18. Політика Петра і щодо України в першій чверті хviii ст.

Після Полтавської битви Петро І видав указ, за яким козацькі війська підпорядковувались московським воєводам. Воєводам дозволялося втручатися у внутрішні справи України. До гетьмана було призначено наглядача в особі царського резидента, який повинен був контролювати діяльність гетьмана і старшини.

Резиденцію гетьмана було перенесено до м. Глухова (біля російського кордону), де було розквартировано два царські полки. Крім гарнізонів у фортецях, у містах України було розташовано 10 драгунських полків, яких утримувало місцеве населення.

29 квітня 1722р. Петро І створив Малоросійську колегію з 6 царських офіцерів. Вона стала вищим судовим, контролюючим і наглядовим органом в Україні.

Після смерті Скоропадського у 1722р. цар призначив виконувати обов’язки гетьмана Павла Полуботка. Територія Слобожанщини (Харківщина) адміністративно підпорядковувалася царському уряду, царський уряд почав призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів.

П.Полуботок та частина козацької старшини не раз зверталися до Петра І з проханням не обмежувати автономні права України. У квітні 1723р П. Полуботка та частину генеральної старшини за наказом царя було заарештовано і посаджено у Петропавловську фортецю.

18 грудня 1724р у фортеці Полуботок помер, а 28 січня 1725р помер Петро І.

19. Розвиток сільського господарства України в др. Пол. Хviii ст.

В українських землях – Лівобережжі і Слобожанщини, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно - економічні процеси, що й в усіх російських землях. Посилювався кріпосницький гніт і, водночас, відбувався розклад феодально – кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.

У другій половині XVIII ст. як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної і Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно. Поступово розширювалися посівні площі за рахунок степів на півдні Лівобережжя, у ряді місць переходили до глибокої оранки, краще удобрювали ґрунти. Землю на півдні обробляли переважно важким українським плугом (сабаном), у який впрягали волів, на півночі сохою, ралом, а тяговою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з приєднанням Північного Причорномор’я і освоєння степів все більше площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах. Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами й динями. Урожаї були низькими – переважно сам - три, сам - п’ять.

Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції. Збільшилась кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукновалень, шкіряних „заводів” та ін.

У другій половині XVIII ст. у зв’язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості.