4. Життя та смерть як фундаментальні модуси людського буття. Сенс життя

Проблема буття і небуття в людському бутті розкривається через проблему життя і смерті.

Антична Ф., Ф. Середньовіччя – моральна проблема.

Ф.життя.

Поняття життя пов’язане з буттям людини.

Життя виступає як людське буття в його безпосередньості і здійсненні і розглядається як основна смислова визначеність людського буття.

Поняття смерті розглядається як засвідчення конечності людського буття, його необоротності. Людина усвідомлює свою смертність, і це обумовлює особливості осмислення нею свого життя, його переживання і породжує проблему сенсу життя. Відтак життя постає як постійно здійснюване смислове зусилля, постійне відшукування і здійснення смислів.

Ортега-і-Гасет: жити – це терпіти себе, підтримувати себе і спрямовувати себе.

Хайдеггер: життя – це буття до смерті. Погранична ситуація.

Позитивне навантаження осмислення смерті:

1. Вона може поставати каталізатором людського самоздійснення.

2. Виводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого вчинка.

3. Осмислення смертності в єдності з ідеєю безсмертя є засадою людської моральності.

Проблема безсмертя (позитивні аспекти):

• осмислення як віра в існування після смерті;

• розуміння життя і розробка певних ритуалів підготовки до смерті (культ мертвих);

• віра в можливість продовження життя медико-біологічними способами (сцієнтистський підхід);

• культурне безсмертя (людства через цінності культури, людини через її вклад).

Негативні аспекти:

• песимістична позиція (Шопенгауер, Ніцше). Життя – хворість буття. Воля до смерті – вихід із ситуації вічного страждання.

• Унамуно – „Про трагічне почуття смерті у людей і народів”.

Інстинкт увіковічнення. Безсмертя – спосіб пасивності.

Смисложиттєві пошуки: смерть (смислова або предметна) може здійснитися в процесі життя самої людини.

Проблема духовного безсмертя.

Духовне безсмертя – актуалізація значимості духовного досвіду і здобутків людини, які виявляють свою значимість і після її смерті.

Проблема смислу життя.

Буття і небуття

Життя і смерть

1, 2 –монологічні, 3 – діалогічна.

1. Життя як продукування смислу:

• пов’язане з абсолютизацією ролі діяльності в європейській традиції. Все, що є в світі, підлягає осмисленню і перетворюється через людську діяльність;

• індивідуальність людини цілком залежить від буття людських груп і спільнот. Тому людина розглядає навколишній світ як арсенал засобів для своєї діяльності, а власне існування – як засіб для якоїсь вищої цілі. І саме буття, і людське буття втрачає свою самодостатність.

Пов’язане з антропоцентризмом Відродження. Гіперактивна діяльність, соціоморфність (підпорядкованість соціуму). Прогресивістська ідея.

Наприклад, соціалізм – майбутня ціль. Індивідуальне неважливе.

2. Життя як втілення смислу. Орієнтація на існування готового смислу, який вже існує в суспільстві. Релігійна традиція – орієнтація на Абсолют. Частково – вираження першої позиції (авторитет партії чи правлячого клану). Смисл повинен транслюватися згори. Зняття тягаря свободи і відповідальності.

3. Життя як здобуття смислу. Основним способом здобуття смислу виступає спілкування, що свідчить про сутнісну відкритість людини до життя, про її готовність сприймати світ не лише з позиції власних інтересів або якогось довільно обраного непорушного принципу, а й з позиції врахування внутрішніх тенденцій, зацікавленості самого світу, та множинності тих вимірів, які йому притаманні.