Вопрос 1: . Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції. Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем. Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

Вопрос 2:

Ідея призову до літератури призводить до нівеляції авторської автономії.На роль письменника може претендувати кожен, хто здобуде певні професійні навики. Отже, мистецтво повертається до формули «література як ремесло»,згідно з якою письменник – це майстер, ремісник. У цій формулі вчуваються відголоски пролеткультівських теоретизувань із приводу культурної революції.Соціалістичний реалізм стає методом політичної маніпуляції свідомістю реципієнта. Робота письменника підпорядковується суворій регламентації.Його завдання – думати не про те, що сказати, а про те, як втілити у творі вже готову ідею, як знайти такі засоби впливу, за допомогою яких можна було б викликати довіру в читача. Останній наділений повноваженнями експерта, який керується власною системою цінностей і нормативів (зазвичай вони формуються ще зі школи). Письменник повинен загравати із читачем, виправдовувати його очікування, з якими пов’язується прагнення читача розпізнати в художніх образах життя, побачити себе у тексті й відчути власну значущість. Він потребує творів, у яких не ставилася б під сумнів реальність його сподівань. Тому лінія зближення між автором і читачем стає дедалі необхіднішою і, як наслідок, епістеміологічний конфлікт між ними, характерний для літератури в цілому, в радянській редукується. Ідеалом такого зближення стає ситуація, коли «між мистецтвом і сприйманням можуть бути незгоди, митець своїми творами в чомусь може сперечатися з сприймаючим, – але між ними не повинно бути конфліктів і ворожнечі» [8, с. 242].Такий розподіл комунікативних ролей дає підстави розглядати літературу соціалістичного реалізму не стільки як художнє, скільки як технологічне явище, беручи до уваги сам інститут літератури (ширше – культури) в системі державного управління, в який включаються різні інституції (Інститут літератури, Спілка письменників України, цензурний комітет, школа, видавництва тощо).

Вопрос 3:

На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію — а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри. Під 986 р. літописець розповів про відвідини Києва волзькими болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислухав промови послів, але всім їм відмовив. Останнім з'явилося посольство з Візантії. Навіть після яскравої промови грецького «філософа» Володимир виявив витримку, сказавши: «Пожду ще трохи», бо «хотів він розізнати про всі віри». Впровадження християнства літописець пов'язав із візантійським походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму. Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало поганство київського князя. Охрестившись у Херсонесі і прийнявши у хрещенні ім'я Василь, одружившись із Анною — так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климента. По тому він вдався до рішучих заходів щодо охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня всім жителям прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Це сталося у 988 р. Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Одначе не всі давньоруські землі було цілком християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу. Найбільш віддаленими у часі від переломного 988 р. є наслідки впровадження християнства у царині людських відносин. Адже й сьогодні не втратили свого значення настанови Ісуса Христа: його 10 заповідей є основою сучасної цивілізації. Наше розуміння добра й зла, милосердя й жорстокості, вірності й зради, честі й ганьби, працелюбності й лінощів, сумлінності й безвідповідальності, справедливості й беззаконня ґрунтується на християнських цінностях. З утвердженням християнства на наших землях зміцнилася сім'я, закріпилося шанобливе ставлення дітей до батьків, великої пошани набула жінка-матір. Поступово люди вчилися бути відповідальними за свої вчинки, адже кожен згідно з християнським ученням даватиме звіт про своє життя перед Богом.