10. Літургія Апостольських Постaнов (св. Климента Римського)

До антиохійської групи літургій належить літургія, що знаходиться в Апостольських Постановах. Щоб з’ясувати історію цієї літургії, необхідно встановити час появи цієї пам’ятки.

Вчені давно звернули увагу на різнорідність Апостольських Постанов. Поступово вдалось відкрити древні джерела цієї пам’ятки. В 1854 році Де-Лєгарде видав “Сирійську Дидаскалію” (вона була відома ще раніше) і довів, що вона відповідає грецькому тексту, який цитував св. Епифаній. До того часу вважалось, що він цитує Апостольські Постанови. Таким чином, вчений доказав, що перші шість книг Постанов є переробкою Дидаскалії, що не збереглась в грецькому оригіналі. Одні вчені відносять час її написання до першої половини третього століття, інші – до другої. Відкрите дослідником Врієннієм в 1883 році “Вчення дванадцяти Апостолів” (ІІ ст.) виявилось джерелом для написання першої частини VII книги Апостольських Постанов. Стосовно VIII книги Постанов, то перші дві її глави, очевидно, є переробкою втраченого трактату св. Іполита Римського (ІІІ ст.) “О дарованиях духовных», а інші частини книги (за виключенням 35 – 39 глав) близькі до трьох наступних пам’яток:

1. "Завещание Господа нашего Иисуса Христа" (ІІІ ст.)

2. "Каноны Ипполита" (ІІІ ст.)

3. "Каноны церковные св. Апостолов" або "Египетские каноны" (ІІІ ст.)

Час написання Апостольських Постанов датується по-різному. Гарнак відносить їх появу до 340-343 років, тому що у VII книзі є Символ віри, дуже близький до символу, складеного на Антиохійському соборі (341 р.); Брайтман – до 370-380 років, бо в збірнику згадується уже про свято Різдва Христового, яке з’явилось на Сході у 378 році. За новими дослідженнями, Апостольські Постанови написані в Сирії у другій половині ІV століття (10, с. 72-73).

Літургія, описана в Апостольських Постановах називається літургією св. Климента, бо рукопис цього документу має такий заголовок: “Постановления святых и всехвальных апостолов, обнародованные Климентом, епископом и гражданином римским» (4, с. 77).

Дослідити, чи є св. Климент автором літургії, неможливо. Встановлено, що текст її єктеній, а також загальний порядок дуже подібні до антиохійської літургії, як вони описані св. Іоаном Золотоустим у його творах. Деякі вчені як, наприклад, Древс, Пробст, основу цієї літургії відносять до І століття, а останній навіть вважає, що це є запис єдиної апостольської літургії і в такому вигляді, з пізнішими інтерполяціями та доповненнями, вона існувала до другої половини ІV століття. Пізніше, як вважає Пробст, ця літургія була скорочена. Дійсно, Климентова літургія не складена інтерполятором Апостольських Постанов, – він узяв її уже готовою, бо вона існувала до нього в збірнику, що утворився як доповнення до “Вчення дванадцяти Апостолів” ("Дідахи"). Крім того, літургія, яка була відома автору, описана ним у 57-58 главах ІІ книги Постанов (26, с. 53).

Таким чином, є два записи літургії, – короткий і просторий, між якими існує близький генетичний зв’язок. Але в короткій редакції є характерна особливість: вітання між вірними поставлене не перед самою анафорою, як у літургії св. Климента, а раніше, – перед молитвою за вірних. Як вважає проф. Карабінов, це означає, що літургія належить до єрусалимського типу, дещо відмінного від описаного у VIII книзі (там же, с. 58).

Зміст короткої редакції літургії дуже простий. Вказується на читання книг Старого Завіту зі співом псалмів (почергово), читання Послань та Діянь і Євангелія. Оголошені й ті, що каються виходять, читається молитва за вірних і звершується Євхаристія. При цьому приписуються правила поведінки віруючих та обов’язки дияконів. Оскільки в часи Тертуліана та Кипріана Карфагенського відбулось розділення літургії на дві частини, а ця літургія виникла у близький до цієї епохи час, то й згадується тут про оголошених коротко. У VIII книзі, що має більш пізнє походження, не тільки говориться про вихід оголошених з церкви, а й перераховуються класи їх і приводяться самі молитви, що промовлялись єпископом та усією громадою. При звершенні Євхаристії не могли бути присутніми разом з вірними оголошені, одержимі нечистими духами, ті, що готуються до хрещення й ті, що каються. Крім вказаних, диякон також запрошує вийти тих, що слухають та іновірних. Ті, що слухають – це перший розряд оголошених і тих, що каються. Вони перебували у цьому розряді в IV столітті 3 роки (іноді рік і навіть менше). За них не було особливої молитви: вони прирівнювались до невірних. Молитви єпископа чергувались з єктеніями диякона. Деякі їх прохання подібні до сучасних. Наприкінці єктенії є таке зауваження: “Народ… нехай відповідає: “Господи помилуй”, – і перш за все - діти”.

За древніми канонами (Тимофій Олександрійський, 3 пр.) одержимі нечистими духами не могли молитись разом з вірними та приймати Св. Тайни. Одержимий оголошений не міг бути охрещеним, доки не звільниться від злого духа. За одержимих єпископ читав молитву, яка за змістом дуже подібна до заклинання (там же, с. 63).

У такому ж порядку читаються молитви над іншими розрядами тих, що не могли бути присутніми при звершенні Євхаристії.

Створені за однаковими і суворими умовами disciplina arcani (нерозголошення таємниць віри), коротка і простора записи мають настанову про охорону церкви від непосвячених і невірних та закликають вірних до спільної молитви словами диякона: “Тільки вірні станемо на коліна. Помолимось Богу через Христа Його”. Якщо у ІІ книзі Постанов зміст цієї молитви не розкривається, то у VIII книзі приводиться цілий ряд прохань, з яких відкривається збірний, еклектичний характер просторої літургії св. Климента, що має елементи древньоцерковної практики і більш пізні доповнення. До перших належать, наприклад, прохання за тих, що принесли Господу дари і плоди врожаю, за тих, що знаходяться у рудниках, у засланні, під охороною й у в’язниці за ім’я Господнє (свідчення про гоніння). До другого роду треба віднести прохання за святу кафоличну і апостольську церкву, за місцеву єпархію, за єпископів (згадуються імена ап. Якова, єпископів Климента та Єводія), пресвітерів, дияконів та іподияконів (вони називаються служителями дияконів). Згадуються також читці, співці, заклинателі, ті, що живуть у дівстві, вдови та сироти. Єктенія закінчується особливим проханням за дітей і ще двома – “один за одного…” і “За всяку душу християнську…” .

Єпископ, як і раніше, читає молитву над вірними, але в тексті не відмічено, щоб вірні, подібно до оголошених та інших, нахиляли голови і отримували благословення. В молитві також нічого не говориться про майбутнє принесення Євхаристії.

Після молитви єпископ вітає Церкву і говорить: “Мир Божий з усіма вами”. Народ відповідає: “І з духом твоїм”. Потім диякон запрошує усіх: “Вітайте один одного поцілунком святим”. Клірики вітають єпископа, чоловіки – чоловіків, жінки – жінок. Принесення до вівтаря Дарів обставлено деякими подробицями, що вказує на широкий розвиток обрядової сторони цієї священнодії і, таким чином, на умови більш пізньої церковної практики. Диякони приносять Дари єпископу на жертовник; пресвітери стоять ліворуч і праворуч від єпископа; два диякони по сторонам махають над Св. Дарами рипідами з тонкої тканини або пір’я пташок, відганяючи комах.

Єпископ, облачений в світлий блискучий одяг, стоїть перед престолом і осіняє чоло хресним знаменням, промовляючи довгі молитви канону Євхаристії. Треба відмітити важливий момент: єпископ читає таємно молитву за себе. У древніх літургіях подібна молитва знаходиться у різних місцях чину.

Стосовно канону Євхаристії, то він складається з тих самих головних частин, які знаходяться в пам’ятках попередніх часів і може бути розглянутий на основі свідчень Тертуліана та Кипріана. З цієї точки зору літургія Апостольських Постанов має ознаки глибокої древності. Це підтверджується внутрішніми ознаками, що знаходяться в самому змісті даної пам’ятки. Тут багато уявлень, запозичених з області першохристиянського світогляду, наприклад: часте уживання слова δωρον, δωρα в смислі євхаристійного приношення. Приноситься подяка Богу за те, що Він удостоїв стояти перед Його жертовником і священнослужити Йому, чим виражається ідея загального священства. Вірні моляться, щоб “удостоїв їх Господь бути учасниками в стражданнях мучеників”. Наостанок, неусталеність богословської термінології, ознаки монархіанського (напіваріанського) погляду на лице Ісуса Христа, як служебне по відношенню до Бога Отця, – все це може служити доказом древнього походження літургії, стосовно до її основного загального типу. В той же час, ця спільна основа, цей першохристиянський елемент закритий подробицями і доповненнями, запозиченими з пізнішої церковної практики, риторичною ампліфікацією. Через це незначна за своїм складом і змістом літургія Апостольських Постанов є чи не найбільшим літургійним записом з усіх відомих, незважаючи на те, що не має проскомидії і багатьох молитов літургії оголошених.

Автор літургії зупиняється на перерахуванні різних властивостей Божих. Він називає Бога “безначальним, вічним знанням (ведением - слов.), ненародженим Отцем, незбагненною мудрістю. Потім автор зупиняється на перших актах божественної діяльності – створенні світу через Сина, Його відношенню до Бога Отця, створенні ангельських чинів та інших творінь царства природи.

Далі у молитві описується створення людини, життя її в раю, гріхопадіння, історія потомків Адама. Вказавши ще на прославлення Бога різними ангельськими чинами, автор переходить до історії викуплення, причому уявляє Христа хоч і Единородним Сином Божим, народженим раніше усіх віків, але з властивостями підкореного, службового лиця (ministrantis) і без тих визначених властивостей, в яких зображається відношення Сина до Отця за смислом постанов Нікейського собору та отців IV століття. Ці погляди, подібні до напіваріанських, являють собою ще нерозвинуте вчення про особу Христа і складають одну з ознак раннього походження літургії (13, с. 75-76).

В молитві анафори, після зображення в загальних рисах історії земного життя Спасителя, описується встановлення Таїнства Евхаристії Ісусом Христом на Тайній Вечері. Формула призивання Св. Духа і перетворення Св. Дарів у Тіло і Кров Христові дуже подібна до сучасної, що, на думку Даніеля, може означати походження її за переданням від самих апостолів. Ось вона (скорочено): “…Приносим Тебе, Царю и Богу, по Его установлению, хлеб сей и чашу сию, благодаря Тебя чрез Него за то, что Ты сподобил нас предстать пред Тобою и священнодействовать Тебе, и молим Тебя, чтобы Ты милостиво призрел на предлежащие пред Тобою дары сии, Ты – вседовольный Боже, – и оказал благоволение к ним, в честь Христа Твоего, и низпослал на Жертву сию Святого Твоего Духа, свидетеля страданий Господа Иисуса, дабы Он явил (άποφήνη) хлеб сей Телом Христа Твоего и чашу Кровию Христа Твоего…” (4, с. 125).

Після освячення Св. Дарів диякон промовляє молитву, – єктенію за живих та спочилих, що майже повністю повторює текст єктенії перед освяченням. Народ промовляє: “Амінь”. Диякон: “Будьмо уважні”. Єпископ: “Святеє святим”. Народ: “Єдин свят…” – молитва у формі славослів’я.

Після цього причащається єпископ, потім пресвітери, диякони, іподиякони та всі інші служителі й увесь народ. Єпископ, подаючи Причастя, говорить: “Тіло Христове”, а диякон Чашу: “Кров Христова чаша життя”. Кожний, хто причащається, відповідає два рази: “Амінь”. Під час причастя співається 33-й псалом. Залишки від причастя диякони відносять у дияконик. Диякон читає подячну молитву.

Завершивши розгляд літургії Апостольських Постанов, необхідно відзначити, що вчені давно відмічають подібність цієї літургії з іншою, яку описує св. Іоан Золотоустий у своїх бесідах (Антиохійську). Наприклад, дуже схожі єктенії. Але між цими літургіями є й різниця. Так, в Антиохійській літургії є Молитва Господня перед причастям. Уперше цей звичай відмічає в 5 тайноводному слові св. Кирил Єрусалимський. Під час причастя, за свідченням св. Іоана Золотоустого, співається 144-й псалом (26, с. 85-86).