3. Рабовласницькы дедржави на території України

а) Кіммерійці

Вперше про них згадує Гомер в „Одіссеї” та „Іліаді”. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповідав давньогрецький історик Геродот.

Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в Х ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями. Військо складалося з вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинжалами, луком і стрілами, бойовими молотами і булавами. Вони воювали з країнами Малої Азії, царями Урарту та Ассирії, здійснювали походи на праслов’янські племена.

Археологічні пам’ятки – підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським зпорядженням та кам’яні надмогильні стели – обеліски, що зображують постать воїна, оперезаного бойовим поясом із підвішеною зброєю.

Кіммерійці жили в тимчасових таборах і зимівниках. У них існували ковалі і кузні де виготовляли залізні та сталеві мечі і кинджали.

На початку VII ст. до н.е. в укр. степах з’явилися племена скіфів. Кіммерійці вирішили покинути землю, але їхні царі вважали, що потрібно боротись з ворогом. Не знайшовши підтримки серед народу і не бажаючи залишати батьківщину, царі поділились на дві рівні частини і загинули у битві між собою. Вони були поховані в кургані поблизу річки Тірас (Дністер). Кіммерійці відійшли через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя і оселилися у Південному Причорномор’ї

б) Скіфи

У VII – III ст. до н.е. у степових районах Північного Причорномор’я, а частково у Криму панували скіфські племена, що прийшли зі Сходу. Всю територію між Доном і Дунаєм стали називати Скіфією. Племена скіфів можна поділити на дві великі групи:

1. Кочівників, що жили в степах між Дністром і Доном, серед них були „царські” скіфи, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину.

2. Землеробів, які разом з нескіфськими племенами жили в лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра.

У 512 р.до н.е. Скіфи, об’єднавшись з сусіднім населенням, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І.

У 339 р.до н.е. Філіп ІІ Македонський, батько Олександра, розбив скіфів у великій битві, де загинув цар скіфів Атей, якому вже було 90 років. У 331 р.до н.е. намісник Олександра у Фракії Запіріон напав на Скіфію, але цього разу його військо було знищено скіфами

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Скіфія припинила своє існування. Вони були витіснені племенами сарматів. Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та Північному Криму із столицею Неаполісом(Сімферополь) та на Нижньому Дунаї у Добруджі.

Суспільний лад. Скіфський цар мав величезну владу. Він очолював військо. У скіфів існував і демократичний орган – народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення були вільними, біднішими чи багатими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби.

Житлом служили криті вози, запряжені парами волів. Основним харчем було м’ясо, сир і молоко, привізне грецьке вино, хліб. Основною скіфською зброєю були лук і стріли. Стріла, випущена із скіфського лука, пролітала більше 500 метрів. На правому боці висів залізний меч, на лівому – кинджал. Скіфи були також озброєні дротиками, списами, бойовими сокирами. Голову захищав бронзовий шолом, тіло – панцир і округлий щит. Тактика війна – раптові напади.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храми. Всім богам складали пожертву, найчастіше з домашніх тварин. Папай – правитель неба; Апі (його дружина) – богиня землі;

Арей – бог війни, якому в жертву приносили людей; головна богиня – Табіті – богиня домашнього вогнища.

Скіфи шанували і оберігали могили своїх предків. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь.

В Україні відомо царські кургани, такі як Чортомлик, Солоха, Огуд, Кульова, Гайманова могила, Товста могила. Там були знайдені чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і скіфського мистецтва.

Скіфи мали правильні риси обличчя, чоловіки носили пряме довге волосся, бороду і вуса, або вовняні шаровари і м’які чобітки. Жіночі вбрання складалось з довгих широких і плащив-накидок.

в) Таври

У ІХ – І ст. до н.е. в гірських районах Криму і по узбережжю Чорного моря жили племена таврів. Вони займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Також вони жили з грабіжництва та війни. Звичаї в них були жорстокі. Всіх полонених таври приносили в жертву богині Діві, відрубуючи їм голови, які потім застромляли на палі і виставляли навколо своїх храмів і жител. Культура таврів була досить відсталою і замкнутою. У них зберігався первісний родовий лад і сімейна община. Для житла використовували печери. У І ст. до н.е. таври потрапили під римську владу.

г)Грецькі міста в Північному Причорномор’ї і Криму.

Виникли на протязі VIII – VI ст. до н.е. Причини: 1.Перенаселення Греції. 2.Нестача земель придатних для хліборобства. 3.Внутрішня соціально – політична боротьба.

Етапи колонізації: 1.Вибір місця для колонії. 2.Набір колоністів. 3.Призначення керівника. 4.Саме переселення. 5.Заснування поселення. 6.Розвиток нового полісу.

Перші грецькі поселення були на о. Березань (містечко Борисфеніда) та м. Ольвія(у Буго – Дністровському лимані). У пониззі Дністра виникла Тіра, Нікиній, Офіуса, у Зх. Криму - Херсонес, Керкінітіда(Євпаторія), на сході Криму – Пантікапей(Керч) та ін.

Найбільше з цих рабовласницьких держав було Боспорське царство з центром Пантікапей, яке виникло у V ст. до н.е. і включало територію Керченського півостроваа, пониззя Кубані та Приазов’я.

У Боспорському царстві була монархічна форма правління. Воно мало тісні торгівельні зв’язки з Афінами. Занепало під натиском гунів.

Колонія складалась із центра – поліса та с/г округів, розташоване навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Існували в місті портові, торгові, адміністративні та культові райони. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околиці.

Поряд з містом знаходився цвинтар – некрополь. Міста оточували міцними оборонними стінами з баштами. Міста мали гідросистеми, в яких вода подавалась керамічним водопроводом. Поліси мали свою демократичну раду та народне віче. Молодь перед тим, як одержати громадянство, складали урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Воїнами були всі чоловіки. Озброєння колоністів залишалося грецьким, але військова тактика змінилась, пристосувавшись до бою з кіннотою.

Населення грецьких міст займається землеробством, виноградництвом, рибальством і переробкою риби. Були розвинуті різні ремесла: металургія, ковальство, ткацтво, гончарство та ін.

Воно вели мінову торгівлю як з скіфськими племенами, так і з Грецією. У Грецію вивозили рабів, хліб, худобу, рибу, шкіри, хутро, ліс, мед, віск. З метрополії довозили маслинову олію, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні ремісничі вироби та предмети розкоші.

V – ІV ст. до н.е. – час найбільшого розквіту античних міст Причорномор’я. Починаючи з ІІІ ст. до н.е. їхні справи погіршуються. Вони втрачають свою економічну та політичну незалежність, життя там поступово занепадає. VI ст. до н.е. грецькі міста – держави здебільшого потрапили в залежність до Римської імперії. Проіснували вони до IV ст. н.е. все більше втрачаючи своє значення.

д) Сармати

У ІІІ ст.до н.е. з – за Дону, в Приазов’я і Пн. Причорномор’я прийшли нові кочові скотарські племена, яких греки називають сарматами. Сармати близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. За легендою, вони походять від шлюбів скіфів з амазонками. Це був народ воїнів – кіннотників, озброєних досконаліше, ніж скіфи. Сарматські жінки також вміли їздити верхи, володіти зброєю, а також з чоловіками ходити у походи. Давньогрецькі автори писали, що кожна сарматська жінка не виходила заміж, доки не вбила ворога.

Після завоювання Скіфії сармати стають могутньою політичною силою в степах Пн. Причорномор’я, з ними рахувались всі довколишні племена і держави.

Сарматські племена в І ст. до н.е. на заході вдираються у межі Римської імперії. Грецькі міста – колонії платять кочівникам величезні викупи. Наприкінці І ст. до н.е. сарматське плем’я аланів підкоряє всіх інших сарматів. Вони своїми війнами вселяли жах усьому осілому населенню. ІІІ ст. до н.е. алани деякий час були в спілці з готами, котрі прийшли з берегів Балтики в Причорномор’я. Кінець їхньому пануванню на південних землях України поклали гуни, які розбили сарматів. Вцілілі алани приєднались до гунської орди і пройшовши через всю Європу опинились аж у Африці.

Про зв’язки сарматів із давньослов’янським населенням свідчать знахідки сарматських речей у слов’янських могильниках. Очевидно, що ці зв’язки не були ані міцними, ані особливо товариськими, хоч якась частина сарматів все ж увійшла в слов’янське середовище.