47. Рух Опору в роки Другої світової війни на території України.

Організацією партизанського руху і антифашистського підпілля з початку війни займалася група працівників ЦК ВКП(б) і НКВС під керівництвом М.Бурмистренка. На початку війни директиви і постанови Москви про організацію боротьби в тилу німецьких військ мали переважно декларативний характер, були орієнтовані на досвід громадянської війни і не враховували ситуації. Після загибелі Бурмистренка в київському оточені була створена оперативна група під керівництвом секретаря ЦК КП(б)У М.Співака, яка зуміла дещо поправити становище на Лівобережжі. Наприкінці 1941р. утворюються відомі партизанські загони О.Федорова на Чернігівщині, С.Ковпака на Сумщині, кілька десятків загонів на Харківщині і Донбасі, що діяли у прифронтовій смузі в контакті з регулярними військами. На початку 1942р. в Україні діяв 91 партизанський загін. Боротьба з радянськими партизанами відволікала сили вермахту. Командуючий групи “Південь” змушений був у 1941р. використати три охоронні дивізії, бригаду і полк СС, кілька поліцейських батальйонів, які перекидав з фронту для здійснення акцій проти партизан.

Поразка німців під Москвою і наступальні операції Червоної армії на Півдні взимку 1942р. створили сприятливі умови для розгортання збройної боротьби в тилу окупантів. З цією метою 30 травня І942р.утворено Український штаб партизанського руху на чолі з полковником внутрішніх військ Тимофієм Строкачем.

Активну участь у його діяльності брали секретарі ЦК КП(б)У Хрущов і Коротченко. При штабі була створена спеціальна школа, яка готувала партизанських командирів, підривників, зв'язківців. Організаторські групи літаками закидалися у німецький тил. Протягом 1942-1943р були заслані майже 4.5 тис. випускників спецшколи, які організовували партизанські групи і здійснювали диверсії у районі Правобережжя.

Влітку 1942р.окремі загони об’єдналися у партизанські частини, а згодом навіть у з'єднання чисельністю до 3-5 тис. чоловік під командуванням Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова, Маликова, Шукаєва. Вони забезпечувалися всім необхідним з “Великої землі”. Партизани здійснювали тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування вермахту змушене було виділити для боротьби з партизанами до 120тис.солдат та офіцерів, відкликавши їх з фронту.

Постійний зв’язок з партизанами здійснював спеціальний авіаполк під командуванням В.Гризодубової.

У 1943р. кількість бійців в партизанських загонах досягли майже 60 тис. Вони розпочали “рейкову війну”, руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів.

Наприкінці 1942р. до Москви надійшли відомості про діяльність на Західній Україні Повстанської Армії. За наказом Сталіна туди були передислоковані радянські партизанські частини. Відомо, що М.Хрущов рекомендував партизанським командирам, які вирушали на Західну Україну, утримуватися від конфронтації з УПА. Але Центральний та Український штаби партизанського руху, виконуючи вказівки Сталіна, вимагали вести нещадну боротьбу з повстанцями. Ігноруючи накази Центру, деякі партизанські командири вступали в контакти з командуванням частин УПА. Комісар з'єднання Ковпака генерал Семен Руднєв говорив, що з УПА "можна жити окремо, але ворога треба бити спільно". У ході Карпатського рейду в лютому 1943р. він взяв участь у переговорах з командирами УПА, внаслідок яких повстанці пропустили партизан через контрольовану ними територію. Півроку утримувався нейтралітет між повстанцями Боровця - Бульби і партизанами Медведєва на Рівненщині. Але Москва, як і Берлін, уживала всіх заходів, щоб розколоти український рух Опору. На відміну від Руднєва більшість командирів ( Ковпак, Сабуров, Наумов та ін.), які діяли під контролем НКВС, беззаперечно виконували накази Москви.

2. Український рух Опору не був однорідним з самого початку. ОУН, яка була створена ще у 1929р., у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну державу вдалася до співпраці з Німеччиною — потенційним ворогом Польщі і СРСР. У 1940р. ОУН розділилася на дві фракції — одна під проводом Андрія Мельника (ОУН-М) орієнтувалися на Німеччину, а друга — Степана Бандери (ОУН-Б),— робила ставку на власні сили й активні методи боротьби.

Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об'єднання "Легіон українських націоналістів", яке складалося з двох підрозділів — "Роланд" і "Нахтігаль" чисельністю 600 чоловік. ОУН-Б сподівалася, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежної України. Разом з німецькою армією вони увійшли до Львова, де 30 червня 1941р проголосили створення Української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів. Гестапо заарештувало

С. Бандеру та його прибічників і оголосило українських націоналістів ворогами рейху. Було розстріляно 40 провідних членів ОУН, її діяльність заборонена. Все це, а також розгорнутий терор на окупованих землях підірвали основи добровільної співпраці ОУН з Німеччиною. Конфронтація з німецькими окупантами стала неминучою.

Оскільки створені напередодні війни українські збройні формування були німцями розформовані, настало завдання організацій власних збройних сил.

Восени 1942р. ОУН організувала ряд партизанських загонів, на Волині та в Поліссі. На першому етапі існування повстанські загони виконували функції оборони місцевого населення від сваволі окупаційних властей, а також від нападів польських партизан. Ними була зірвана німецька акція вивезення української молоді з Волині і Полісся до Німеччини.

Утворення УПА збентежило не тільки Берлін, а й Москву. За вказівками Сталіна у січні 1943р. був розроблений план передислокації партизанських загонів з Росії та Білорусі в Україну, перед якими було поставлено завдання у ході рейдів на захід розгромити частини УПА.

У серпні 1943р. відбулося об'єднання трьох українських військових формувань - бандерівців, мельниківців, і загонів під командуванням Боровця. Загони УПА поповнювалися населенням Волині, Полісся, Галичини, бійцями і командирами Червоної Армії, які тікали з концтаборів.

Загони УПА у 1943р. утворилися на Правобережжі у районах Умані, Холодного Яру.

На кінець 1943р. загони УПА налічували 40тис. бійців. Було утворено керівний центр —Головна Команда і Головний військовий штаб. Командуючим УПА став генерал Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Політичні цілі УПА були окреслені так: "Українська Повстанська армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу...УПА бореться проти імперіалістів і імперій... Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької "нової Європи" ...Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму".

Під впливом ідеології УПА та особисто її командуючого Р. Шухевича докорінно змінилася державотворча концепція ОУН. Надзвичайний Великий Збір українських націоналістів, який відбувся у серпні 1943р, своїми постановами затвердив процес демократизації ОУН, скасував однопартійність у суспільстві та державі, виразно проголосивши, що УПА не військо партії ОУН, а всеукраїнські збройні сили.

Боротьба на два фронти знесилювала УПА і вела до трагізму братовбивчої війни між українцями. Так, рейд С.Ковпака на Західну Україну влітку 1943р привів до кривавих боїв між українськими і радянськими партизанами та великих втрат з обох боків. УПА розбила біля Рівного автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом Червоної армії генерала Ватутіна. Він був тяжко поранений і помер у Києві 15 квітня 1944р. Радянське командування для боротьби з УПА створило цілу армію НКВС, яка почала регулярні воєнні операції на території Полісся і Волині, а пізніше і на всій території Західної України, і вела їх аж до 1953р.