7. 2. Молитви за живих та спочилих на літургії

Поминання живих та спочилих на літургії знаходиться в тісному зв”язку з цим вченням і розвивається паралельно. З принесенням дарів до вівтаря як особистої жертви, з”єднувалась молитва за жертводавців й імена їх в тій чи іншій формі згадувались при освяченні дарів. Спочатку ці дари приносились кожним з членів Церкви тільки особисто за себе і від свого імені. Пізніше стали надавати їм особливе клопотальне значення і використовувати їх як засіб доручити себе молитвам Церкви. Так, новошлюбні, за словами Тертуліана, приносили дари для євхаристії для того, щоб отримати право на молитву під час освячення дарів, а участю в причасті скріпити свій шлюбний союз. Подальший розвиток цієї практики виявися уже в тому, що стали приносити дари і прохати молитов Церкви не тільки за себе, але й за інших. Особливим видом таких дарів були дари за сповідників, мучеників і, взагалі, за спочилих.

Древня Церква особливо вшановувала цих борців за віру і уже в часи мучеництва святителів Ігнатія та Полікарпа були встановлені щорічні церковні зібрання на їх честь. Ціль цих зібрань була релігійно – моральною: піднести подяку цим мужнім членам Церкви, показати наочний приклад віруючим і прославити Бога за подвиги сповідників. Саме цю думку виражають свідки мученицької кончини св. Полікарпа Смирнського у відповідь на звинувачення язичників, що християни боготворять останки мучеників і кланяються їм.

Нова риса, що з”явилась у III – IV століттях, полягає в тому, що за мучеників приносяться жертви, складаються особливі молитви і від них живі просять клопотальних молитов. “Відмічайте дні, в які вони померли, - говорить св. Кипріан про сповідників, шоб звершувати спомин про них в дні пам”яті мучеників. Нехай звершуються наші приношення і жертви на честь їх” (Цит. за [13, с. 53]). Це відношення до мучеників пізніше було перенесене на всіх спочилих. Як церква відмічала особливими зібраннями дні кончини мучеників, так і члени сім”ї, рідні та близькі збирались на поминки своїх родичів. За тих і інших приносились oblationes; ті й інші доручались молитвам Церкви. Що молитись за мученика – гріх, - це було сказано блаж. Августином пізніше, а в той час ще не було різниці між довершеними й недовершеними членами церкви, святими та тими, що потребують молитов. Існувало переконання в тому, що жодна людина не може досягти повної довершеності, а тому молитви за мучеників можуть збільшити їх небесне блаженство, хоч вони й знаходились, за вірою Церкви, in refrigerio, тобто в стані початкового блаженства. Про цю перевагу мучеників висловлювались Єрм, св. Кипріан та Тертуліан. Останній назвав мучеництво ключем до раю – clavis paradisi. Що ж до інших спочилих, то приношення за них були умилостивительною жертвою за їх гріхи і піклування за них зі сторони Церкви.

В зв”язку з розкриттям вчення про євхаристію як про жертву і відбулось розширення канону літургії молитвами за живих та спочилих. Ось як викладені молитви за спочилих в Олександрійському списку літургії часів Орігена: “Приносимо тобі за спочилих у вірі Христовій отцях і братах; упокой душі їх, Господи Боже наш, пом”яни від віку праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів, мучеників, сповідників, єпископів, преподобних, праведних і всяку душу, що спочила у вірі й тих, за кого сьогодні пам”ять звершуємо” (там же, с. 54). В подібних же виразах викладена молитва за спочилих і в Постановах Апостольських. Відголосок подібної практики зберігся і в сучасній літургії св. Іоана Золотоустого, де говориться: “Ще приносимо Тобі словесну цю службу за всіх спочилих праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів… . Особливо за Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну… Богородицю…, за святого Іоана Предтечу…” та інших святих. Це те ж саме, що і в древніх літургіях, але наприкінці цієї молитви є такі слова: “і їх молитвами посіти нас, Боже”. Ці слова означають зміну погляду на євхаристію і усвідомлення значення святих як ходатаїв перед Богом за живих членів Церкви.