової старовини, наслідком якогобуло видання української народної поезії «Запорожская Старина»(1833—1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українськихнародних пісень «Собрание памятников украинской народной поэзии»,складений у 1826 р. В 1838 р. він видає «Украинский Сборник», де буловміщено «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника» Котляревського, якого в1837 p. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збереження пам'яток української народності.

Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії,досліджень про походження мови зробив випускник і професор університету Олександр Потебня (1835-1891).

Розвиток української мови і літератури. Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої(тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.

Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський .

Провідне місце установленні української мови та літератури дошевченківської добиналежить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806—1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і,особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою,історичною поемою.

Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового

духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією в кінці XVІІI — початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника,мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка(1814—1861

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р.

Розвиток освіти. У Лівобережній Україні діяло 866 початкових шкіл з трирічним навчанням, де викладали основи читання та письма. Знаменною подією для цих шкіл стало видання українських підручників — «Граматки» П. Куліша, «Української абетки» М. Гатцука, «Домашньої науки» К. Шейковського, «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.

На початку XIX ст. крім російських початкових шкіл продовжували існувати «дяківські» школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась.

У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні «повітові школи». Укінці 50-х років XIX ст. за ініціативою студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітительський рух —так звані недільні школи для народу. Проте згодом вони були заборонені царським урядом, який вбачав у них небезпеку і поширення «обурливих ідей».

Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові,Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів і колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії, деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними.

Щодо освіти на західноукраїнських землях, школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти і шестикласні середні школи, де в основному панували латинська і польська мови.

Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови непридатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.

Лише в 1805 р. було відкрито університет у Харкові. 6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету.

Першим ректором був ЗО-річний М. Максимович, відомий вчений, енциклопедист.

Третім університетом в Україні був Новоросійський , заснований в 1865 р.

Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661 р. з латинською мовою викладання. В 1805 р. його було перетворено на ліцей, ав 1817 р. - і знову на університет. У 1849 р. В університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії України, яку посів М.Грушевський.

Розвиток театру. На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст.став справжнім професійним театром. Історично, після шкільного, з'явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру. Останній був своєрідним переходом від шкільного до світського театру.

Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник Харківський, а згодом Полтавський театри. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р. — у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.

Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який написав п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник»та ін.. Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р.

Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням театру постають кадри українських акторів. Найкращими з них були Михайло Щепкін(1788-1863) і Карпо Соленик (1811-1851

Розвиток архітектури

Національно-культурний гніт, в якому жила Україна, значною мірою позначився на архітектурі. Замість вільної мистецької творчості з'являються нові будівлі, побудовані за російськими проектами, які не відповідали мистецьким стилям України. В 1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.

Проте українська творчість не згасає, пристосовуючи шаблонні російські проекти до свого смаку. На зміну класичному з початком XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire — імперія) з нахилом до монументальних форм римського вигляду. Церковні будови в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині і Слобожанщині. їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, відомих у другій половині XVIII ст. Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині і Прилуках. У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип зовсім округлих споруд (ротонд), ампірових форм з колонадою або без неї. Такими є Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві. В стилі ампіру споруджено «Пам'ятник самоврядування Києва» (1802, архітектор А. Меленський).

Найбільш плідні українські архітектори цієї доби — Петро Ярославський (1750—1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766—1833) з Києва. Перший з них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість будов Києва, у тому числі Будинок театру, бурсу Київської академії. Він також виконав проект відбудови Десятинної церкви, якиї1 був відхилений владою. А. Меленському належить також проектування і будівництво ротонди «Аскольдова могила», будівель Флорівського монастиря на Подолі в Києві і дерев'яної будівлі Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі. Їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрія Шостак. У 1837—1842 pp. тут було споруджено знамениті Потьомкінські сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півокруглій площі споруджено пам'ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець. Остання стадія класичності припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837— 1842 pp. визначний архітектор Вікентій Беретті (1781—1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.

Розвиток скульптури.

Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому

процес розвитку української скульптури слід простежувати на працях українських майстрів столиці імперії. Першим з них був Михайло Козловський (1753—1802), який творив у стилі рококо і залишив після себе ряд статуеток і класичний пам'ятник О. Суворову в Петербурзі.

Найвидатнішим скульптором Російської імперії того часу був Іван Мартос

За півсторічн ий період своєї творчості залишив багато скульптурних праць у бронзі, мармурі та велику кількість надгробників. Під впливом І. Мартоса творив скульптор українського роду Кость Климченко (1816— 1841), що майже все своє життя провів у Римі.

У 1813 p. в Києві на мальовничому березі Дніпра споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його російський скульптор німецького походження П.К. Клодт за проектом скульптора В.І. Демут- Малиновського та архітектора К. Тона.

Розвиток живопису.

В українському образотворчому мистецтві у першій половині XIX ст. виступали окремі митці, серед яких ще не було великих талантів. Це було пов'язано з тим, що після смерті В. Боровиковського у 1825 р.малярство російської імперії занепадає. Після деякого застою же реакція проте класичності починає формуватися схильність до реалізму. Цей рух започаткував Олексій Венеціанов (1780-1847), учень Боровиковського.

Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українському малярстві Тараса Шевченка та його послідовниківЛ.Жемчужникова, К. Трутовського та ін. Їх творчість була значним внеском в українську мистецьку культуру. Серед відомих художників цього часу –В. Тропінін (« Пряля», «Хлопчик з жалійкою», ) Микола Пимоненко («Жнива в Україні»)-змальовує селянський побут, В. Штернберг та ін..

Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840—1860pp. був Тарас Шевченко (1814—1861). Його мистецький талант проявився урізних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. Крім того, Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. За гравюри Тарас Шевченко дістав титул академіка. Високо цінуються також його малюнки олівцем, тушшю, сепією і аквареллю.

Першою жанровою картиною Шевченка був «Хлопчик-жебрак ділиться

милостинею з собакою під парканом» 1839 p., за яку йому було присуджено срібну медаль. На початку 40-х років молодий митець працює над темами з історії України, з життя народу, його побуту. У цей час написані «Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина». У 1843 р. Шевченко подорожує по Україні і збирає великий матеріал в етюдах,малюнках,ескізах. Він задумує видати серію офортів під назвою «Живописна Україна», в якій хотів показати історичне минуле, побут і звичаї народу .Шість офортів на історико-побутову тематику («Видубицький монастир»,«Дари в Чигирині», «Судна рада» тощо відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою.

Тарас Шевченко виявив себе справжнім майстром портрета. Це видно передусім з його власного автопортрета (1840—1841) і з портретів Маєвської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба.

Музичне мистецтво. Високий рівень розвитку музично-пісенної творчості забезпечувала поетична і музична обдарованість українського народу. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у побуті були поширені землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні тощо. Дуже популярними були пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висунув талановитих співців-кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай).

Серед відомих композиторів – Михайло Вербицький (« Ще не вмерла Україна»)

Степан Гулак – Артемовський (« Запорожець за Дунаєм»),Микола Лисенко («Тарас Бульба». «Наталка Полтавка» та ін..)

Отже, знесилена фізично та понівечена духовно, українська культура,спираючись на могутні народні традиції, морально-етичні і духовні цінності народу, вижила, зберегла національну ідею. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували прогресивні культурні діячі XIX ст. у своїх пошуках найбільш вагомих засобів збереження і піднесення національної самосвідомості та національної культури. Ідея незалежності,прагнення до суверенності були підвалиною відродження України XX ст.

Тема: Українська культура XX століття.

План.

1.Політичне життя і культурний процес в Україні на початку XX століття.

2.Відродження української культури в період національно - демократичної революції: освіта, наука, література, театр, музика, преса.

3. Образотворче мистецтво поч. 20 століття.

4.Музейна справа в Україні. Меценати та колекціонери.

5. Українізація. Причини та наслідки.

6.Розвиток літератури і театру.

7.Український мистецький авангард.

8. Архітектура 20 ст.

9. Українська культура в 20 роки.

10. Культура України в роки війни.

11.Культура повоєнного часу. Шістдесятники.

12.Культура України в часи перебудови і становлення незалежності держави.

Вступ . Розвиток української культури в XX — на початку XXI століття можна поділити на такі етапи: національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну

2 -Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

3-Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—1961) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

4-Національно-духовне оновлення (з 1987)

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури.

5-У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а з іншого — йшов активний пошукових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури («європеїзація», «космополітизм», «модернізм»).

Традиційні тенденції в царині літератури — романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Леся Українка та ін..). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В. Винниченко — діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою .

Початок сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як

О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор

О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. У 1916 році Лесь Курбас став організатором «Молодого театру» у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Заньковецька та ін.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори — М. Садовський, М. Заньковецька, Любов Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи.

Д. І. Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини — І. Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства — А. Кримський. Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів «Записок наукового товариста», 35 томів «Етнографічного збірника», 15 томів «Матеріалів з української етнології», 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Початок ХХ століття — час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 році у Києв і.Видатний український вчений-винахідник Ю. Кондратюк у 1919 році пише роботу «Завоювання міжпланетних просторів» (вийшла друком у 1929), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю. Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля «Appolo» на Місяць.

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою

І. Мечникова та його учнів — Г. Мінха, В. Високовича, Д. Заболотного, М. Гамалії, В. Субботіна, Л. Гіршмана, С. Ігумнова.

1920-ті роки. Коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.) створила умови для розвита української культури, але цей процес водночас затруднявся громадянською війною та іноземною військової інтервенцією.

Лютнева революція 1917 р. відкрила можливості для відродження української мови і школи . Тимчасовий уряд видав розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах, був дано дозвіл на відкриття двох українських гімназій і кафедр українознавства в університетах. Після проголошені; Центральною Радою Першого Універсалу було створено в Україні Міністерство народної освіти. Справа і здійснювалась не просто, бо після 250-рі-чного російського панування, обрусінні батьки студентів у вузах викладачі часто чинили опір. У 1917 р. були проведені Всеукраїнські учительську з'їзди, які постановили відкриття нових українських гімназій, викладання в усіх вузах української мови, а ще подекуди - українські Історії і українського мистецтва. Всього на Україні у 1917 р. було відкрито 39 українських гімназій. Б) відкритий Київський народний університет, Педагогічна академія в Києві, Академія мистецтв. Другий народний університет був відкритий у Полтаві у наступному 1918 р.

Коли до влади прийшов уряд Української Держави гетьмана Скоропадського, він продовжив політику Центральної Ради: у 1918 р. відкрито перший Державний український університет - у Києві, згодом другий у Кам'янці Подільському; засновано Державний архів, Українську академію наук, першим президентом якої став професор хімії В.Вернадський. Було засновано Український театр драми та опери, Державний симфонічний оркестр. Було налагоджено масовий випуск підручників. Школи оголошувались державним: приватні гімназії були націоналізовані.

Живопис визначався розвитком мистецтва графіки і плакату, які розвивають тему національного відродження. Визначні майстри - І.Падалко І.Бойчук, В.Єрмілов

Музейна справа в Україні .На поч. 20 ст. важливу роль почали приділяти збереженню національних памя ток культури . Для цього створюються музеї.

Варто зазначити, що в Україні колекції реліквій, рукописів, старовинних речей та творів мистецтва збиралися та зберігалися з давніх-давен у князівських та гетьманських палацах, церквах і монастирях, зокрема, у помешканнях митрополитів. Старовинні предмети, зокрема й освітнього характеру, збирали також вельможі-меценати, діячі науки та мистецтва.Старовинними книжками обдаровував освітні заклади та церкви Іван Мазепа. Збиранням старовинних предметів і навіть археологічними дослідженнями займався митрополит Петро Могила. Відшуковував старовинні книжки та рукописи видатний український культурно-освітній і церковний діяч XVIII століття Феофан Прокопович.

Основним призначенням музеїв є збереження пам'яток минулого для майбутніх поколінь. Ідея створення педагогічного музею в Києві належала видатному українському педагогу-методисту Тимофію Лубенцю. Фінансовими справами організації опікувався український підприємець, меценат М.Терещенко. Так, у 1902 році було засновано Педагогічний музей при Управлінні Київського навчального округу У вересні 1911 року на кошти мецената С. Могілєвцева споруджено спеціальний будинок для музею, що сприяло розширенню його діяльності. Наприкінці XIX ст. значно розвивалися музеї на західноукраїнських землях. Такі як Музей любителів природи і старовини в Чернівцях, який було відкрито у 1863р. У Львові в 1871р. було засова Національний музей товариства «Просвіта» Цінні пам’ятки передали музею українські колекціонери і меценати. Наприкінці XIX–на початку XX ст. в Україні діяли в різні типи та профільні групи музеїв. Загалом до 1917 р. в Україні функціонувало 36 музеїв, а саме археологічні, історичні, краєзнавчі, меморіальні музеї. Процес музейного становлення став невід’ємною складовою національно-культурного відродження українського народу.

Політика «українізації»

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою.

Вона охопило всі сфери життя - ліквідація неписьменності. Було поставлене завдання запровадити обов'язкове початкове навчання дітей.. Дітям робітників і селян давалась велика перевага. При інститутах відкривались робітничі факультети, вузи стали університетами народної освіти.

Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, Донецький медичний інститут.

В ці роки працював відомий педагог А.С .Макаренко під Полтавою в колонії для неповнолітніх правопорушників, який втілював «програму виховання людської особистості», звідки вийшло багато прекрасних людей. Всеукраїнську Академію наук очолював М.Грушевський, головним осередком української культури залишилось наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові. Було багато літературних напрямів, які вели ідеологічну боротьбу між собою: «Пролеткульт», «Гарт», «Плуг», неокласик панфутуристи і т.д. Відомі літератори: Микола Хвильовий, Василь Елан Блакитний, М.Рильський, В.Сосюра М.Зеров, П.Тичина, М.Куліш, В.Винниченко, О.Вишня, А.Головко та ін.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло».

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва

О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

Скульптура

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему (скульптор І. Кавалерідзе.)

Музика

Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Із трагічною загибеллю М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших.

Українська культура у період сталінізму

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура..

У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес.

Репресії проти митців.Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника .

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Культура України в роки війни.Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською .У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні»

О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський, страчені гестапо . Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

Повоєнні роки.Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки.. У 1947 на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід.