25. Кирило-Мефодіївське товариство. Його програмні положення.

Криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики царизму в Україні зумовлювало розвиток національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, вивчення та популяризації знань з історії України. На передній план вийшли вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення республіканської форми правління, державної незалежності України.

У 40 рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров та ін. створили на початку 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію - Кирило-Мефодіївське товариство (або братство). У засіданнях активу участь брали Т.Шевченко, письменник і педагог Пантелеймон Куліш, поет і публіцист Георгій Андрузький та інші.

Більшість з них - викладачі та студенти віком від 19 до З0 років, переважно діти дрібнопомісних дворян.

Головна мета КМТ - утвердження національно - державної незалежності України з демократичним ладом, за зразком США у конфедеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативний, регулюючий міждержавні взаємини, орган - собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядкованими постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини.

Щодо громадянських прав населення Всеслов’янської федерації і України в ній, то передбачалося скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання.

Ідеї визволення слов’янських народів з під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства і ліквідацію кріпацтва в Російської імперії.

Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу» або «Законі Божому». Був розроблений і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів держав і громадян майбутньої Слов’янської республіканської конфедерації і викладалися статутні права і обов'язки членів КМТ.

Громадська діяльність КМТ зосереджувалося навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, Склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів.

Найвизначнішою постаттю серед членів КМТ був Тарас Григорович Шевченко. Кріпак за походженням (у 1838 р. він був викуплений з неволі) одержав освіту у Академії мистецтв. У І840 р. видав збірку поезії під назвою «Кобзар». Вони були написані літературною мовою високої проби. Він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських творів. Шевченко тим самим заклав підвалини під нову українську літературу.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості - якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це повинно служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому.

Звинувачуючи у поневолені України Росію, та російських імператорів, Шевченко відкидав модель «малоросійства», що ґрунтувалося на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора. Ніколи раніше українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти Росії.

Шевченка могли читати всі: і селяни, і дворяни, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів.

Його творчість заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поезії Шевченка. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

КМТ проіснувало трохи більше року. У 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова в Києві заарештували всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга.

Микола І затвердив вирок кожному, їх заслали до різних місць Російської імперії. Шевченка заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуворішою забороною писати і малювати.

Навіть деякі відомі російські діячі засуджували діяльність КМТ.

В.Бєлінський у 1847р. писав про Шевченкові поеми: «Я не читал зтих пасквилей и никто из моих знакомих их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски й глупы)... Шевченко послали на Кавказ солдатом, мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше».

Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян повинна бути російська. Він вважав, що серед усіх слов’янських народів лише росіяни і ще, можливо чехи, можуть лишатися великими народами. Українською мовою не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він пророкував цілковите зникнення цієї мови як природній наслідок входження України в Російську імперію.

На поглядах Бєлінського позначився вплив філософії Гегеля, зокрема його поділ на «історичні» і «неісторичні» народи. Здатністю творити історію володіють ті народи, які мають свою державу. Доля інших «неісторичних» народів полягає у цілковитій асиміляції серед народів «державних».

Одностайність, з якою російські офіційні і суспільні діячі засудили діяльність КМТ відображала певні специфічні риси формування російської національної ідеології.

Гостра реакція на відмову національно свідомих українців стати росіянами була спричинена тим, що самі росіяни не розв'язали своєї власної проблеми ідентичності у новітній добі. Росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалась нова російська нація. Росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне «Росія», а що є лише територія під російським пануванням. У Росії формування нової російської нації стримував характер її політичної системи. Цар був не лише правителем, а й повним власником і розпорядником долі своїх підданих. Російська династія виводила своє коріння від правителів Київської Русі, тому вони вважали всі землі, що колись належали їй, частиною своєї історичної спадщини. «Збирання руських земель» було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодою інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше входили до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої або ж утримували свою політичну автономію і за той час встигли виробити свої культурні, релігійні і політичні традиції, сприймалися як збочення, зумовлені нібито примусовим відділенням України від царя.