7. 1. Розвиток і обособлення першої частини літургії під впливом disciplina arcani (вчення про нерозголошення таємниць віри)

З творів св. Юстина Мученика, св. Іринея Ліонського та інших джерел II століття з”ясовується, що літургія тих часів складалась з двох частин: загальної, яку не зовсім вдало називають гомілетичною або дидактичною та євхаристійної. Перша відноситься до складу літургії зовнішнім характером і не має з нею внутрішнього родства. І за складом, і за призначенням ця служба однорідна з багатьма іншими літургійними формами і відпрацьована на тих повсякденних молитовних зібраннях, що потім розділились на особливі часи молитви з назвами: утрені, часів та вечірні. Дійсно: читання та спів псалмів, читання Апостолу та Євангелія, загальні молитви за людей та їх потреби – все це такий службовий матеріал, який не складає нічого типового і належить до кожної служби без обмежень. З таким характером перша частина літургії залишається й до цього часу. Її відокремлення і ускладнення наприкінці II і в III столітті проходило під впливом церковної дисципліни стосовно оголошених, тобто осіб, що готувались до прийняття християнства і в зв”язку з disciplina arcani або вченням про нерозголошення таємниць віри перед непосвяченими (13, с. 46). В апостольські часи не було особливої підготовки для бажаючих стати християнами. Але пізніше обставини змінились: уже на початку II століття був покладений початок особливого приготування таких осіб. Про це пише св. Юстин: “Тих, які повірять і впевняться, що проповідане нами вчення істинне, і дадуть обіцянку жити згідно з цим вченням, ми навчаємо постити і молитись і випрошувати у Бога прощення гріхів, молячись і постуючи разом з ними” (3, с. 332).

Особи, що проходили цей попередній шлях підготовки, називались κατηχουμενοι і з часом розділились на декілька груп, відповідно до ступеня свого духовно – морального розвитку та більшого чи меншого духовного зростання. Відповідно до цього змінювалось їх взаємовідношення і відношення до повноправних членів християнської громади. В III столітті уже відбулось розділення оголошених на класи і в пам”ятках тодішньої літератури є вказівки на існування першого класу, так званих слухаючих (α’κρωαται`), і другого розряду оголошених–коліноприхилених (γονυχλι`νοντες). Але кінцевий розвиток катехуменату належить уже до IV століття, коли було визначене канонічне розділення між різними класами оголошених і встановлена термінологія (13, с. 47).

Спочатку настанови і морально – практичне виховання подавалось у приватних будинках або, переважно, у спеціальних огласительних училищах; пізніше оголошені отримали можливість бути присутніми на загальній частині літургії, від чого ця частина і стала називатись літургією оголошених.

Коли відбулось розділення як літургії, так і інших служб, - вечірні та утрені на дві частини, з яких одна доступна для оголошених, а інша призначалась виключно для вірних (fideles), - залишається невідомим. Перше свідчення про допущення оголошених на богослужіння разом з вірними знаходиться у св. Климента Олександрійського (+210). Зі слів Климента видно, що у Церкві в його часи призначались особливі місця для пресвітерів і гностиків (осіб вищої духовної зрілості), для вірних або братів і для оголошених. На жаль, Климент нічого не говорить про те, чи усе богослужіння могли слухати оголошені, чи тільки частину.

Тертуліан, докоряючи єретикам (послідовникам Маркіана) за слабкість дисципліни, пише: “У них неможливо узнати, хто вірний і хто оголошений; усі вони однаково приходять у святилища, однаково слухають, однаково моляться. Оголошені вважають себе довершеними раніше, ніж отримають настанови в істинах віри" (там же, с. 48-49).

Отже, наприкінці II і на початку III століття Церква керувалась відомими обмежуючими правилами щодо допущення оголошених на богослужіння, що послужило основою для відокремлення однієї, загальної частини літургії від іншої – спеціальної, сакраментальної. У такому вигляді перша частина літургії уже сформувалась в Апостольських Постановах, де оголошені виходять з храму після єктенії, молитви і благословення єпископа. Послідовно, у відомому порядку залишають зібрання спочатку оголошені (κατιχου`μενοι), потім одержимі (ε’νεργου`μενοι), ті, що готуються до хрещення (φωτιζο’μενοι), й ті, що каються (οι εν τη μετανοι`α). Те ж саме говориться в Апостольських Постановах і про вечірню та утреню.

За словами Дионисія Ареопагіта, оголошені не могли бути присутніми й під час обряду погребіння, й тим більше під час звершення Таїнств, що видно з тайноводних повчань св. Кирила Єрусалимського. Disciplina arcani складала теоретичну основу цього порядку і виходила з того положення, що тільки довершений, повноправний член християнського суспільства володіє правом пізнавати всю повноту церковного вчення і церковного обряду. Тільки disciplina arcani охоплювала справу ширше, ніж інститут оголошених, бо відокремлювала також й ієрархію від мирян, засвоюючи першим вищу ступінь по відношенню до вчення і богослужіння. Язичники теж були об”єктом disciplina arcani (там же, с. 49-50).

Завдяки цим двом умовам усе більше відокремлюється в II і III століттях й частина євхаристійна або літургія вірних. Вона записується окремо з назвою αναφορα і починається рядом вступних виголосів, що на древній церковній мові відомі під назвою praefatio. Це сучасні виголоси священика: "Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма вами" та інші і початкові молитви анафори. Склад цієї другої, євхаристійної частини залишається майже таким же, як і при Юстині. Принесення дарів, їх освячення через молитви подяки зі згадкою слів встановлення Таїнства, призивання Святого Духа і причастя – ось головний зміст літургії вірних.

Тільки наприкінці ΙΙ і особливо в ΙΙΙ столітті під впливом все ширшого розриття вчення про євхаристію як про умилостивительну жертву, до цього головного змісту приєднується характерне доповнення у вигляді прохальних молитов за живих та спочилих.

Вчення про євхаристію не зразу досягло того розкриття, яке воно мало у церковних письменників IV – V століть і в сучасній догматиці. У Юстина та Іринея слово θυσι'α вживалось не в смислі умилостивительної жертви, принесеної Ісусом Христом, і не в смислі символічного повторення на літургіх того, що звершилось на Голгофі. Юстин та Іриней дивляться на жертовне значення євхаристії більше з матеріальної, об”єктивної сторони, вважаючи її жертвою Богу, маючи на увазі ті дари, що приносяться й освячуються у вівтарі під час літургії. В підтвердження цього можна привести молитву на освячення Дарів в так званому Людольфовому списку літургії, що її Бунзен відносить до середини II століття: “Згадуючи Його смерть і воскресіння, ми приносимо Тобі цей хліб і цю чашу в подяку за те, що Ти удостоїв нас стояти перед Тобою і служити Тобі в якості священиків, і смиренно молимо, пошли Духа Твого Святого на ці дари Твоєї Церкви, щоб ті, що споживатимуть їх, отримали освячення і сповнились Святого Духа” (там же, с. 51). В цій молитві не говориться про умилостивительне, жертовне значення Дарів євхаристії, вони не називаються тут жертвою, а подячними дарами зі сторони церкви, як і в Іринея - primitiae creaturarum та oblatio.

В літургії ж Апостольських Постанов сама молитва читається дещо інакше: “Пошли Духа Твого Святого на жертву цю, що свідчить про страждання Господа Ісуса і створи хліб цей Тілом Христа Твого, а вино Кров”ю Христа Твого” (4, с. 125). У св. Кирила Єрусалимського ідея жертви в його описі літургії проводиться ще рішуче і в тісному зв”зку з її умилостивительним значенням: “ми приносимо, - говорить він, - заколеного за гріхи наші Христа і називаємо службу євхаристійну умилостивительною” (цит. за [13, с. 52]).