21.Громадівський рух у Наддніпрянській Україні в 2-й пол. 19 ст.

:Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі. Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Український рух переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності. Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціативою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861—1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу із збирання етнографічного матеріалу. Незабаром, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників. В червні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр (наказ), що забороняв публікацію українською мовою шкільних підручників та релігійних видань на тій підставі, що такої мови не існує. Трохи раніше були закриті недільні школи. Наслідком циркуляру стало те, що національний рух завмер на 10 років. Але на початку 1870-х рр. поліцейський контроль над життям українського суспільства дещо послабшав. Цим негайно скористалась інтелігенція, яка відновила громади в Києві, Полтаві, Чернігові, залучаючи до роботи нових членів. 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця, а деякий час по тому Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Київська громада у 1874—1875 рр. випускала газету «Київський телеграф».

Але й цього разу аполітичність і просвітництво не врятували громадівського руху. 1876 р. в місті Емс Олександр II видав указ про повну заборону української мови, згідно з яким не дозволявся будь-який друк українською мовою, заборонялись театральні постановки і концерти з українськими піснями. Було заборонено також ввезення в межі Російської імперії україномовних видань з-за кордону. Це призвело до закриття багатьох громадівських установ і переслідувань самих громадівців.

22. Русофіли та народовці у Східній Галичині а другій половині хіх століття

В західноукраїнських землях громадсько-політичний рух також набуває більшого розмаху після конституційних реформ в Австрійській імперії. У 60-ті роки внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що значно активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на "москвофілів" й "народовців", які суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були Д. Зубрицький, Б. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський. Воно було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися з одного боку - опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, а з іншого - зневіра в можливостях власної нації та пошук опори в етнічно спорідненій державі. Спочатку москвофільство мало культурницьке спрямування, виступаючи за те, щоб літературною мовою в Галичині стала російська. Однак поступово воно почало набирати політичного забарвлення, пропагуючи ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечуючи існування українців як нації, стверджуючи необхідність об'єднання всього слов'янства під патронатом Росії.

Саме на противагу рухові москвофілів на початку 60-х років ХК ст. й виникли народовці, які орієнтувалися на власний народ і виступали за впровадження української мови в літературі. Лідерами народовців були В. Барвинський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин. народовці сповідували принцип національного відродження, відстоювали права українського народу на державне життя. Ними проводилася широка науково-просвітня робота. Зокрема, з їхньої ініціативі у 1864 р. у Львові засновано перший український театр, у 1861 р. - культурно-освітню організацію "Руська бесіда", у 1868 р. - "Просвіту". Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка.

Між двома течіями точилася гостра боротьба. Спочатку більший вплив у суспільстві мали москвофіли, однак із зміцненням української інтелігенції, вже до кінця 70-х років ХГХ ст. народовці стали провідною силою в культурному житті Галичини. Підтвердженням цього стало, насамперед, остаточне закріплення за українською мовою статусу літературної.