51. Радянізація західних областей України у повоєнний період.

7 травня 1945року ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли ухвалу „Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945р.”. Цим документом було взято курс на апробовану в попередні роки тріаду - індустріалізацію, колективізацію і культурну революцію, - щоб уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими.

Для забезпечення цього регіону активно залучалися кадри з інших регіонів СРСР, переважно з східної України. Вони направлялися сюди на постійну роботу.

Процес радянізації західної України був не однозначним. Відразу було взято курс на реконструкцію і розвиток традиційних для західної України галузей промисловості (нафтодобувна, газова та ін), а також створення нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна, та ін).

Процес індустріалізації на цих землях мав свої особливості:

1. Централізована система управління дозволяла перекачувати в Західну Україні значні матеріальні та людські ресурси: за 1946 – 1950 рр. тільки підприємства Львова отримали від тодішніх республік СРСР 9 тисяч комплектів, різного устаткування; за перші 5 повоєнних років чисельність робітників в промисловості цього регіону зросла із 138 до 284 тисяч.

2. Темпи промислового розвитку тут були значно вищі, ніж у східних регіонах України;

3. Відбулися суттєві зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей: лісова сировина, що вивозилася раніше за кордон, тепер стала базою для розвитку місцевих – деревообробної, паперової, хімічної промисловості; з’явилися нові галузі: крім названих вище – взуттєва, трикотажна – у Прикарпатті, рибопереробна – в Ізмаїльській області.

4. В цьому регіоні були відкриті значні родовища корисних копалин: нафтове на Станіславщині, газові родовища у Дрогобицькій області.

В 1948 році завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава – Київ, а в 1951 році західноукраїнський газ почала отримувати Москва.

Було відкрито Львівсько – Волинський кам’яновугільний басейн, Роздольське родовище сірки на Дрогобиччині.

Однак ця форсована індустріалізація супроводжувалася рядом негативних факторів: диспропорційним розвитком індустрії, відставанням легкої та харчової промисловості, що відбивалося на соціальному становищі населення; домінування кількісних показників над якісними; ключові пости в різних сферах життя займали приїзжі кадри.

З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася колективізація с/г. Цей процес здійснювався примусовим методом. В 1950 році було вже 7 тисяч колгоспів, що об’єднували 95% селянських господарств. На початок 50-х рр. колективізація завершилася. Її супроводжували ряд негативних факторів. Методи її здійснення стали не переконання, а порушення законності, тиск, терор. Ситуація ускладнювалась тим, що процесу колективізації протидіяла УПА. У свою чергу, це стимулює ще більшу каральну активність комуністичної системи, зокрема масове виселення так званих “куркулів” та їх сімей. В період з 1945 по 1950рр. за приналежність до куркульства, невизнання офіційної політики радянської влади, за підтримку ОУН – УПА до Сибіру було вислано понад 300 тисяч українців.

Велика увага приділялась розвиткові освіти. Проводилась величезна робота по боротьбі з неписьменністю. В 1939 році тут працювало лише 135 українські школи, 70,1% населення було неписьменним, а серед студентів вузів українці становили лише 3%. В період радянізації була розширена мережа початкової, середньої, вищої освіти. Лише в сільські школи західних областей в 1944 – 1950рр. було направлено 44 тисячі вчителів. На початку 50-х рр. тут працювало 60 тисяч вчителів, що майже в 6 разів більше ніж до війни. В регіоні працювало 25 вузів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося посиленою русифікацією – навчання в усіх вузах Західної України проводилося російською мовою.

Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку західноукраїнського населення, радянська влада повела активну боротьбу проти греко–католицької церкви, яка була одним з ключових чинників суспільно–політичного життя в цьому регіоні. УГКЦ до встановлення влади більшовиків в Західній Україні, включала 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій,

2 шкіл, 127 монастирів. Видавалося 3 тижневика часописи і 6 місячних часописів. Церкву очолював А. Шептицький (з 1901 до 1944), якому підлягали 10 єпископів, 2950 священників, сотні ченців, семінаристів, тощо. Вона об’єднувала 5 млн. віруючих. Після смерті Шептицького церкву очолив Йосип Сліпий (митрополит).

Невдовзі радянська влада розгорнула велику пропагандистку системну роботу по дискредитації УГКЦ “як слуги Ватикану”, “ворога народу”, знаряддя „українського буржуазного націоналізму”. Почалися арешти.

При сприянні НКВС була створена „ініціативна група”, яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ.

8 – 10 березня 1946 року відбувся контрольований НКВС Львівський собор – з’їзд представників - на якому була скасована Брестська унія і проголошено про возз’єднання галицької церкви з руською православною.

Більше 2-х тисяч священнослужителів, які не визнавали рішення собору, було заарештовано, а 200 чоловік розстріляно.

Майже за таким же сценарієм розгортались події в Закарпатті. До липня 1947 року тут відібрали 73 церкви, до Сибіру заслали 15 священиків, 3–х убили, а 36 втекло. Було закрито всі греко–католицькі церкви у Мукачівській єпархії, засуджено 50 священиків на 25 років каторги. Московський патріархат урочисто проголосив про “добровільне возз’єднання” мукачівської єпархії.

Ці акти не мали нічого спільного з бажанням віруючих і були проведені всупереч волі переважної більшості жителів Західної України. Це посилювало незадоволення населення владою.

Т.ч. на тлі сталінських деформацій втрачалося все те добре, що дійсно робилося для західноукраїнського регіону.