Після повернення в Україну 1915 р. з Праги В. Барвінський заступає С. Людкевича на посту директора Вищого музичного інституту, дуже активно працює і як піаніст, і як хормейстер, і як педагог. Посада директора інституту відбирала в нього надзвичайно багато часу й зусиль, тому на творчість залишалося значно менше часу - відтепер він писатиме музику лише під час літніх канікул, виїжджаючи з родиною на відпочинок у Карпати. Проте, як вказує Стефанія Павлишин, “кипуча праця не давала змоги композиторові повністю присвятити себе творчості, але, з другого боку, збагачувала й розширювала його творчі інтереси. Так, наприклад, його робота як диригента львівського “Бояна” дала безпосередній поштовх до виникнення низки хорових творів”¹²⁶.

Також і фортепіанні твори, як і інші інструментальні ансамблі, виникали часто з педагогічної потреби, “підказані” подіями тогочасного галицького музичного життя. Адже на той час музика В.Барвінського починає відігравати й важливу суспільну роль. Майже на всіх шевченківських вечорах воєнного і післявоєнного періоду у Львові звучать його хорові або інструментальні композиції. Так 1917 року виконується друга частина “Українського весілля”, того ж року був написаний “Заповіт” для хору й соліста. В творчості композитора 20 - 30-х років варто відзначити чудові солоспіви на слова Івана Франка “Місяцю князю”, “Благословенна будь” і “Псалом Давида”, обробки народних пісень; для свого улюбленого інструмента він створив збірник фортепіанних обробок колядок і щедрівок, декілька варіаційних фортепіанних циклів, шість мініатюр на українські народні теми (що згодом були видані в Німеччині, в Австрії, в США і навіть в Японії), а також Фортепіанний концерт, над яким автор працював понад двадцять років і закінчив лише до свого 50-річчя, у 1938 році.

( Хист і величезна практика педагога, в класі якого навчалися такі відомі піаністи, як Дарія Гординська-Каранович, Роман Савицький, Галина Левицька, Олег Криштальсышй, Марія Крих-Угляр, Марія Крушельницька та інші, спричинили до написання багатьох

126 Павлишин с. Василь Барвінський. - Київ: 1990. - с. 10.

навчальних творів, яких них особливо важливою є збірочка “Наше сонечко грає на фортепіано”, присвячена дочці його друзів, Марічці Пшеничці, куди увійшли двадцять найпростіших п’єс різного характеру-жвавого і задумливого, радісного і сумовитого, але всі вони пов’язані з українською піснею і танцем і на основі рідного фольклору знайомлять дітей з основними музичними поняттями мелодики, фактури, гармонії та поліфонії.

Як директор Вищого музичного інституту, В. Барвінський розумів що і виконавці на інших музичних інструментах - скрипці, віолончелі-теж обділені педагогічним репертуаром, тому він пише на теми українських пісень простенькі п’єси для скрипки в супроводі фортепіано (“Пісня”, “Гумореска”, “Пісня і танок”, “Елегія”) та для віолончелі й фортепіано (“Думка”, “Мелодія”, “Сюїта”). Як для скрипки, так і для віолончелі, він написав водночас і більш розгорнуті, технічно складніші твори - сонати та варіації. Навіть у жанрі камерного ансамблю він намагається звернутися насамперед до молодих виконавців - його перший струнний квартет так і називається “Струнний квартет для молоді”.

Окрему сторінку його професійної діяльності становлять критичні праці. Він постійно виступає на сторінках газет і журналів, бере участь в дискусіях, лекціях-концертах, відстоюючи тезу про самобутність і художню цінність української класичної спадщини. До сьогодні зберегла свою наукову цінність його історична праця “Огляд історії української музики”, що поруч із працями інших видатних галицьких вчених - Михайла Голубця, Степана Чарнецького, Івана Крип’якевича, Володимира Радзиковича, увійшла в капітальне дослідження “Історія української культури” під редакцією академіка Івана Крип’якевича. У ній на противагу українському радянському музикознавству, котре просто вилучає ці теми з дослідження, докладно розглядається найважливіша галузь нашої культури - церковна музика, підноситься її неперехідне значення.

Разом із колегами-музикантами Станіславом Людкевичем, Нестором Нижанківським, Миколою Колессою, Зиновієм Лиськом та іншими, дбаючи про професіоналізм українського мистецтва,

В.Барвінський засновує Спілку професійних українських музик

(СУПРОМ)¹²⁷ у 1934 p., і дуже багато докладає зусиль в рамках цієї організації до видавничого життя, проведення концертів тощо.

Отже, в ці роки В. Барвінський стає одним з найвизначніших громадсько-культурних діячів, який відстоює ідеї оригінальності та неповторності української духовності в різних формах мистецького життя, в концертній, педагогічній і творчій діяльності.

1938 року вся культурна громадськість Західної України урочисто відзначила 50-річний ювілей композитора. Після нього в залі Львівської консерваторії (сьогодні зал філармонії) відбувся вечір, на якому один із кращих учнів В. Барвінського, Роман Савицький, вперше виконав його Фортепіанний концерт. А трохи згодом в Західну Україну прийшов “золотий вересень” 1939 року (об’єднання зі Східною Україною), який приніс багато трагічних подій у життя композитора.

Більшовицька влада спочатку лояльно поставилася до В. Барвінського, як і до деяких інших найвідоміших діячів західноукраїнської інтелігенції. Адже до того вони підтримували знайомство з багатьма митцями зі Східної України, було відомо, що В. Барвінський 1928 р. у складі мистецької делегації відвідував Радянську Україну, давав низку концертів у східноукраїнських містах, нав’язав дружні контакти з київськими композиторами Борисом Лятошинським і Левком Ревуцьким. Тому його не переслідували і в перші довоєнні роки Радянської влади митець продовжує плідно працювати на педагогічній і творчій ниві.

Та з приходом німецької окупації переривається і цей відносний спокій. Дуже важкими були для композитора роки Другої світової війни, коли Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка ледь животів і йому, як директорові, доводилося докладати нелюдських зусиль, щоби зберегти навчальний заклад. Уроки проводилися на квартирах викладачів, часто як учні, так і педагоги не мали, що їсти,—однак, музичний Інститут наперекір усьому продовжував існувати, і В. Барвінський та С. Людкевич знаходили можливість не просто заохотити музикантів до подальшої праці, а нерідко врятувати їм життя, надавши засоби для виживання.

¹²⁷ Про СУПРОМ див. попередній розділ “Станіслав Людкевич”.

136

У перші повоєнні роки В. Барвінський також прилучився до відродження музичної культури нашого краю, завдяки його невтомним старанням почали плідно працювати не лише консерваторія, але й дитяча музична школа при ній (сьогодні - Львівська середня спеціальна школа ім. С. Крушельницької). Проте 1948 році за безпідставним доносом В. Барвінський був заарештований і разом з дружиною висланий у мордовські табори, де вони провели жахливих десять років.

Не лише арешт 60-річного митця, котрий ні за своїм віком, ні за делікатною, відданою мистецтву натурою не міг нічим зашкодити новій владі, був актом безглуздого варварства, але й спалення на подвір’ї консерваторії рукописів його нот. Здавалось, у вогні назавжди загинули безцінні творіння талановитого композитора. Проте... рукописи не горять. Із довгого переліку творів, що вважалися назавжди втраченими, сьогодні невіднайденими залишилися лише декілька, серед них перший струнний квартет, надісланий В. Барвінським незадовго до війни в московську редакцію. Решту творів поступово відновлено, знайдено й повернуто на концертну естраду. Частину творів відновив по пам’яті сам композитор, повернувшись із заслання 1958 р. Інші вдалося розшукати за кордоном через колишніх учнів композитора, відомих піаністів і виконавців, що масово виїжджали за кордон, і в далекій чужині, в США, Канаді, Аргентині та інших країнах, як безцінну реліквію зберігали ноти свого вчителя.

Особливо цікава й драматична доля Фортепіанного концерту. Понад сорок років неможливо було знайти слідів цього твору, і лише 1994 p., якраз у день народження композитора у червні прийшла звістка з далекої Аргентини, що рукопис концерту віднайшовся в архівах одного з тамтешніх українських емігрантів, священика Северина Сапруна. Американський піаніст Роман Савицький-молодший, син першого виконавця твору, здобув рукопис і переслав його на Батьківщину композитора.

Вдруге, вже після п’ятдесятирічної перерви, він прозвучав у Львові в жовтні 1994 p., на фестивалі, присвяченому шістдесятиріччю СУПРОМу, і виконала його ще одна учениця В. Барвінського - відома піаністка Марія Крушельницька.

137