28. Національний рух на західноукраїнських землях в др. Пол. Хіх ст.

Після поразки революції 1848р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період реакції. У Галичині намісником краю був польський граф Агенор Глухівський. За час свого правління (1849-1859рр.) він поховав українські плани поділу Галичини на східну і польську частину. Поступово австрійські чиновники були замінені у місцевому службовому апараті польськими. Український рух під час його правління зазнав відчутних переслідувань. Глухівський спробував перевести українську мову на латинську абетку.

Кінець періодові реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Габсбургзької монархії. В результаті в 60-х рр. у політиці австрійського уряду відбувся поворот до федералістичної лінії. У 1861 р. розпочав свою роботу галицький сойм (сейм), який у 1866 р. прийняв вірнопіддану заяву, адресовану Францу Йосифу: «При Тобі, Найясніший пане, стоїмо і стояти хочемо».

У 1867 р. внаслідок австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Галичина і Буковина ввійшли до складу австрійської частини імперії, а Закарпаття - до складу її Угорської частини. В Галичині розширювалися права поляків. Українські посли володіли лише 15 % депутатських місць у Галицькому соймі, що було недостатньо для ефективного спротиву колонізації краю.

У 1873р. австрійський уряд визначив компетенцію галицького сойму. Сойм мав право приймати рішення, що стосувалося культури, освіти і суспільної опіки (поняття культури трактувалося максимально широко, аж до включення до нього культури ведення сільського господарства, тобто питань, що стосувалися аграрного ладу взагалі).

Ці реформи остаточно закріпили за польською елітою монополію на політичну владу в Галичині. Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Українські лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з сильним польським супротивником.

Руська інтелігенція в пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалися на історію Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, на церковнослов’янську літературу.

Інша група (москвофіли) шукала порятунку від колонізації в орієнтації на Російську імперію. «Краще втопитися в російському морі, ніж в польській колобані».

Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до « великоруського народу, що проживає на території від Карпат до Уралу».

Вони користувалися щедрою фінансово-організаційною підтримкою російського режиму, який використовував їх як протидію українському рухові.

Московська орієнтація стає домінуючою у політичному і громадському житті галицьких українців 60-80рр. Її перемога була зворотним боком упровадження польської політичної монополії в краї.

Але незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, традиції «Руської трійці» і 1848 р. подовжували жити у галицькому суспільстві.

Зростання національної свідомості у Галичині відбулося під впливом українського руху на Наддніпрянщині і поширення поезій Т. Г. Шевченка. На початку 60 рр. зароджується народницький рух, представлений молодою українською інтелігенцією. На чолі стояли Володимир Шашкевич (син Маркіяна), Ксенофонт Климович, Федір Заревич та інші. У 1862 -1866р. за їх участю у Львові виходили літературні часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Руслан».

Народовці мали сильні впливи у студентських організаціях - громадах, які виникли і діяли за зразком Київської громади. У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було створено товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні і охоплювало своїми впливами широкі селянські маси.

У 1873 р. за ініціативою Олександра Коптського, Михайла Драгоманова у Львові було створено літературно-наукове товариство імені Т.Шевченка, яке після його реорганізації (1892р.) стало фактично всеукраїнською науковою академією.

З 1880р. виходить українська газета «Діло», а з 1883 р. літературно-науковий журнал «Зоря».

У 1879 р. Юліан Романчук розпочинає видавати газету для селян «Батьківщина».

У 1875р. народовці засновують політичне товариство «Народна рада» на чолі з Юліаном Романчуком. Поступово народовці стають провідною силою в руському таборі, відтіснивши москвофілів на другорядні позиції. Народовці пішли на компроміс з греко-католицькою церквою, надавши своєму рухові більш консервативного характеру та здобувши через неї вплив на українське село - основне джерело сили українського руху.

У середині 70 р. у Галичині з'являється молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові європейського характеру. Під впливом М.Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші звертаються до соціалізму. В українському таборі виникає ще одна , так звана радикальна течія. У 1877 - 1878рр. над І.Франком з товаришами відбувся перший Львівський судовий процес проти українських соціалістів.

Українські радикали видавали журнали «Громадський друг», «Дзвін», «Молот»(1878р), «Світ» (1881-1882р), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.

На Буковині перші національні організації, «Руська бесіда»(1869) і «Руська рада(1870), мали староруський і москвофільський характер, однак під впливом галицьких народовців у середині 80рр. вони переходять на українофільські позиції. У 1885 р. український письменник Юрій Федькович почав видавати газету «Буковина».

Становище закарпатських українців було найтяжчим. Парафіяльні школи поступово закривалися, греко-католицька церква під тиском угорських панівних верств стала інструментом лютеризації.

У національному русі на Закарпатті панівне становище займала москвофільська течія.