МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ
СУМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ
Кафедра терапії, фармакології та клінічної діагностики імені професора А.Б. Байдевлятова
ВНУТРІШНІ ХВОРОБИ ТВАРИН
РОБОЧИЙ ЗОШИТ
для лабораторно-практичних занять та самостійної роботи
Частина 1
напрям підготовки: 6.110101 – «Ветеринарна медицина»
Суми – 2015 р.
УДК 619:617.2:617
Улько Л.Г. Внутрішні хвороби тварин. Робочий зошит для лабораторно-практичних занять та самостійної роботи. - Напрям підготовки: 6.110101 – «Ветеринарна медицина» – Ч. 1. - Сумський НАУ. – 222 с
Укладачі: доктор ветеринарних наук, професор Улько Л.Г.
кандидат ветеринарних наук,доцент Долбаносова Р.В.
Рецензент: доктор ветеринарних наук, професор Харенко М.І.
Затверджено рішенням методичної ради факультету ветеринарної медицини Сумського НАУ, протокол № ________ від « ____ » _____________________
© Сумський НАУ
МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ
СУМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ
Кафедра терапії, фармакології та клінічної діагностики імені професора А.Б. Байдевлятова
ВНУТРІШНІ ХВОРОБИ ТВАРИН
РОБОЧИЙ ЗОШИТ
для лабораторно-практичних занять та самостійної роботи
Частина 1
напрям підготовки: 6.110101 – «Ветеринарна медицина»
Студента ______________________________________________________
(курс, група,
______________________________________________________________
прізвище, ім’я, по батькові)
Суми – 2015
Історична довідка. Внутрішні хвороби тварин, як самостійна дисципліна ветеринарної спеціальності, сформувалась у першій половині ХІХ століття, після того як набули розвитку анатомія, фізіологія, фармакологія та інші суміжні дисципліни. Клінічна діагностика хвороб тварин, як самостійна дисципліна ветеринарної спеціальності сформувалась у другій половині ХІХ століття. Однак, ще з часів приручення тварин, людина намагалась лікувати їх. З давніх часів знання про хвороби були поверхневими, базувались на спостереженнях та накопиченнях фактів без їх наукового аналізу. Першими ветеринарними лікарями були ковалі, чабани та знахарі. Пізніше з’являються фахівці, які спеціалізуються на лікуванні тварин і застосовують більш досконалі способи лікування.
Окремі неповні, з елементами хибних думок, міфів та вірувань відомості про хвороби тварин і їх лікування, з’являються в рукописах Стародавнього Єгипту (Кахунський папірус 2 тис. років до н.е.), Індії (І с. н. е.), Стародавнього Риму (Марк Тернецій Варон – ІІ–І с. до н.е., Публій Вергілій Марон – І с. до н.е.), Греції (Арістотель, Аспірт – ІV–V с. н.е.) тощо.
У період середньовіччя вчення про хвороби тварин майже не розвивалося. Тільки після відкриття в Центральній Європі ветеринарних навчальних закладів, які пізніше перетворились у вищі ветеринарні школи, вивчення внутрішніх незаразних хвороб тварин було поставлено на наукову основу. Так, було відкрито школи в Ліоні (1761), Альфорті (1765), Відні (1775), Дрездені (1776), Ганновері (1778), Будапешті (1787), Берліні, Мюнхені (1790) та ін. У цих закладах на достатньо високому рівні на той час проводились дослідження з питань етіології, діагностики, профілактики і терапії внутрішньої патології у тварин.
На Україні вчення про внутрішні хвороби тварин почало розвиватися з відкриттям ветеринарного інституту у Харкові (1851).
За часів радянської влади значний внесок у розвиток ветеринарної науки, зокрема клінічної діагностики хвороб тварин і внутрішніх хвороб тварин, як навчальних дисциплін, зробили вчені Казанської, Санкт-Петербурзької і Московської шкіл ветеринарних діагностів і терапевтів. Найвідоміші представники цих шкіл – К.М. Гольцман, М.П. Рухлядєв, Г.В. Домрачев, А.В. Синьов, Г.Г. Воккен, О.Р. Євграфов, В.І. Зайцев, І.Г. Шарабрін, В.С. Постніков, В.М. Данилевський, І.П. Кондрахін.
В Україні діагностику і терапію внутрішніх хвороб тварин збагатили своїми працями такі видатні вчені: М.Т. Скородумов, С.І. Смирнов, Р.М. Восканян, М.Х. Ковбасенко, К.К. Мовсум-Заде, Й.Л. Мельник, М.О. Судаков, В.І. Левченко.
Нині в Україні ліцензовано 12 факультетів ветеринарної медицини. Серед видатних вчених ветеринарної медицини сучасності, які продовжують працювати над вдосконаленням дисциплін «Клінічна діагностика хвороб тварин» і «Внутрішні хвороби тварин», можна назвати професорів І.П. Кондрахіна та В.І. Головаху, академіків В.І Левченка, М.І. Цвіліховського, В.В. Влізла.
Основними перспективними напрямами з діагностики, профілактики і терапії внутрішніх незаразних хвороб тварин є вивчення їх динаміки та особливостей в умовах інтенсивного ведення тваринництва, подальше вдосконалення, розробка і впровадження нових методів експрес-діагностики хвороб тварин з використанням цифрових технологій, розробка ефективних дієтичних, вітамінно-мінеральних та лікувальних засобів із застосуванням нанотехнологій з метою профілактики патології обміну речовин, розробка методів групової терапії і профілактики незаразних хвороб тварин, біостимуляторів та засобів для підвищення неспецифічної резистентності організму, впровадження нових методів диспансеризації тварин з використанням сучасних технологій.
МОДУЛЬ 1. ЗАГАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА І ТЕРАПІЯ ВНУТРІШНІХ ХВОРОБ ТВАРИН
Змістовний модуль 1. Загальна терапія і профілактика внутрішніх хвороб тварин
Тема1: основи загальної терапії - 6 годин
Лабораторно-практичне заняття 1. Ознайомлення з технікою безпеки за дослідження і лікування тварин. Методи застосування лікарських препаратів. Терапевтична техніка.
Перелік питань для вивчення
Ознайомлення з технікою безпеки при дослідженні і лікуванні тварини.
Вивчення методів введення лікарських препаратів.
Мета заняття.
Оволодіти основними методами фіксації тварин з дотриманням техніки безпеки та особистої гігієни
Освоїти техніку введення лікарських препаратів в організм тварин.
Оволодіти терапевтичною технікою
Матеріальне забезпечення: Тварини: кінь, корова, теля, вівця, свиня, собака, кішка, матеріали для фіксації тварин, мотузки, закрутки, щипці-фіксатори та ін., зівники для різних видів тварин, зонди різного діаметру і довжини, кухоль Есмарха, шприци, спринцівка, гумова або скляна пляшка, лійка, шпатель, ложка, пристрій Малахова, болюсозадавач, таблеткозадавач, порошковдувач, бинти, вата, тампони зі спиртом, 5 % розчин йоду, вазелін, лікарські речовини у різних формах (таблетки, пігулки, болюси, порошки, кашки, настої, мазі, емульсії, розчини).
Техніка безпеки при наданні терапевтичної допомоги тваринам та методи фіксації. При дослідженні і лікуванні тварин, безперешкодному отриманні повноцінних даних, треба вміти підходити до тварин, поводитись з ними, фіксувати і приборкувати їх. Слід пам'ятати, що різкі гримання і рухи, побої змушують тварину насторожуватись, лякають її. У таких випадках навіть найспокійніші тварини можуть травмувати досліджувача. Підходячи до тварини, слід спочатку окликнути її, назвавши кличку, або дати про себе знати яким-небудь іншим звуковим сигналом. Підходити потрібно сміливо, але обережно, з того боку, в який тварина повернула голову. До великої рогатої худоби підходять збоку, краще справа. Не слід наближатися до голови і задньої частини тіла дорослих тварин, бо вони можуть вдарити рогами, а також тазовими кінцівками, якими б'ють розмашисто вбік і назад. До коней краще Підходити спереду, зліва і дещо збоку, оскільки вони звикають до цього в процесі експлуатації. Коні можуть кусатись і бити тазовими кінцівками назад, тому до них також не слід наближатися ззаду і підходити близько до голови. Коли ветеринарний спеціаліст знаходиться позаду коня, який б'є тазовими кінцівками, необхідно намагатися підійти якнайближче до його тулуба. У цьому разі тварина не вдарить, а тільки відштовхне дослідника. Наблизившись до тварини, її заспокоюють: велику рогату худобу погладжують у ділянці міжщелепного простору, шиї і лопатки або чухають за вухами і в потиличній ямці; коней погладжують і поплескують по шиї, в ділянці лопатки і крупа. Свині і собаки люблять, коли їх погладжують у будь-яких ділянках тіла, а кози - між вухами і по спині. Бажано, щоб біля тварини був її власник або доглядач, який тримав би тварину. Якщо ласкавим і спокійним поводженням не вдається заспокоїти тварину і провести дослідження, то вдаються до різних способів та методів фіксації і приборкання її, враховуючи тривалість і характер процедури, яка має бути. При цьому віддають перевагу найбільш гуманному способу або методу.
Велику рогату худобу здебільшого коротко прив'язують і фіксують за роги. При цьому помічник правою рукою бере тварину за лівий ріг, а пальцями лівої руки здавлює їй носову перетинку. При необхідності більш тривалої і надійної фіксації застосовують носові щипці Гармса, Соловйова. Для биків застосовують спеціальні кільця, які вставляють у носову перетинку. До кільця прикріплюють ланцюг з довгою дерев'яною палицею, за яку помічник утримує тварину. З метою фіксації голову тварини прив'язують до стовпа або до дерева, а також піднімають грудну кінцівку руками чи за допомогою путового пояса і мотузки, перекинутої через спину тварини. Щоб підняти грудну кінцівку у великої рогатої худоби, один помічник утримує тварину за роги, а другий стає спиною до голови тварини поряд з її плечовим поясом і кладе одну руку на лопатку, а другою рукою, поплескуючи по кінцівці зверху вниз, бере за путо і різким поштовхом свого плеча на лопатку переносить центр ваги тварини на протилежну кінцівку. Одночасно піднімає кінцівку, згинаючи її в зап'ястковому суглобі і утримуючи обома руками або за допомогою мотузки так, щоб зігнута частина була паралельною підлозі. Тазові кінцівки можна фіксувати накладанням мотузкової петлі вище скакальних суглобів або закрутки на загальний п'ятковий (ахілів) сухожилок. В деяких випадках їх фіксують хвостом тварини.
Тварин, які лежать, піднімають окриком або легкими ударами по вухах чи спині. Якщо тварина не спроможна піднятись, її піднімають мотузкою, яку підводять під верхівку грудної кістки та сідничні горби, стягують і посередині зв'язують вузлом. Після цього троє-четверо помічників беруться за мотузку і піднімають тварину.
Овець і кіз фіксують за вуха, шию або роги, а також за тазову кінцівку. Інколи ветеринарний спеціаліст фіксує їх між ногами або на столі, де тварина стоїть чи лежить. Для неспокійних тварин застосовують повал і спеціальні фіксаційні станки.
Найбільш простий і поширений спосіб фіксації коней - рукою за вузду або недовуздок. Якщо кінь веде себе неспокійно, то можна утримувати його за вухо. Для застереження несподіваних бокових рухів тварини під час дослідження тулуба необхідно однією рукою впиратися в її тіло або триматися за гриву. При огляді задньої частини тіла, проведенні термометри піднімають руками або за допомогою путового пояса грудну кінцівку. Перш ніж доторкнутись до нижніх частин кінцівки, слід погладити коня по холці, шиї, потім по лопатці і плечу. При підніманні і фіксації, наприклад правої грудної кінцівки, стають збоку від тварини спиною до її голови. Правою рукою впираються їй в лопатку, переносячи центр ваги на протилежну кінцівку, а лівою, поплескуючи по кінцівці зверху вниз, беруть за щітку або за путо і згинають в зап'ястковому суглобі. Ліву кінцівку піднімають правою рукою. Підняту кінцівку коня утримують обома руками, знаходячись на деякій відстані від його тулуба. Не слід класти підняту кінцівку тварини на коліно, тому що це дає тварині можливість мати під собою четверту точку опори і завдати удару тазовою кінцівкою. При довготривалих маніпуляціях підняту грудну кінцівку утримують за допомогою пута або мотузки, перекинутої через спину. Не слід також кінець мотузки обертати навколо тулуба тварини або прив'язувати до будь-яких предметів, тому що при раптовому падінні коня не можна швидко звільнити підняту кінцівку, що може призвести до травми. Фіксація інохідців підняттям грудної кінцівки не буде ефективною, тому що в них центр ваги розміщується по паралелі. Для підняття тазової кінцівки, обстеження і розчищення копита помічник фіксує голову коня, а дослідник, упершись однією рукою в маклок, а другою погладжуючи тазову кінцівку зверху вниз, бере за щітку або путо і, зігнувши в скакальному суглобі, швидко виносить кінцівку на своєму коліні назад. При цьому одночасно фіксують хвіст (для запобігання удару ним по обличчю).
Для приборкання коней застосовують закрутки, які звичайно накладають на верхню губу або вухо. Сильна больова реакція, що виникає в ділянці накладання закрутки, змушує тварину стояти спокійно. Найчастіше застосовують петлеподібну «російську» закрутку. Найбільш зручною є закрутка, яка складається з дерев'яної рукоятки і петлі із сиром'ятної шкіри або мотузки (за винятком капронової). Петлю надівають на кисть лівої руки, пальцями якої захоплюють і відтягують верхню губу або вушну раковину коня. Потім петлю плавним рухом переміщують з руки на верхню губу або основу вушної раковини, а правою рукою обертанням рукоятки скручують петлю, стискуючи губу чи вухо, і утримують рукоятку разом з недовуздком. При цьому слідкують за станом тварини і, залежно від її поведінки, посилюють або послаблюють стискання. Тримають закрутку 10-15 хв (для запобігання некрозу здавлених тканин), потім знімають, роблять масаж губи або вуха, а закрутку миють і дезінфікують. В тих випадках, коли закрутку потрібно тримати більш тривалий час, для запобігання змертвінню тканини її знімають на деякий час і після масажу надівають знову. Рідше застосовують закрутки типу «лещата», але вони погано утримуються, можуть травмувати губу, ними важко регулювати тиск. При накладанні лещат лівою рукою сильно здавлюють верхню губу, накладають на неї лещата, зближують краї і, поступово посилюючи тиск, просувають кільце по насічках.
Дорослих свиней фіксують за допомогою спеціальних фіксаційних щипців або закруток, які накладають на верхню щелепу, а також застосовують спеціальні станки. Поросят фіксують за вуха або піднімають за тазові кінцівки. При силових методах фіксації свині сильно непокояться і кричать. Тому краще не фіксувати їх, а дати корм, спокійно підійти ззаду або збоку, почухати по спині, боках, животі, за вухами і провести обстеження.
Для фіксації собак використовують намордники або накладають на їх щелепи тасьмову (чи з бинта) петлю, кінець якої зав'язують на потилиці. Застосовують також фіксаційні станки і операційні столи для малих тварин. Котів фіксують так, як і собак. Крім того, їх можна загортати в тканину або клейонку, яку потім зав'язують тасьмою чи бинтом у двох місцях.
Хутрових звірів можна фіксувати, як собак або котів. Але доцільніше їх фіксувати спеціальними фіксаційними щипцями або в клітках із розсувними боковими стінками. Такі клітки є в звіринницьких господарствах.
Кролів звичайно фіксують за складку шкіри в ділянці шиї і вух. Для проведення маніпуляцій їх можна загорнути в тканину або клейонку.
Домашніх птахів фіксують за кінцівки і крила. Слід фіксувати і голову, оберігаючись удару дзьобом в обличчя. Особливо надійно треба фіксувати голову водоплавної птиці.
При дослідженні і лікуванні хворих тварин ветеринарні спеціалісти повинні дотримувати правил безпеки і особистої гігієни, щоб не дістати механічної травми чи не заразитись від хворих тварин зооантропонозами. Крім того, є небезпека передачі інфекційних захворювань від одних тварин до інших.
Детально методи фіксації та приборкання тварин та правила особистої гігієни і безпеки праці описані в методичних рекомендаціях Правила роботи з тваринами, методи фіксації та техніка безпеки і особиста гігієна. Особливості клінічного обстеження хворих тварин / Л.Г. Улько, В.М. Мусієнко, О. В. Мусієнко [та ін.] // Методичні рекомендації до лабораторно - практичних занять з дисципліни Внутрішні хвороби тварин для студентів факультету ветеринарної медицини. Напрям підготовки 6.110101 . Ветеринарна медицина, ОКР «Бакалавр». - Суми, 2015. -17 с.).
Методи введення лікувальних речовин поділяються на зовнішні та внутрішні методи застосування тваринам лікарських препаратів.
До зовнішніх відносять: аплікації, примочки, припарки, зрошення, втирання, укутування, застосування компресів, грілок, озокериту, парафіну, гірчичників, глини, грязей.
Внутрішні методи поділяються на ентеральні та парентеральні.
До ентеральних належать: зрошення слизової оболонки рота; введення лікарських речовин через рот у шлунок − коням, свиням, дрібним домашнім та іншим тваринам; у рубець, книжку й сичуг − жуйним;введення через сліпу і пряму кишки.
До парентеральних методів відносять:підшкірні, внутрішньошкірні, внутрішньом’язові, внутрішньовенні, внутрішньоаортальні ін’єкції; інтраперитонеальне та внутрішньокісткове введення лікарських речовин, введення лікарських речовин в органи дихання, сечостатевої системи, молочну залозу, слізно-носовий канал, вуха, на кон’юнктиву ока, у спинномозковий канал та суглоби. У господарствах широко застосовують груповий спосіб згодовування різних препаратів, які вводять у корми на комбікормових заводах у вигляді преміксів. Цей метод використовують під час лікування або профілактики хвороб обміну речовин. Вибираючи спосіб введення лікарських засобів, необхідно керуватися фармакологічними властивостями їх, а також станом тварин, умовами, в яких надається лікувальна допомога. Як відомо, багато лікарських речовин не подразнюють слизових оболонок, не мають неприємного запаху і смаку. Ці речовини можна задавати тваринам з кормом або водою. Суттєві утруднення виникають, якщо необхідно вводити ліки насильно. У таких випадках необхідно поєднувати примусові заходи і особисту безпеку з правилами введення ліків. Для насильного введення лікарських речовин через рот – застосовують декілька способів. Розчини вводять із пляшки, ложки, спринцівки, шприца, лійки, приладу Малахова, зонда. Необхідно пам’ятати, що інколи у тварин може бути парез глотки, закупорка стравоходу, запалення слизової оболонки ротової порожнини, глотки, стравоходу. В цих випадках ковтання утруднене і лікарські розчини можуть попадати у трахею, викликаючи тяжкі захворювання. Тому введення розчинів у цих випадках краще проводити через зонд. За допомогою пляшки вводять рідкі лікарські форми: розчини, відвари, емульсії, суспензії, пасти.