22. Ліквідація автономного устрою України Катериною іі.

8 квітня 1783 р. Катерини II підписала маніфест яким було ліквідовано Кримське ханство і на його території створювалась Таврійська область.

Перемога Росії у війні і перенесення кордонів на південь, змінили становище Запоріжжя і вплинули на його долю.

Запорожці брали активну участь у багатьох антифеодальних виступах поза межами Запоріжжя, в селянській війні під проводом О. Пугачова, у гайдамацькому русі. До Запоріжжя втікали селяни - кріпаки. На За­поріжжі не було кріпосного права. Усе це не вкладалося в рамки політики самодержавства.

1775 р. Катерина ІІ доручила командуючому 1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Дунаю на Волгу зайняти своїми військами Січ і знищити Кіш. Війська Текелія 4 червня І775 р. оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.

3 серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».

Після зруйнування Запорізької Січі частина козацької старшини звинувачена у зраді, була заарештована, відправлена в Петербург, а потім у заслання. Майно арештованих і військову скарбницю конфіскували. На основі повеління цариці 8 червня І776 р. Сенат відправив останнього кошового отамана Калнишевського в Соловецький монастир, писаря Глобу - в Туруханський край, суддю Головатого - в Тобольський монастир. У 1776 р. Калнишевський був замурований у казематі Головленкової башти, де він просидів до 1801р. коли цар Олександр І дарував йому прощення. Сліпий Калнишевський залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 112 році життя. Більшість запорізьких козаків залишилася жити на своїх попередніх місцях і перебувати в становищі однієї з груп державних селян. Основна маса козацької старшини одержала від уряду російські офіцерські звання і багато землі. Частина запоріжців переселилася в пониззя Дунаю і заснували Задунайську Січ. Територія Війська Запорізького ввійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з 1783 р.- до Катеринославського намісництва. Управляв цим краєм князь Потьомкін.

23. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Росії в пер. Пол. Хіх ст.

Серед українських земель, що у XIX ст. становили південно-західну частину Російської імперії, виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова) Україна.

Лівобережна Україна.

Усі зміни у правовому статусі Гетьманщини наприкінці XVIII ст. створили тільки легальні рамки для інтеграції цього регіону у склад Російської імперії. Потрібно було це декілька десятиліть, щоб місцеве українське населення привести у відповідність до суспільного ладу імперії. Лише у 1835 р. тут було відмінено традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а у 1831 -1835р. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві.

З території Лівобережжя було утворено Полтавську та Чернігівську губернії.

Лівобережжя за складом населення було найбільш українським порівняно з іншими регіонами. Українці становили 95% місцевих жителів. Вони займалися с/г і жили в селах. Була велика густота міст і містечок. Частина міщан займалася ремеслом і торгівлею. Росіяни переважали серед чиновників та офіцерів військових частин у великих містах, що були адміністративними центрами на Лівобережжі. Поступово, до середини XIX ст. лівобережне міщанство перестало бути українським і набуло російськомовного характеру. Це пояснюється переселенням сюди російських ремісників та купців, а також єврейських купців з Правобережжя.

Українці в колишній Гетьманщині переважали за рахунок селянства, та ще не зрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Серед місцевого населення були сильні антиросійські настрої, причиною яких було введення кріпацтва.

Слобідська Україна.

Вона багато в чому нагадувала Гетьманщину. Слобідська Україна була перетворена у звичайну губернію Російської імперії, (з 1824 по 1835 р. вона називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р - Харківською губернією).

Правобережна Україна.

Аж до польського повстання 1830-1831 рр. російський уряд не наважувався порушувати станові права і привілеї польських землевласників. Поляки займали майже всі посади у місцевому уряді.

Наплив росіян став масовим після придушення повстання. Основними категоріями російського населення були професори, студенти, військові, купці, ремісники - тобто переважно мешканці міст. Тут були утворені Київська, Подільська і Волинська губернії, які підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора .

Правобережна Україна до середині XIX ст. стала регіоном де протистояли польські, російські і українські впливи.

Південна (Степова) Україна.

Це була територія «Дикого поля», яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний характер. У середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Інша особливість - надзвичайна родючість чорноземних степів. Після ліквідації постійної загрози військових нападів з півдня стало можливим провадити у цих степах осіле землеробство й тваринництва. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов'язати цей район з європейським ринком.

Експорт зерна з Південної України, у зв'язку з процесами урбанізації та індустріалізації в Західній Європі, різко збільшився з 40-х рр., продовжувався до кінця XIXст.

За ХVІІ-ХVШ сюди переселилося біля 3,3 млн. осіб, а з 1800-1863рр - 2,6 млн. Три південноукраїнські губернії -Таврійська, Херсонська, Катеринославська - мали найвищі показники приросту населення. У нижній течії Дніпра виникли порти Катеринослав і Херсон. На місці впадіння Південного Бугу в Чорне море - Миколаїв. Найбільше значення для торгівлі мало заснування у 1794 р. Одеси. Вже в 40 рр. вона за кількістю жителів перевершила найбільше місто України - Київ. До кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу. Степова Україна офіційно назвалася Новоросією.

Ще за Катерини ІІ в цьому регіоні з'явилися компактні поселення болгар, німців, греків «волохів»(молдован і румунів), італійців, вірмен, євреїв, які прийшли сюди на заклик царського уряду. Ще раніше сюди переселялися серби.

Південь сильно вплинув на господарську інтеграцію українських земель. До економічного розвитку Півдня, Правобережжя було пов'язане з Польщею, Лівобережжя і Слобожанщина з Росією. Освоєння Півдня переорієнтувало їх у південному напрямку.

Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила територію України з 450 тис.км2 у середині XVIII ст., до 700 тис.км2 у середині XIX ст. Населення у 1811 становила 8,7 млн. осіб, а в 1863р - 13,6 млн.. Густота населення збільшилась майже в 40 разів.

Найважливішою ознакою п. п. ХІХ ст. була промислова революція та пов'язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Поєднання родючих земель і багатих покладів корисних копалин було ідеальним поєднанням для швидкого економічного розвитку України. Але ці можливості не використовувались у повній мірі. Головною причиною цього був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх входження у склад Російської імперії. Кріпацтво заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.

Промислове виробництво в Україні мало переважно сільський характер. Лише 27% промислових підприємству 40 рр. були розміщені у містах. Головними промисловими галузями були харчова промисловість і переробка відходів тваринництва. Підприємства цих галузей розміщувалися ближче до сировини, тобто в селах, а не в містах , і на них переважно працювали кріпаки. Фабрики часто працювали сезонно, у перервах між сільськогосподарськими роботами, коли селянство не було зайняте вирощуванням і зберіганням врожаю.

Але постійно зростала кількість підприємств, що належали купцям і багатим міщанам. Ці дрібні фабрики виробляли мило, свічки, виправляли шкіру. У 40-50рр. на півдні України виникло кілька підприємств для переробки поташу і вовни, виготовлення канатів для кораблебудування. На них вперше почали застосовуватись парові машині.

В українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку міського господарства. Лише Луганськ (заснований в 1795р.) став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати і ядра для Чорноморського флоту. Більшість міського населення України аж до кінця XIX ст. становили не підприємці і робітники, а службовці, купці, ремісники, військовий і адміністративний персонал.

Українські губернії постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів імперії, споживаючи готові промислові товари. Ця схема була типовою для відносин між колоніями та метрополіями.

Постає питання: чи свідомо російський уряд проводив стосовно українських губерній колоніальну політику?

Українська нерадянська історіографія ствердно відповідає на це запитання. Україна не могла захистити свою власну промисловість і тому змушена була виробляти сировину. Український середини клас був ослаблений і не міг створити конкуренцію російським купцям і ремісникам, які нерідко користувалися державною підтримкою. Включення українських земель до складу Росії призвело до еміграції інтелектуальних сил на північ, в імперську столицю. Там вони могли знайти краще застосування свого потенціалу, водночас зміцнюючи імперію політично, культурно і економічно та послабляючи позиції своєї батьківщини. Подібним чином прибутки від продажу українського збіжжя і сировини та податки з місцевого населення зосереджувались у столиці і йшли на покриття потреб бюрократично-військового апарату.

Представники протилежної школи зголошуються на тому, що швидке зростання міського населення в Західної Європі в результаті індустріальної революції й урбанізації закріпило за промислово неконкурентноздатною Східною Європою роль постачальника збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів на західні ринки. З цієї причини східноєвропейський регіон став економічною периферією промислово розвинутих капіталістичних країн. Природні умови України, насамперед її родючі землі, неодмінно диктували однобічний розвиток її господарства.

Але не дивлячись на ці розходження, спільним для цих точок зору є визнання факту, що саме сільське господарство не може служити базою для національного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише розвинутої Європи, а й відсталої Російської імперії.