4. Процесуальне положення іноземної держави

1. Іноземна держава має судовий імунітет. Під судовим імунітетом розуміється вилучення однієї держави з-під юрисдикції іншої держави. Іноземна держава не може бути притягнуте до суду як відповідач без його згоди. Підставою цього правила є принцип суверенітету й принцип суверенної рівності держав. Судовий імунітет держави в широкому змісті містить у собі: а) судовий імунітет у вузькому змісті слова - саму непідсудність однієї держави суду іншого; б) імунітет від попереднього забезпечення позову; в) імунітет від примусового виконання судового рішення.

У США (за Законом про імунітет іноземних держав від 21 жовтня 1976 р.) заява про імунітет повинне бути зроблене в суді; державний департамент може брати участь у процесі від імені уряду, якщо суд, на його думку, неправильно тлумачить закон. У Великобританії заява про імунітет може бути зроблене в суді безпосередньо представником іноземної держави. Суд вправі звернутися по цьому питанню в Міністерство закордонних справ, причому отримані від нього відомості для суду обов'язкові. У Франції й у ряді інших країн заява про імунітет робиться відповідно до правил цивільного процесуального законодавства.

При постановці в суді питання про імунітет ураховується практика, що склалася в тім державі, де пред'явлені позов або накладений арешт. Як ми вже відзначали, сучасна практика держав у цьому питанні неоднорідне. Суди ФРН, США, Великобританії, Австрії, Швейцарії, Італії й ряду інших країн надають імунітет лише в тих випадках, коли мова йде про дії держави публічно-правового характеру.

Принцип імунітету не слід розуміти як "відмова в правосудді". Позов до держави може бути пред'явлений у його власних судах, а в судах іншої країни - лише з його згоди. Якщо ж такої згоди дано не було, позивач може звернутися до власної держави, для того щоб воно почало дипломатичні переговори з іноземною державою.

Однак найчастіше при укладенні контракту з державою або його органом у контракт включається арбітражне застереження. Вона означає згоду держави на розгляд позову до нього в порядку арбітражу.

Таким чином, претензії до держави можуть мати місце, але вони повинні розглядатися відповідно до норм міжнародного права, а також відповідно до передбаченого у випадках такого роду умовами розгляду спорів.

В Україні діє принцип абсолютного імунітету, що одержав закріплення у внутрішнім українському законодавстві. Згідно ЦПК України, "пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову й обіг стягнення на майно іноземної держави, що перебуває в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави".

У тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Українській державі і його майну така ж судова недоторканність, яка забезпечується іноземним державам й їхньому майну в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим правочинним органом може бути запропоноване відносно цієї держави або його майна застосування відповідних мір.

2. В особливому положенні перебувають також особи, що входять до складу персоналу дипломатичних і консульських представництв, а також співробітники міжнародних організацій. Глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу, консульські посадові особи користуються імунітетом від цивільної (а також карної й адміністративної) юрисдикції. У той же час "імунітет від цивільної юрисдикції не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва й члени дипломатичного персоналу представництва вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про приналежним їм будовах на території України, спадкуванні або діяльністю, здійснюваної ними за межами офіційних функцій".

Консульські посадові особи користуються імунітетом від цивільної юрисдикції в тім, що стосується їхньої службової діяльності, але це, однак, не поширюється на позови про відшкодування шкоди, заподіяного дорожньо-транспортним випадком.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, учасницею якої є Україна, установлює, що дипломатичний імунітет не поширюється на випадки:

а) речових позовів, що ставляться до приватного нерухомого майна, що перебуває на території держави перебування, якщо тільки дипломатичний агент не володіє їм від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

б) позовів, що стосується спадкування, у відношенні яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, піклувальник над спадкоємним майном, спадкоємця або відказоотримувача як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

в) позовів, що ставляться до будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної дипломатичним агентом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій (ст. 31 конвенції).

Таким чином, дипломатичні представники підлягають юрисдикції українського суду по цивільних справах лише в межах, обумовлених нормами міжнародного права або угодами з відповідними державами. У той же час, якщо в іноземній державі не буде забезпечена така ж судова недоторканність, яка забезпечується представникам іноземних держав в Україні, стосовно представників такої держави можливе застосування відповідних заходів.