ЗМІСТ

ВСТУП 4-8

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ САМООЦІНКИ ПІДЛІТКІВ 9-28

1. Самооцінка в системі психологічних категорій 9-15

2. Психологічні особливості розвитку особистості в підлітковому віці. 16-20

3. Психологічні особливості формування самооцінки в учнів підліткового

віку 21-28

РОЗДІЛ II. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ САМООЦІНКИ У ПІДЛІТКІВ 29-37

1. Організація та проведення дослідження 29-32

2. Аналіз результатів дослідження 33-37

РОЗДІЛ III. ОХОРОНА ПРАЦІ 38-46

1. Методи вивчення й аналіз причин нещасних випадків З 8-42

2. Психічні стани, які зумовлюють працездатність та дотримання правил

техніки безпеки під час трудової діяльності 43-46

ВИСНОВКИ 47-49

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 50-53

ДОДАТКИ 54

ВСТУП

Актуальність теми. Відомо, що особистістю людина не народжується, а стає нею в процесі спільної діяльності з іншими людьми. Здійснюючи ті чи інші вчинки, людина постійно (але завжди усвідомлено) звіряється з тим , що очікують від неї оточуючі. Інакше кажучи вона «приміряє» їхні вимоги, думки, почуття. Відштовхуючись від думки оточуючих, людина виробляє механізм, з допомогою якого відбувається регуляція її поведінки та самооцінки.

Під самооцінкою прийнято розуміти оцінку особистістю себе, своїх якостей й визначити місця серед інших людей.

Психологічні дослідження переконливо доводять, що особливості самооцінки впливають на емоційний стан та на задоволеність роботою, навчанням, життям, і відносини з оточуючими.

Самооцінка відіграє важливу роль в організації управління своєю амбіційною поведінкою, без неї важко і навіть неможливо самовизначитися у житті. Адекватна самооцінка дає людині моральне задоволення і підтримує людську гідність.

Самооцінка особистості є найважливішим етапом життя будь-якої

/ людини. Особливо важливе вивчення її розвитку в підлітковому віці,

оскільки саме в цей період формування самооцінки зазнає істотних зміни і в і \ деяких випадках вимагає корекції. У підлітковому віці існують протиріччя

і між психолого-соціальними новоутвореннями підлітків та існуючою

соціальною оцінкою дитини в суспільстві, між бажаннями дітей і

об'єктивними можливостями їх реалізації.

Метою нашого дослідження є становлення та розвиток самооцінки у

підлітків, адже саме на цю вікову категорію припадає завершення

формування світогляду і початок цілеспрямованого самовиховання. Перш за

все ми розглядаємо становлення самооцінки як єдиний процес із врахуванням

його рівнів, а також конкретних засобів самооцінки і тієї функції, яку

повинна відігравати адекватна самооцінка в майбутньому.

У досліджуваному віці починається переорієнтація з зовнішніх оцінок на самооцінку, посилюється її роль у житті особистості. Це пов'язано із зростанням пізнавальних можливостей підлітка, посиленням інтересу до себе. Диференціюється зміст самооцінки, ускладнюється її структура, зростає критичність у ставленні до себе.

Розвиток самооцінки в цей період характеризується низкою суперечливих тенденцій. Емоційно - ціннісне ставлення до себе стає провідним переживанням у житті підлітка. Зростання емоційної напруженості у ставленні до себе як би блокує розвиток когнітивного елемента самооцінки.

Особливо болючі питання самооцінки виникають саме у підлітковому віці, який часто і, мабуть, небезпідставно, вважають кризовими, критичними, оскільки саме в цей період відбуваються досить істотні якісні зрушення у розвитку особистості. Ці якісні зрушення відбуваються дуже інтенсивно, супроводжуючись значними суб'єктивними труднощами у житті.

У цей віковий період найбільш ймовірні конфлікти між більш-менш сформованими настановленнями «Я» та безпосереднім досвідом людини. Така невідповідність може виникнути в таких випадках, коли «Я-концепція» (уявлення про себе) переважно зумовлена цінностями та уявленнями інших людей. Особистості необхідна правильна самооцінка, яка формується найінтенсивніше у підлітковому віці. Процес формування свого «Я» породжує потребу в самовираженні, в апробації своїх життєвих сил та можливостей. Спочатку ця проблема має невиразні форми, неясні цілі, набуваючи разом з життєвим досвідом рис більшої визначеності, сформованості «Я-концепції» особистості.

Психологи визначають «Я-концепцію» як відносно стійку, неповторну систему уявлень індивіда про самого себе, на підставі якої він здійснює взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе. «Я-концепція» - цілісний, хоч не позбавлений внутрішніх протиріч, образ власного «Я», що виступає як установка стосовно себе самого і включає компоненти: когнітивний - образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості; емоційний -

самоповага, себелюбство, самоприниження; оцінно-вольовий - прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу.

«Я-концепція» - це сукупність усіх уявлень людини про себе, яка пов'язана з їхньою оцінкою. Установки, спрямовані на самого себе, створюють «образ-Я» - уявлення про самого себе, самооцінку - емоційно забарвлену оцінку цього уявлення, потенційно поведінкову реакцію, ті конкретні дії, які можуть спричинятися «образом-Я» і самооцінкою. «Я-концепція» виконує трояку роль: вона сприяє внутрішній узгодженості особистості, визначає інтерпретацію набутого досвіду і є основою очікувань стосовно самого себе.

«Я-концепція» може мати як позитивне, так і негативне забарвлення. Позитивна «Я-концепція» - це, по суті, позитивне ставлення людини до себе, синонімом негативної «Я-концепції» є негативне ставлення до себе. Негативне ставлення до себе за часом може перетворитися на комплекс неповноцінності, що порушує процес збалансованості між «Я-концепцією» та реальною поведінкою, і в такому разі досягнення узгодженості стає неможливим.

Також самооцінка особистості, як складова частина структури самосвідомості вимагає дуже пильної уваги в сучасному суспільстві, яке стрімко розвивається. Самостійна постановка життєвих задач і їхнє рішення неможливе без розвитку здатності людини адекватно оцінювати успішність своєї діяльності, спираючи на власні оцінки, а не тільки на оцінки оточуючих. Самооцінка є важливим регулятором поведінки людини, від неї залежать взаємини з оточуючими, критичність і вимогливість до себе, відношення до своїх успіхів і невдач.

Проблемами формування самооцінки в підлітковому віці в різні роки займалися такі вчені, як Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьев, А.В. Мудрик, А.В.Петровський, С.Л. Рубінштейн, Е. Фромм, Е. Еріксон, К.Г. Юнг та інші.

Дуже важливо формувати у дитини адекватну самооцінку, вміння бачити свої помилки ґ/гіравильно оцінити свої дії, так як це є основою самоконтролю і самосщінкив\житті. Від особливостей самооцінки залежать

особливості багатьох почуттів, відносин особистості до самовиховання, рівень домагань. Формування об'єктивної оцінки власних можливостей -важлива ланка в вихованні підростаючого покоління.

Багато робіт присвячено питанню про становлення самосвідомості та

формування самооцінки (Б.Г. Ананьев, Л.І. Божович, Л.С. Виготський,

О.М.Леонтьев, С.Л. Рубінштейн, І. Чеснокова). Незважаючи на це, існує

необхідність подальших досліджень самооцінки, для того щоб виявити нові

-дані про особливості та взаємозв'язках даного явища.

Становлення адекватної і стійкої самооцінки підлітка в навчальній діяльності, частіше зв'язують з розвитком інтелектуальної сфери. Але саме поняття самооцінки припускає участь емоційної складової, пов'язаної з відношенням людини до себе і до свого оточення [1].

З огляду на психологічні особливості підлітка: виникнення в цьому віці відносно стійких ідеалів, прагнення розібратися в собі і прагнення до самовиховання, саме в цьому віці розвиток самооцінки відбувається особливо інтенсивно, а її роль у формуванні особистості дитини підсилюється [5].

Таким чином, сказане вище зумовлює актуальність теми дослідження наукової роботи.

Об'єкт дослідження - самооцінка підлітків .

Предмет дослідження - психологічні особливості формування самооцінки підлітків.

Мета дослідження - дослідження особливостей формування самооцінки підлітків.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати психолого-педагогічну літературу з теми дослідження.

2. Визначити особливості самооцінки підлітків.

3. Провести експериментальне дослідження самооцінки підлітків.

4. Проаналізувати отримані результати.

У роботі були використані наступні методики:

• Методика дослідження самооцінки Дембо-Рубінштейна (модиф.

А.Прихожан). • Диференційно-діагностичний опитувальник Кейрсі Методи дослідження: аналіз наукової літератури з теми дослідження, узагальнення, порівняння, спостереження, бесіди, тестування, методи математичної обробки даних.

База дослідження: Школа № 1 м. Рівне, 9 клас - ЗО осіб.

Розділ і. Теоретико-методологічні засади дослідження самооцінки підлітків

1.1.Самооцінка у системі психологічних категорій

Термін «самооцінка» хоч уже й став одним з ключових у психології особистості й широко використовується для опису поведінки, й досі лишається, по суті, чітко не окресленим. На перший погляд, труднощів у визначенні цього феномена не повинно бути, адже її сутність випливає із самої назви й асоціюється з оцінкою людини самої себе за будь-якою окремою характерною рисою або ж з оцінкою себе в цілому. Проблеми здебільш виникають, коли постає потреба у визначенні співвідношення самооцінки з поняттями «Я-концепція», «самосвідомість», «образ-Я», а також «ставлення до себе», «само прийняття» та іншими, котрі досить часто використовуються для її пояснення. Наприклад, у І. Кона самооцінка наближається до «Я-образу»: «Я-концепція» становить ядро особистості на відміну від парціальної самооцінки чи локальних спеціалізованих «образів-Я» [23]. Самооцінку в значенні «Я-образу» використовує і Б. Цоков [52], у значенні уявлення про себе - М.Тульчинський [49]. Не розводить такі поняття, як самооцінка, самоставлення та смисл „Я" і В. Столін - у нього вони, по суті, тотожні [45].

В сучасній психології під «Я-концепцією» розуміють всю сукупність уявлень про себе. В «Я-концепції» виокремлюються описовий компонент (когнітивна складова) - «Я-образ», емоційно-ціннісне ставлення людини до себе, що одержало назву «само ставлення», і поведінковий компонент, який є похідним від перших двох. Самооцінка у цій схемі в основному ототожнюється з емоційно-ціннісним ставленням до себе [6; ЗО; 38]. Як зазначає С. Пантелеев, «одне і те ж оціночне судження може втілювати в собі як самооцінку, так і емоційно-ціннісне самоставлення, котрі перебувають у відносинах взаємоперетворення і разом становлять єдність самоставлення як процесу» [37]. Для більшості дослідників афективний процес - те ж саме, що й самооцінювання, описане в термінах емоцій. Для самого ж автора

самооцінка - це частина самоставлення, що ототожнюється з самоповагою. Не важко помітити, що в цьому випадку самооцінка втрачає сенс.

Недопустимість зведення самооцінки до самоставлення та їх ототожнення підтверджується встановленим в останній час неспівпадінням рівнів самооцінки і самоставлення. Зокрема, в ході вивчення самооцінки в період дорослості і особливо в старості вчені встановили певні розходження висоти самооцінки та індексу самоставлення. Досить часто знижений самооціночний профіль супроводжувався середнім і високим балом. Тобто, встановлене розходження заслуговує на довіру, особливо якщо враховувати, що воно фіксується на тих життєвих фазах, коли самооцінка і самоставлення є достатньо сформованими. Крім того, якщо звернутись до запропонованого Р. Уайлі (1979 р.) розуміння самосприйняття, яке є не стільки оцінкою, скільки стилем ставлення до себе, загальною життєвою настановою, що формується шляхом усвідомлених зусиль, то набувають сенс твердження ряду зарубіжних авторів, що узагальнена самооцінка, одержана як сума часткових самооцінок, і загальна самоповага - різні конструкти, за якими приховується різний психологічний сенс.

Значно рідше самооцінка ідентифікується з «образом-Я» [24;49;11]. Наприклад, Р. Вріхт (1982 p.), використовуючи два поняття самооцінки і „образ Я", останній термін застосовує як перший: під час експерименту опис „образу Я" здійснювався шляхом оцінки себе за певними властивостями.

Самооцінка також може ідентифікуватися в цілому з „концепцією Я". Чимало зарубіжних дослідників встановили, що не існує достатньо обґрунтованих аргументів теоретичного і емпіричного характеру на користь розведення когнітивної і оціночної складових «Я-концепції», а тому «Я-концепція» і узагальнена самооцінка є одним і тим же. При такому підході самооцінка як окремий предмет аналізу втрачає свою значимість і може призвести до повної або часткової втрати важливого особистісного утворення, роль якого в житті людини, на думку Р. Бернса, важко переоцінити [6].

Самооцінка не може бути зведеною до жодного з названих вище елементів. Сутність особистості полягає в усвідомленні людиною себе і в певному ставленні до самої себе. Особистість є структурою життєвих смислів суб'єкта: вона - результат роботи свідомості, котра створює шляхом відбору та синтезу культурних надбань суспільства власні смисли життєдіяльності. Самосвідомість, завдяки якій людина пізнає себе, оцінює і випрацьовує певне ставлення до себе, дозволяє вносити в процес побудови особистості корективи шляхом адаптації життєвих смислів до власних особливостей.

Одним з важливих факторів, який розкриває багатогранність самосвідомості, є самооцінка. Розуміння її як основного компонента самосвідомості властиве багатьом дослідникам. В. Абдрахманова відзначає, наприклад, що «самооцінка являє собою ступінь в розвитку самосвідомості і проявляється у здатності ставитися до себе критично, співвідносити свої можливості з результатами діяльності не лише згідно з думкою оточення, але й на рівні власних вимог до себе». Л. Бороздіна зазначає, що самооцінка є дуже важливим, якщо не ключовим компонентом самосвідомості та забезпечує наявність не лише критичної позиції індивіда відносно того, чим він володіє, але й оцінки з точки зору певної системи цінностей [7]. Є.Савонько розуміє самооцінку як «особливий ступінь в розвитку самосвідомості, передумовою якої є усвідомлення людиною самої себе, своїх фізичних сил, розумових здібностей, вчинків, мотивів і цілей власної поведінки, свого ставлення до оточуючих і до себе, своїх сил і можливостей в досягненні конкретних цілей» [42]. Куніцина визначає самооцінку як конкретний прояв самосвідомості, який дозволяє оцінювати себе та включає певні знання і відношення. І. Кон говорить, що з усіх елементів самосвідомості самооцінка є найважливішою, і показує, як індивід оцінює себе стосовно певної специфічної цінності [24]. На думку А. Спіркіна, «самооцінка - це не лише пізнання самого себе, але й певне ставлення до себе: до своїх якостей і станів, можливостей, фізичних і духовних сил, тобто - самосвідомість» [44]. Ю. Мар'янова відзначає, що «самооцінка -компонент самосвідомості, який включає, поряд із знаннями про себе, оцінку

людиною самої себе, власних здібностей, моральних рис і вчинків». Для І.Чеснокової самооцінка є особливим утворенням самосвідомості, що виникає в результаті інтегративної роботи у сфері самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе [53].

Враховуючи вище наведе, можна зробити висновок, що самооцінка є компонентом самосвідомості.

Ми ж вважаємо, що самооцінка як ключовий компонент самосвідомості не може зводитися до «Я-образу» чи самоставлення. «Я-образ» фіксує знання суб'єкта про себе і пояснює, що я маю та чим володію. Під самооцінкою розуміємо критичну позицію індивіда стосовно того, чим він володіє. Це не констатація наявного потенціалу, а саме його оцінка з точки зору певної системи цінностей. Тому самооцінка, на відміну від «Я образу», відповідає на запитання не що я маю, а чого це варте та що це означає. За підсумками самооцінювання формується позитивне чи негативне ставлення до себе - з рисами заперечення чи прийняття.

Знання про себе є необхідним матеріалом для самооцінки, котра, у свою чергу, здатна задати модус самоставлення. На що, до речі, звертає увагу І.Чеснокова (1982 p.), зазначаючи, що зі змістовою стороною самооцінки пов'язаний розвиток особливої групи психологічних якостей: самоповаги, совісті, гордості [54]. У більш загальній формі цієї думки дотримується й І.Кон: самоповага є похідною від процесу самооцінювання [23].

Самооцінка породжується двома різними за своєю природою психологічними утвореннями, які визначаються як загальна самооцінка і часткова (парціальна, конкретна) самооцінка [ЗО]. Парціальні самооцінки виникають з розвитком конкретних видів діяльності [16] і відображають оцінку суб'єктом власних вчинків, дій, можливостей в цих видах діяльності

[4].

Природа загальної самооцінки розглядається під кутом емоційно-ціннісного ставлення до власного „Я". Загальну самооцінку розуміють як одномірну змінну, що відображає прийняття чи неприйняття суб'єктом себе: тобто, як позитивне чи негативне ставлення до всього, що належить до сфери

„Я"; це відчуття власної цінності, яке закладає основу формування особистості і становить її центральне ядро [16]. Таке розуміння загальної самооцінки зводить її сутність до емоційно-ціннісного ставлення індивіда до себе; когнітивний компонент самооцінки випадає з поля зору.

На неприпустимість такого однобічного трактування суті загальної самооцінки вказує ряд відомих психологів (І. Боязітова, 1998 p.; Д.Ольшанський, 1986 p.; І. Чеснокова, 1977 р.; А. Захарова, 1989 p.).

Самооцінка, як і самопізнання, є компонентом самоставлення і на думку Д. Ольшанського вона має два рівні: усвідомлений, який включає, перш за все, знання, і неусвідомлений - переважно емоційний. Емоційна самооцінка достовірно вища від когнітивної [35]. Крім того, виокремлюється інтегративна емоційна самоповага з ретро- і антроспективними проекціями, які відображають минуле і майбутнє життя людини та спектр локально-ситуаційних самооцінок. Загальна самоповага відповідає неусвідомленому рівню самооцінки. Спектр локально-ситуаційних самооцінок становить зміст усвідомленого рівня самооцінки, який відповідає самопізнанню, а неусвідомлений рівень є, власне, емоційно-змістовою самооцінкою.

Виходячи з цьго, усвідомлена самооцінка є когнітивним компонентом, а неусвідомлена - емоційним.

Самооцінку як сукупність когнітивного і емоційного компонентів розглядає І. Боязітова [8]. Подібного підходу дотримується і А.Захарова (1989 р.). На її думку, структура самооцінки представлена двома компонентами: когнітивним і емоційним. Когнітивний компонент відображає знання людини про себе різного ступеня сформованості і узагальнення; емоційний компонент - ставлення людини до себе - так званий «афект на себе», пов'язаний з мірою задоволення власними діями і результатами реалізації накреслених цілей. В основу когнітивного компонента самооцінки покладено порівняння себе з іншими людьми, зіставлення власних якостей з внутрішнім еталоном чи результатами діяльності інших, оцінка міри розходження цих двох величин. Розвиток когнітивного компонента залежить від сформованості гностичних здібностей. В становленні загальної

самооцінки провідна роль має відводитись когнітивному компоненту, оскільки його функцією є узагальнення найважливіших для суб'єкта часткових самооцінок, їх синтез і вироблення ціннісної самооцінки, в якій відображається розуміння особистістю її власної суті [19].

Загальна самооцінка створюється через структуру парціальних самооцінок. У ній поєднуються і відображаються в певному порядку парціальні самооцінки, набуті в різних видах діяльності [4].

Згідно з І. Чесноковою, єдина цілісна самооцінка формується на основі самооцінок окремих сторін психічного світу особистості. Кожний з компонентів самооцінки, що відображає ступінь знання особистістю її особливостей і ставлення до них, має власну лінію розвитку. Процес формування єдиної самооцінки, синтезованої з багатьох парціальних, нерівномірно розподілений в часі, що ускладнює становлення загальної самооцінки. Складність пов'язана з різними рівнями усвідомленості, адекватності, стійкості та формами взаємодії часткових самооцінок, адже повинні об'єднатись змістовно і генетично різні самооцінки, які часто суперечать одна одній. Під час становлення загальної самооцінки провідна роль належить раціональному компонентові. Саме на основі самоаналізу ніби «проявляються» недостатньо чіткі характеристики самооцінки, відбувається їх «введення» у сферу свідомого. Далі, через раціональний компонент самооцінки, здійснюється узагальнення найважливіших для особи часткових самооцінок, їх синтез та виникнення цілісної самооцінки [53].

Система парціальних самооцінок, взятих в їх динамічній сукупності, інтегрується в певне узагальнене переживання, пов'язане з цілісним образом „Я" [37]. Саме така узагальнена і відносно стійка самооцінка стає об'єктом психологічного аналізу в більшості праць. Базуючись на парціальних самооцінках, загальна самооцінка також здатна впливати на них, адже загальне визначає часткове так, як і зміни часткового обумовлюють певні зміни загального. Зміни в одній з парціальних самооцінок викликають зміни в інших парціальних самооцінках і впливають на структуру загальної самооцінки, або ж перебудовуються залежно від неї [43].