Розпад української науки

За весь 1919-ий p., заходами Академії появилась з друку лише одна наукова праця — «Записки історично-філологічного відділу».

Все ж таки українська наука не завмерла, а навпаки — виявила подиву-гідну динаміку росту, бо за розмірно короткий час (від 1922-30 pp.) виявила перед усім науковим світом свій високий рівень сотнями наукових праць.

Центром українського наукового життя був Київ, осідок колишньої Всеукраїнської Академії Наук, перейменованої на Українську Академію Наук. І тут передусім, як і у філіях, чи в пізніших інститутах по більших містах, зосередилась уся наукова і видавнича праця.

Найбільше активності проявляли українські історики, яких в перших роках очолював видатний харківський історик Дмитро Баталій, але окремої історичної комісії при УАН не було.

8

Зате в системі Академії інтенсивно працювали передусім комісії, що підготовляли словники наукової мови, живої мови, історичний словник української мови і інші.

У 1921 р. до Академії приєднано історичну секцію Українського Історичного Т-ва, а теж реорганізовано Археографічну комісію. Багато істориків об’єднувало Історичне Т-во ім. Нестора (засноване ще в 1873 р.) і воно теж стало складовою частиною Академії. У 1920 р. в Києві засновано Науково-дослідчу кафедру України, яка готовила молодих вчених до професійної праці.

Крім Києва, були в Україні ще й інші осередки історичних студій. Тут, на першому місці, треба згадати Харків з його старим університетом, Історично-філологічним Товариством і кафедрою історії України, а центральною постаттю був там, уже згаданий, проф. Дм. Багалій.

В Одесі, крім університету, існувало найстарше в Україні (ще від 1842 року) «Т-во истории и древностей», яке вело дослідження півдня України, а в Чернігові, Катеринославі, Полтаві, Кам’янці Подільському працювали архівні комісії, які об’єднували місцеві наукові сили.

Роль М. Грушевського в організації української історичної науки

За часів НЕП-у і українізації прийшло до покращання і розбудови української науки. Велику заслугу в цьому мав М. Грушевський, який у березні 1924 р. прибув з еміграції до Києва, де був обраний дійсним членом Академії та очолив створену для нього кафедру історії України, при якій організовано 9 різних комісій. Крім цього Грушевський очолив Археографічну комісію, яка теж розгорнула видавничо-наукову діяльність. Всі ці установи були відомі під загальною назвою „історичні установи” і вони творили в Академії окрему організацію, з окремими приміщеннями і окремим бюджетом. Це була своєрідна „держава в державі”, в якій працювало більше ніж 100 наукових

робітників і ця установа втішалась в Академії найбільшою популярністю та придбала Грушевському великий авторитет по всій Україні.

Поряд і Грушевським, працювали академіки такого класу, як згадуваний уже проф. Дм. Баталій, визначний турколог Агатангел Кримський, історики літератури М. Петров. М. Сумцов, С. Єфремов, В. Перец, етнограф В. Гнатюк. історик Запоріжжя Д. Яворницький, історик М, Василенко. а з західноукраїнських вчених, які проживали у Львові, науковий контакт з Академією вдержували К. Студинський. М. Возняк, В. Щурат, Ф. Колесса.

9

Все ж праця Грушевського була найбільше унапрямлюючою. Він обстоював найважнішу концепцію про „безкласовість українського народу” та другу, дуже важну — „Дві схеми історії України і Москви”. Основою цієї епохальної на ті часи, і сьогодні єдиновизнаної сучасною українською наукою схеми, було визнання незалежності історичного процесу двох народів — великоросійського і українського; визнання права на незалежність; визначення його мови, культури і т.д. Крім цього він продовжував свою працю над капітальними творами, а саме над «Історією України-Руси», що появилась в 10-ох томах, і «Історією української літератури» в 5-ох томах, не схиляючись при цьому перед сучасними теоріями марксизму-ленінізму. Основна праця Грушевського проходила в очолюваній ним історичній секції, в якій він об’єднав усіх українських істориків, а її органом був, за його ж редакцією, науковий журнал «Україна» (1924-1930), що став ідеологічно-науковою трибуною українознавству. Крім цього був він редактором великого числа видань Історично-філологічного Відділу. За його редакцією появилась низка видань цього Відділу, як «Записки історично-філологічного Відділу УАН», Збірники Історичної секції, Збірники «За 100 літ», «Українські думи», «Український архів» та інші.