Контрольний тест

 

1. Термін «географія» вперше застосував давньогрецький вчений:

А Арістотель

Б Ератосфен

В Геродот

Г Птолемей

 

2. Епохою Великих географічних відкриттів називають період:

А V—ХV ст.

Б до V ст. н. е.

В ХХ ст.

Г ХV—ХVІІ ст.

 

3. Арабський мандрівник, що подорожував країнами Сходу і описав свої враження у книзі «Особливості міст та чудеса подорожей»:

А Марко Поло

Б Ібн Баттута

В Васко да Гама

Г Бартоломеу Діаш

 

4. Укажіть, на якому з малюнків представлено фрагмент плану місцевості:

 

5. Установіть відповідність між прізвищами мандрівників та їх відкриттями:

А В. Белінсгаузен і М. Лазарєв 1 досяг нової частини світу, хоча помилково вважав її Індією

Б Джеймс Кук 2 відкрив найширшу в світі протоку

В Френсіс Дрейк 3 дослідив східне узбережжя Австралії, намагався знайти материк біля Південного полюсу Землі

Г Роберт Пірі 4 відкрили шостий материк планети — Антарктиду

5 першим досяг Північного полюсу

 

6. Установіть відповідність між точками з указаними географічними координатам та материками , на яких вони розташовані

А 50° пн. ш. 110° сх. д. 1 Євразія

Б 80° пд. ш. 70° сх. д. 2 Австралія

В 30° пд. ш. 130° сх. д. 3 Антарктида

Г 0° ш. 20° сх. д. 4 Африка

5 Північна Америка

 

7. Установіть послідовність відкриття європейцями вказаних об’єктів:

А Острів Тасманія

Б Мис Доброї Надії

В Протока Дрейка

Г Антильські острови

 

8. Виберіть з переліку види картографічних проекції за видами допоміжних поверхонь:

А рівновелика

Б рівнокутна

В конічна

Г довільна

Д азимутальна

Е конічна

 

9*. Розв’яжіть задачу:

Розрахуйте довжину Африки в кілометрах по 20° сх. д, якщо крайня північна точка має широту 33° пн. ш., а крайня південна — 34° пд. ш.

Тема 2. Літосфера та рельєф літосфера

 

 

Внутрішня будова Землі

У будові Землі виділяють три основні шари: земну кору, мантію і ядро.

Земна кора має різну потужність, яка коливається в межах від 6 км (під океанами) до 70 км (під гірськими системами). На рівнинах вона становить близько 25—40 км. Розрізняють два основні типи земної кори: материкову та океанічну. Перша властива материкам, включаючи їхні підводні окраїни, друга — океанічним улоговинам. Материкова земна кора складається з трьох шарів: осадового, гранітного і базальтового. Океанічна земна кора має два шари. Зверху залягає малопотужний (близько 1 км) шар пухких морських відкладень. Під ним розташований шар із базальтових лав. На відміну від материкової кори, гранітного шару між осадовим і базальтовим шарами в океанічній земній корі немає. Таким чином, океанічна земна кора за складом і за потужністю, а також за віком (вона не старша за 160—190 млн. років) істотно відрізняється від материкової. Між континентальним і океанічним типами земної кори існує ще перехідний тип, характерний для окраїнних і внутрішніх морів та великих острівних дуг.

Мантія розташована під земною корою до глибини 2900 км. У середині мантії на глибині 100—250 км під материками та 50—100 км під океанами починається шар м’якої речовини, близької до плавлення, — астеносфера. Земну кору разом із верхнім твердим шаром мантії над астеносферою називають літосферою.

Ядро розташоване на глибинах від 2900 км до 6371 км. Уважають, що зовнішня частина ядра перебуває у розплавленому стані, а внутрішня — у твердому. Із глибиною зростають тиск та температура, яка ймовірно сягає 5000 °С.

Інформацію про внутрішню будову планети отримують за допомогою сейсмометричного методу, який ґрунтується на різній швидкості поширення, заломлення і відбивання сейсмічних хвиль під час їх проходження крізь тіла, що мають різний фізичний стан. Безпосередні спостереження земних надр є можливими лише на незначних глибинах за допомогою шахт і свердловин.

Літосферні плити

Літосфера, на відміну від астеносфери, є відносно крихкою оболонкою. Вона розбита глибинними розломами на великі блоки — літосферні плити. Межі між ними проходять по глибоких розломах у земній корі. У межах літосфери найбільшими літосферними плитами є Євразійська, Африканська, Північноамериканська, Південноамериканська, Індо-Австралійська, Антарктична, Тихоокеанська.

Учені вважають, що причиною руху літосферних плит є переміщення у верхній мантії речовин, які накопичуються в глибинах Землі. На межах літосферних плит виникають серединно-океанічні хребти, глибоководні жолоби, тріщини, відбуваються процеси горотворення.

 Види рухів літосферних плит

Особливості будови земної кори та рухи літосферних плит вивчає наука тектоніка. До основних тектонічних структур належать платформи та пояси складчастості. Платформи — великі, відносно стійкі та вирівняні ділянки земної кори — є основою літосферних плит. Пояси складчастості (сейсмічні пояси) — рухомі ділянки земної кори, які розташовані на межі літосферних плит. Це найбільш неспокійні ділянки нашої планети — у їхніх межах відбуваються процеси активноговулканізму, землетруси.

 

Види рухів літосферних плит

 

 

Землетруси — підземні поштовхи й коливання земної кори, зумовлені раптовим звільненням накопиченої енергії земних надр під час тектонічних процесів. Щороку спеціальні прилади — сейсмографи реєструють на Землі понад мільйон порівняно слабких поштовхів і 15—20 сильних. Найвідчутнішого поштовху зазнає місце на поверхні Землі — епіцентр, що розташований над вогнищем землетрусу в глибині Землі — гіпоцентром. Сила землетрусів оцінюється в балах за ступенем руйнівної дії або за кількістю виділеної енергії (шкалою Ріхтера).

Першість за кількістю землетрусів поділяють Японія та Чилі, які розташовані в місцях активної взаємодії літосферних плит. В Україні підвищена сейсмічна активність спостерігається в районах активних тектонічних рухів земної кори на заході, південному заході та півдні.

Вулканізм — сукупність явищ, пов’язаних із переміщенням магми в земній корі та виливанням її на поверхню у вигляді лави. Магма — це речовина мантії, що складається з розплавлених гірських порід та мінералів. Розрізняють діючі та згаслі вулкани. До діючих належать такі, виверження яких відбувалося протягом історії людства. Їх кількість за різними оцінками коливається від 600 до 950. Найбільше діючих вулканів розташовано в районах, де проходять межі літосферних плит. На території України згаслі вулкани є в Карпатах (Вулканічний хребет) і Кримських горах. У багатьох районах вулканізму зустрічаються гарячі джерела й гейзери. Гейзери — фонтани гарячої води й водяної пари, які викидаються на поверхню Землі.

Рухи літосферних плит, землетруси, вулканізм належать до внутрішніх процесів, які є проявом дії внутрішніх сил Землі.

 Походження материків та океанів

Рухи літосферних плит змінюють обриси материків. У 1912 р. німецький геофізик А. Веґенер сформулював гіпотезу дрейфу материків, припустивши, що в глибоку давнину обриси материків були зовсім іншими, ніж зараз. У 1990-х рр. була висунута теорія літосферних плит, яка, спираючись на положення гіпотези Веґенера, стверджувала, що плити повільно (2—5 см на рік) переміщуються астеносферою.

Згідно із цією теорією, сотні мільйонів років тому на Землі існував єдиний велетенський материк — Пангея, який був оточений водами океану Панталасса. Рухи літосферних плит привели до розколу Пангеї на два материки — Лавразію та Гондвану. Із часом і вони розпалися на окремі частини, які продовжували рухатися та утворили материки в сучасних межах. Учені впевнені, що більшість материків продовжує рухатися і в наш час.

 Геохронологічна таблиця

Користуючись різними методами дослідження порід, учені склали спеціальну шкалу. Вона показує відтинки часу, на які ділять геологічний час. Кожному часовому відрізку відповідає певний етап формування земної кори і розвитку живих організмів. Така шкала називається геохронологічною таблицею (геохронологія — з грецької: гео — Земля, хроно — час і логія — знання). Отже, геохронологічна таблиця — це шкала, що відображає послідовність основних етапів геологічної історії Землі і розвитку життя на ній.

За геохронологічною таблицею історії Землі ділять на геологічні ери, виділяють 5 ер: архейську (з грецької — ера найдавнішого життя), протерозойську, палеозойську, мезозойську (ера середнього життя) і кайнозойську (ера нового життя). Ери в свою чергу поділяються на періоди.

 

Зовнішні процеси, які зумовлюють зміни земної кори

Земна поверхня формується під дією як внутрішніх, так і зовнішніх процесів. Джерелами енергії зовнішніх процесів є Сонце, земне тяжіння, життєдіяльність організмів. До зовнішніх процесів належать вивітрювання, робота вітру, текучих і підземних вод, морів і льодовиків.

Вивітрювання — процес руйнування і зміни гірських порід на земній поверхні під впливом коливань температури повітря, дії води й організмів.

 

Типи вивітрювання

 

Фізичне	Руйнування та зміна гірських порід на земній поверхні під впливом коливань температури повітря
Хімічне	Руйнування та зміна гірських порід унаслідок їх розчинення та перенесення водою
Органічне	Руйнування та зміна гірських порід під впливом живих організмів: бактерій, грибів, лишайників, тварин, рослин

 

Текучі води можуть призводити до ерозії — руйнування ґрунтів і гірських порід. На рівнинах ерозія є причиною утворення промоїн, ярів, балок. Вітер руйнує й транспортує тверді речовини, створює різні форми рельєфу, наприклад, останці, зиб, бархани й дюни. Морські хвилі переносять і відкладають уламки порід, утворюють пляжі, коси.



РЕЛЬЄФ

 

Основні форми рельєфу Землі

Рельєф — сукупність форм земної поверхні, різних за розмірами, походженням, віком та історією розвитку. Рельєф вивчає наука геоморфологія. Сучасний характер поверхні земної кори (рельєф) склався в результаті тривалого розвитку Землі під впливом дії внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних) процесів.

Унаслідок їх взаємодії поверхня земної кори повільно і безперервно змінюється, створюються різноманітні форми земної поверхні.

 

Класифікація форм рельєфу

 

Планетарні	Материки
	Океанічні западини
Основні	Материкові рівнини та гори
	Океанічні рівнини, серединно-океанічні хребти, глибоководні жолоби
Дрібні	Річкові долини, яри, каньйони, дюни, бархани тощо

 

Найбільшими структурними елементами земної кори є виступи материків і западини океанів. Материкам відповідає материкова земна кора, океанам — океанічна. У межах материків і океанів розрізняють дві основні форми рельєфу: гори та рівнини. Гори займають близько 40 % суходолу, рівнини — близько 60 %.

Гори — ділянки земної поверхні, що високо здіймаються над прилеглими рівнинами та мають сильно розчленований рельєф. Вони утворюються в результаті взаємодії рухомих літосферних плит у місцях їхнього зіткнення. У тектонічній будові гори відповідають поясам складчастості.

Класифікація гір

1) За висотою: низькі (до 1000 м); середні (1000—2000 м); високі (понад 2000 м).

2) За походженням: тектонічні (утворюються внаслідок рухів літосферних плит); вулканічні (пов’язані з процесами вулканізму).

3) За будовою: складчасті (товщі гірських порід, зім’яті у складки різної величини); брилові (менш податливі породи кори розтріскувалися на блоки, які рухалися один вздовж іншого).

4) За віком: молоді (утворилися в останню альпійську епоху горотворення та продовжують формуватися); старі (утворилися в більш давні геологічні епохи).

Найвищою горою суходолу є Еверест (Джомолунґма, 8848 м). Але відносно найвищою точкою на Землі є «землеводна» Мауна-Кеа — вулкан на Гавайських островах. Якщо вимірювати від підводної основи до вершини, то його загальна висота становить 10 203 м, із яких лише 4205 м височать над рівнем моря.

Рівнини — відносно рівні ділянки земної поверхні, що мають перепади висот не більші за 200 м. Рівнини займають більшу частину материків. У тектонічній будові вони відповідають платформам.

Класифікація рівнин

1) За висотою: низовини (до 200 м); височини (200—500 м); плоскогір’я (понад 500 м).

2) За зовнішнім виглядом: плоскі (з відносно рівною, одноманітною поверхнею); горбисті (із пагорбами, ярами, долинами річок та іншими нерівностями).

3) За утворенням: первинні (колишні ділянки морського дна, підняті тектонічними рухами); вторинні (утворені внаслідок руйнування гірських країн; складені річковими або льодовиковими відкладами).

Найбільшою рівниною на Землі є Амазонська низовина в Південній Америці. її площа становить понад 5 млн. км².

Рельєф дна Світового океану характеризується складністю і різноманітністю. Там, де суходіл «зникає» під водою, розташований континентальний шельф — широка смуга дна до глибини 200 м. Далі йде материковий схил — підводний уступ, що відокремлює шельф від глибоководної частини та опускається на глибину 3,5—4 км. Це затоплена частина континенту із земною корою материкового типу. Основна частина дна Світового океану — ложе із земною корою океанічного типу. На ложі є пасма, плато, височини, які розділяють його на котловини. У центральних частинах океану пролягають серединно-океанічні хребти з глибокими розломами завширшки в кілька десятків кілометрів, уздовж яких розходяться літосферні плити та піднімається розплавлена речовина мантії. Найглибші місця в океані — жолоби, які утворюються там, де одна плита заходить під іншу, поринаючи в мантію.

ЗЕМНІ НАДРА

Земна кора складається з різноманітних мінералів і гірських порід.

 

Види корисних копалин за використанням

 

Паливні	Використовуються як паливо • Кам’яне вугілля • Буре вугілля • Нафта • Газ • Торф
Рудні	Використовуються для виплавляння металів • Залізні руди • Марганцеві руди • Мідні руди • Ртутні руди • Золото
Нерудні	Сировина для хімічної та будівельної промисловості	Хімічна сировина	• Калійна сіль • Кам’яна сіль • Сірка • Фосфорити
		Будівельна сировина	• Вапняк • Крейда • Мармур • Пісковик

 

Мінерали — природні тіла, досить однорідні за хімічним складом і властивостями.

Гірські породи — сполучення кількох мінералів або скупчення одного з них у великій кількості в земній корі. Мінерали і гірські породи, які людина видобуває із земних надр і використовує у своїй діяльності, називають корисними копалинами.