2. Оцінка б.Констаном Великої французької революції.

Після французької революції традиція лібералізму була продовжена у працях мислителя Бенджаміна Констана. Він побачив головний парадокс великої революції в тому, що народ-суверен виявився відчуженим від влади. Тиранія нового типу (якобінський терор, бонапартизм) виникла як вираження спільної волі. Не заперечуючи ідею народного суверенітету, він, на противагу ідеям Руссо, стверджував, що спільна воля не повинна володіти необмеженим авторитетом стосовно індивідуальної волі. Свобода у тлумаченні Констана - це "мирне користування своєю незалежністю". Громадянська свобода розкривається в правах індивіда як свобода віросповідання і слова, свобода зборів, недоторканність особистості та власності.

3. Роль «історії» в політичній концепції б.Констана.

Революція у Франції розчистила грунт для вільного розвитку капіталістичних відносин. Виникають численні торговельні та промислові підприємства, розквітають спекуляція, комерційний ажіотаж, гонитва за наживою. Звільнені від феодальної залежності селяни і вивільнені з вузьких рамок цехової регламентації ремісники залежали від всіх випадковостей вільної конкуренції. Розоряючись, вони поповнюють ряди зростаючого класу найманих робітників.

Державний лад Франції цього періоду був монархічним; політичними правами користувалися дворянство і дуже вузьке коло великих капіталістів. Тим не менше навіть найбільш реакційні уряду Франції не в силах були скасувати основні завоювання революції, що скасувала станові привілеї, що вирішила аграрне питання в буржуазному дусі і докорінно перебудувати правову систему. Показово, що Цивільний кодекс 1804 р. зберігав свою дію при найбільш реакційних урядах Франції.

У цих умовах ідеологи французької буржуазії приділяють основну увагу обгрунтуванню "індивідуальних прав і свобод", необхідних для розвитку капіталізму. Небезпека для свободи вбачається вже не тільки в можливих спробах наступу феодальної реакції, але і в демократичних теоріях революційного періоду.

Найбільш значним ідеологом лібералізму у Франції був публіцист, вчений і політичний діяч Бенжамен Анрі Констан де Ребека (1767-1830). Перу Констана належить низка творів на політичні та історико-релігійні теми. Констан приділяє основну увагу обгрунтуванню особистої свободи, що розуміється як свобода совісті, свобода слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи.

Він розрізняє політичну свободу і свободу особисту.

Стародавні народи знали лише політичну свободу, яка зводиться до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у правосудді, у виборі посадових осіб, вирішення питань війни і миру та ін). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних республік (за винятком Афін) в той же час були підпорядковані державній регламентації і контролю в приватному житті. "В античності люди заради збереження власної політичної значущості і ролі в управлінні державою були схильні до відмови від особистої незалежності". Їм наказували обов'язкова релігія, звичаї, спосіб життя; суспільні інститути підтримували рівність, перешкоджали накопиченню багатств, повставали проти розкоші, таланту, чесноти. Цим були обумовлені остракізм, аграрні закони, цензура та аналогічні інститути Стародавнього світу.

Нові народи, писав Констан, розуміють свободу інакше. Право участі в політичній владі менше цінується тому, що держави стали великими і голос одного громадянина вже не має вирішального значення. Крім того, скасування рабства позбавила вільних того дозвілля, який давав їм можливість приділяти багато часу політичним справам. Нарешті, войовничий дух стародавніх народів змінився комерційним духом; сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але і дуже болісно реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи.

Значить, укладав Констан, свобода нових народів - це особиста, громадянська свобода, яка полягає в відомої незалежності індивідів від державної влади.

Особливо багато уваги Констан приділяє обгрунтуванню релігійної свободи, свободи слова, свободи друку і промислової свободи.

Відстоюючи вільну конкуренцію як "найбільш надійний засіб вдосконалення всіх промислів", Констан рішуче висловлюється проти "манії регламентування". Держава, на його думку, не повинна втручатися в промислову діяльність, бо воно веде комерційні справи "гірше і дорожче, ніж ми самі". Він висловлюється проти цехів і всякої взагалі регламентації господарської діяльності - "системи настільки ж несправедливою, як і абсурдною, абсурдною тому, що вона створює перешкоди для конкуренції, найбільш надійного засобу вдосконалення всіх промислів". Констан заперечував і проти законодавчої регламентації заробітної плати робітників, називаючи таку регламентацію обурливим насильством, марним до того ж: До чого регламенти, коли природа речей позбавить закон дії та сили? "

Слідом за буржуазними економістами тієї епохи Констан стверджував, що безробіття і конкуренція між робочими дозволяють підприємцям знижувати заробітну плату, а це веде до достатку недорогих товарів, від чого виграє суспільство в цілому: "Хіба конкуренція не зводить вартість праці на найнижчий рівень, який тільки сумісний з підтриманням фізичного існування? "

У суспільстві, де у найманих робітників ще не було власних організацій, здатних боротися з промисловцями за скільки стерпні умови праці і заробітної плати, такий захист промислової свободи, яку Констан вважав однією з головних свобод, була виправданням комерційного духу, по суті справи, апологією розвивається у Франції капіталізму.

Але Констан захищав і інші свободи - думок, совісті, друку, зборів, петицій, організацій, пересувань і ін "Протягом сорока років, - писав він наприкінці життя, - я захищав один і той же принцип - свободу у всьому: в релігії, філософії, в літературі, в промисловості, в політиці ... "

Повне визначення свободи, дане Констаном в його "Курсі конституційної політики", стало класичним поняттям лібералізму. "Сучасна свобода, - писав Бенжамен Констан, - означає право кожного індивіда підкорятися тільки законам, а також його право не бути арештованим або затриманим, або підданим іншого покарання в результаті свавілля рівного йому індивіда. Свобода також означає право кожного висловлювати свою думку, вибирати собі професію і працювати відповідно до неї, володіти власністю і навіть знищувати її, міняти своє місце проживання без отримання на це якого дозволу і без повідомлення про мотиви таких пересувань. Свобода означає також право об'єднуватися з іншими індивідами або для захисту спільних інтересів, або для відправлення богослужіння по тому обряду, який вони самі собі виберуть, або просто для того, щоб разом проводити час тим або іншим чином. Нарешті, свобода означає право кожного індивіда впливати на управління державою - або за допомогою вибору деяких або всіх посадових осіб, або за допомогою внесення протестів, петицій і вимог, більш-менш зобов'язуючих влади рахуватися з думкою суспільства ".

Констана турбує не тільки можливість посягання на волі індивіда з боку монархічної держави; не меншу небезпеку для свободи він вбачає в революційних теоріях народного суверенітету. "Під свободою, - писав Констан, - я розумію торжество особистості над владою, яка бажає керувати за допомогою насильства, і над масами, що пред'являють з боку більшості право на підпорядкування собі меншості".

Констан піддав критиці теорію Руссо та інших прихильників народного суверенітету, які, слідуючи стародавнім, ототожнили свободу з владою.

Констан називав найтоншу діалектику "Суспільного договору" зброєю тиранії, але стримано відгукувався про "схоластичних догматах Руссо і їх згубний вплив", не бажаючи приєднуватися до "цілій когорті посередностей, які намагаються створити собі миттєву славу", тавруючи ганьбою сміливі істини, які все-таки є в творах Руссо. Тим з більшою люттю Констан засуджував політико-правові ідеї абата Маблі, про який писав: "Його можна розглядати як представника обширного класу демагогів з добрими чи поганими намірами, які з високої трибуни і в своїх клубних виступах чи памфлетах говорять про суверенітет народу з метою повністю підпорядкувати собі громадян, а також про вільне народі - з метою перетворити кожного індивіда в раба ... У всіх своїх роботах він висловлює жаль, що законом підвладні одні тільки дії, - йому хотілося б, щоб із законом підпорядковувалися також і думки, і самі швидкоплинні почуття; щоб закон невтомно переслідував людину, не залишаючи йому ані найменшого укриття від свого всевладдя ... Він ненавидів особисту свободу, як ненавидять особистого ворога ... Цей філософ приходив у захват від єгиптян, оскільки, як він сам говорив, у них все було підпорядковане закону, аж до відпочинку, аж до потреб; все підкорялося пануванню законодавця, всі хвилини були зайняті виконанням якихось обов'язків ... Робота де Маблі "Про законодавстві або про принципи законів" (1776), - укладав Констан, - являє собою найбільш повний з усіх, які тільки можна уявити, кодекс деспотизму ".

Відкидаючи ідеї народного суверенітету, засновані на ототожненні свободи і влади, Констан писав, що необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи; на думку Констана, в період якобінської диктатури і терору виявилося, що необмежений народний суверенітет небезпечний не менше, ніж суверенітет абсолютного монарха. "Якщо суверенітет не обмежений, - стверджував Констан, - немає ніякого засобу створити безпеку для індивідів ... Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими межами, які йому ставлять справедливість і права індивіда".

Виходячи з цього Констан по-новому ставить питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує "надмірна ступінь влади" і відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, писав Констан, є громадська думка, а також поділ і рівновагу влади.

Констан визнавав, що необхідно існування виборного установи (представництва). Відповідно в державі повинна здійснюватися політична свобода в тому сенсі, що громадяни беруть участь у виборах і що представницька установа входить до системи вищих органів влади. Однак же, наполегливо повторював Констан, "політична свобода є тільки гарантія індивідуальної". Звідси випливає, що представницька установа є органом вираження громадської думки, пов'язаним і обмеженим у своїй діяльності компетенцією інших державних органів.

Поділ і рівновагу влади Констан зображує наступним чином.

У конституційної монархії повинна існувати "нейтральна влада" в особі глави держави. Констан не згоден з Монтеск'є, який вважав монарха лише главою виконавчої влади. Монарх бере участь у всіх владах, попереджає конфлікти між ними, забезпечує їх узгоджену діяльність. Йому належать права вето, розпуску виборної палати, він призначає членів спадкової палати перів, здійснює право помилування. Король, писав Констан, "як би ширяє над людськими хвилюваннями, утворюючи якусь сферу величі та неупередженості", він не має ніяких інтересів, "окрім інтересів охорони порядку і свободи".

Влада виконавча здійснюється міністрами, відповідальними перед парламентом.

Особливою владою Констан називав спадкову палату перів, або "представницьку владу постійну". Погляди Констана на цю палату змінювалися. У період "Ста днів" він наполегливо переконував Наполеона заснувати палату перів як "бар'єр" влади монарха і "допомогою корпус, який утримує народ в порядку" *. Незабаром, проте, Констан сам розчаровується в цьому інституті, що існував при Бурбонів.

* Наполеон, заперечуючи Констану, вказував на те, що у Франції, на відміну від Англії, немає давньої спадкової аристократії: "Мої пери, що виросли як гриби після дощу в якісь тридцять років, перетворяться в придворних або в солдатів, і в результаті вийде казарма або лакейська ". Все ж Констан переконав Наполеона передбачити палату перів в Конституційному акті 1815

 Дуже характерна його аргументація: розвиток промисловості і торгівлі підвищує значення промислової і рухомої власності; в цих умовах спадкова палата, що представляє тільки власність поземельну, "містить у собі щось протиприродне". Посилаючись на Англію і памфлети часів Кромвеля, Констан пише: "Для того, щоб правління було мирним, влада і власність повинні перебувати у злагоді. Якщо їх розділити, почнеться війна, в результаті якої чи власність перейде в інші руки, або влада буде перекинута" .

Законодавчу палату виборну Констан називав "владою громадської думки". Він приділяє велику увагу принципам формування цієї палати, наполегливо відстоюючи високий майновий ценз. Доводи Констана такі: тільки багаті люди мають освіту і виховання, необхідні для усвідомлення суспільних інтересів. "Одна лише власність забезпечує дозвілля; тільки власність робить людину здатною до користування політичними правами". Лише власники "пройняті любов'ю до порядку, справедливості і до збереження існуючого". Навпаки, бідняки, міркував Констан, "не володіють великим розумінням, ніж діти, і не більше, ніж іноземці, зацікавлені в національному добробуті". Якщо їм надати політичні права, додавав Констан, вони спробують використовувати це для посягання на власність. Ось чому політичні права слід надавати лише тим, у кого є прибуток, який дає можливість існувати протягом року, не працюючи за наймом. Констан заперечував і проти сплати депутатам винагороди.

Нарешті, самостійної владою Констан називає судову владу.

Він висловлюється також за розширення прав місцевого самоврядування, не рахуючи "муніципальну владу" підпорядкованої виконавчої влади, а трактуючи її як владу особливу, якийсь противагу центральній владі, схильної все регламентувати по одному зразку.

Теорія Бенжамен Констана, докладно викладена в його "Курсі конституційної політики" (1816-1820 рр..), Довгий час була загальновизнаною доктриною государствоведов Франції і ряду інших країн.

Еволюція лібералізму в XX в. призвела до вимушеного визнання позитивних функцій держави, спрямованих на організацію загальної освіти, охорони здоров'я, матеріального забезпечення та інших соціальних функцій; на цій основі склався неолібералізм як одна з течій буржуазного державознавства XX ст.