6. Виконання судових доручень

За загальним правилом, суд може виконувати процесуальні дії лише в межах своєї держави. Для здійснення таких дій за кордоном потрібне згода тієї держави, у якому вони повинні бути вчинені. Тому процесуальні дії за межами своєї країни можуть бути вчинені лише в порядку судового доручення.

Особливо часто зустрічаються два випадки, коли суду однієї держави доводиться звертатися за сприянням до судових органів іншої держави. Перший випадок - вручення документів на прохання суду особам, що перебувають за кордоном. Наприклад, у Франції відкривається спадщина, а один зі спадкоємців проживає в Києві. Французький суд звертається до нашого суду із проханням вручити повідомлення цьому спадкоємцеві про слухання справи. Потрібно не просто передати документи, а вручити їхнім офіційним чином, засвідчити, що вони отримані певною особою й що воно було ознайомлено з їхнім змістом.

Другий випадок - виконання окремих процесуальних дій, і зокрема допит свідків, що перебувають за кордоном. Якщо суд уважає, що для з'ясування обставин по даній справі необхідно допитати свідка, що проживає за кордоном, він заздалегідь складає список питань, які повинні бути поставлені свідкові. Допит провадиться через судові органи тієї країни, у якій проживає свідок.

Таким чином, під судовим дорученням розуміється звернення суду однієї держави до суду іншої держави із проханням про провадження процесуальних дій на території цієї іншої держави.

При зверненні суду однієї держави до суду іншої держави можуть застосовуватися чотири історично сформовані порядки.

Перший порядок – безпосереднє звернення суду держави А до суду держави Б.

Другий порядок - дипломатичний. Він укладається в тім, що суд держави А звертається до свого Міністерства закордонних справ, що через своє посольство або консульство звертається в МЗС держави Б з нотою. МЗС держави Б направляє доручення у відповідний суд із проханням про його виконання.

Третій порядок - виконання судових доручень у державі Б спеціальним уповноваженим, призначеним судом держави А. Цей порядок була застосована спочатку в Англії, а потім у США. Складається він у наступному: якщо суду США треба допитати свідка, що проживає у Франції, те американський суд призначає кого-небудь із французьких громадян, попередньо з ним домовившись, своїм уповноваженим, що і викликає свідка, допитує його й направляє матеріали допиту в американський суд. Але цей уповноважений не має права приймати які б те не було примусові заходи, що забезпечують явку свідка.

Четвертий порядок - виконання судових доручень шляхом передачі їхнім центральним органам юстиції (міністерствам юстиції, прокуратурі й т.п.). Суд однієї країни направляє доручення центральному органу своєї країни, що, у свою чергу, передає його центральному органу іншої країни.

Порядок виконання судових доручень установлюється в кожній країні її внутрішнім законодавством і міжнародними угодами. Основною багатобічною конвенцією, що регулює порядок виконання судових доручень, є Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року. Конвенція допускає можливість напрямку доручень із однієї держави в інше як дипломатичним шляхом, так і шляхом безпосередньої передачі їхній компетентній владі держави перебування. При приєднанні до Гаазької конвенції 1954 року СРСР зробив заяву про те, що судові доручення повинні направлятися в СРСР у дипломатичному порядку через МЗС СРСР (відповідно в Україну через МЗС України).

Відповідно до Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів по цивільних і торговельних справах 1965 року, документи передаються через центральні органи (як правило, ними є міністерства юстиції країн-учасниць), що, однак, не виключає інших способів передачі, причому країни-учасниці зобов'язані використати при цьому однакові формуляри. Порядок передачі судових доручень чітко передбачений Конвенцією про одержання за кордоном доказів по цивільних і торговельних справах 1970 року. Обидві ці конвенції заміняють у відносинах країн-учасниць відповідні розділи Гаазької конвенції 1954 року.

Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя 1980 року заміняє положення розділів III-VI Гаазької конвенції 1954 року. В основному ця конвенція з деякими змінами відтворює положення Гаазької конвенції 1954 року. Найбільш істотна зміна стосується порядку зносин при наданні правової допомоги. Якщо, як відзначалося вище. Гаазька конвенція 1954 року допускала можливість спрямування доручень із однієї держави в інше як дипломатичним шляхом, так і шляхом безпосередньої передачі їхній відповідній владі, то конвенція 1980 року ввела порядок зносин судів через центральні органи, при якому передача доручень в основному повинна здійснюватися через ці органи, а не по дипломатичних і консульських каналах, хоча кожна держава може використати для такої передачі й ці канали. Таким чином, конвенція 1980 року допускає для кожної держави лише можливість використання дипломатичного порядку, але не передбачає такого обов'язку.

Виконання в Україні судових доручень іноземних судів й звернення судів України з дорученнями до іноземних судів регулюються Цивільним процесуальним кодексом і Законом України про міжнародне приватне право.

У разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України або міжнародним договором України. Доручення судів України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від їх доказів на території іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування (ст. 80 Закону України про міжнародне приватне право).

Відповідно до ЦПК суди України виконують передані їм у встановленому порядку судові доручення іноземних судів про провадження окремих процесуальних дій (вручення повісток й інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи й огляду на місці й т.д.), за винятком випадків, коли виконання доручень суперечило б суверенітету України або загрожувало б безпеки України або коли виконання судових доручень не входить у компетенцію суду. Виконання судових доручень здійснюється судами на основі українського законодавства. Застосовуються правила Цивільного процесуального кодексу. Разом з тим радянські суди не відмовлялися при допиті свідків за дорученнями судів Великобританії або США керуватися вихідними від цих судів запитальниками (jnterroga-toires), складеними по звичайній у судах загального права формі для прямого й перехресного допиту.

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученнями про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин українських судів з іноземними судами визначається законодавством України й міжнародних договорів України. Судові доручення українських судових органів судам іноземних держав повинні направлятися в Міністерство юстиції України, а потім за кордон через МЗС України. Доручення забезпечуються перекладом на відповідну іноземну мову.

Доручення іноземних судів про провадження в Україні процесуальних дій повинні направлятися посольствами іноземних держав у МЗС України. Він направляє доручення в Міністерство юстиції України, що, у свою чергу, направляє його відповідному суду. Документи про виконання доручення направляються українським судом через Міністерство юстиції України в МЗС України. Судові органи можуть приймати до свого виконання тільки ті доручення іноземних судів, які були отримані через МЗС України. Якщо судовий орган одержує безпосередньо від іноземного суду доручення про провадження тієї або іншої дії, то воно повинне залишатися судами без виконання.

Інший порядок виконання судових доручень установлений у договорах про правову допомогу, ув'язнених Україною з деякими країнами. Ці договори містять постанови про взаємне виконання судових доручень і доручень всіх інших установ юстиції, які займаються цивільними, сімейними й кримінальними справами. До числа таких установ крім судів, органів прокуратури й державного нотаріату відносяться також рагси, органи опіки й піклування.

Багатобічною конвенцією про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. установлено, що при наданні правової допомоги компетентні установи юстиції зносяться один з одним через свої центральні органи, якщо конвенцією не встановлений інший порядок.

Взаємні зносини органів юстиції істотно полегшуються тим, що вони можуть користуватися при цьому своєю мовою. Надання правової допомоги, відповідно до договорів, може складатися у виконанні ряду процесуальних дій (складання й пересилання документів, проведення обшуків і виїмок, пересилання й видача речовинних доказів, допити обвинувачуваних, свідків, виконання доручень про вручення документів). Установа юстиції, до якого звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якого виходить доручення, воно може застосовувати процесуальні норми держави, що направили доручення, якщо це не суперечить законодавству країни виконання доручення. Всі доручення про надання правової допомоги виконуються безкоштовно.

Питання про можливості застосування в Україні при виконанні доручення процесуального законодавства відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України, вирішується на прохання установи, від якого виходить доручення про правову допомогу. У цих договорах установлено, що установи реєстрації актів громадянського стану однієї країни по клопотанню установ іншої країни пересилають для службового користування виписки із книг реєстрації актів громадянського стану без перекладу й безкоштовно через свій вищий орган.

У деяких договорах (наприклад, з Фінляндією, Італією, Грецією, Алжиром, Тунісом, НДРЙ, Кіпром) передбачено, що надання правової допомоги не повинне наносити збитку суверенітету й безпеці, а також суперечити основним принципам законодавства запитуючої держави (публічному порядку).