7 Українська держава в іі половині хvіі століття. Велика “Руїна” обмеження царським урядом автономних прав України.

Після смерті Б. Хмельницького Україна вступила в найскладніший період своєї історії, що продовжувався майже 30 років і отримав назву «Руїна». Він характеризувався боротьбою козачої старшини за владу. Гетьмани доби Руїни по-різному бачили перспективу політичного розвитку України. Одні вважали за краще залишатись під владою Москви, інші – намагалися добитись повної незалежності України, треті – шукали нового заступника. У боротьбу було залучено населення, суспільство знаходилось в стані громадянської війни. Все це послаблювало українську державу і зрештою призвело до її розколу на Правобережну Україну, яка потрапила під владу Польщі, і Лівобережну (Гетьманщину), що увійшла до складу Росії.

Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. сина покійного Богдана – 16-ти річного Юрія Хмельницького. Генеральний писар Іван Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Після того, як у жовтні 1657 р. у Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну дер¬жавну діяльність: уклав союз зі Швеці¬єю, поновив союзницькі відносини з Кримом, порозумівся з Оттоманською Портою.

Усунувши від влади Ю. Хмель¬ницького, Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьма¬нату, тобто монархічну модель управління. В основу свого дер¬жавотворчого курсу він поклав принципи олігархічної респуб¬ліки. З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед – кріпацт¬ва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення цен¬тральної влади, посилення позиції козацької старшини та шлях¬ти, порушення соціальної рівноваги у суспільстві, зростання масового невдоволення і врешті-решт до вибуху соціальної бо¬ротьби.

Виговський йде на рішуче збли¬ження з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським уря¬дом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике князівство Руське, на рів¬них правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федера¬ції — Речі Посполитої. Територія князівства включала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належа¬ла гетьманові, який обирався довічно та затверджувався коро¬лем. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися у правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адмі¬ністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українсь¬ких землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжна¬родні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Нев¬довзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до укра¬їнського народу, в якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо перейшло кордон України.

Початок агресії був вда¬лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася у червні 1659 під Ко¬нотопом. Вона тривала три дні і закінчилася цілковитою пере¬могою Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростан¬ня опозиції, посилення промосковських настроїв. За таких обставин Виговський у жовтні 1659 р. зріка¬ється булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити со¬ціальну напругу, уникнути територіального розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім’я Хмельницького» (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим війсь¬ком О.Трубецькой. Новий Переяс¬лавський договір 27 жовтня 1659 р. фактично перет¬ворював Україну на автономну складову частину Росії: переоб¬рання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; геть¬ман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозво¬лу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовува¬тися російські залоги; київська митрополія підпорядковувалася московському патріархатові.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського про¬тистояння у боротьбі за українські землі. Під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального роз¬колу України, оскільки на Лівобережжі вже міцно закріпилися російські сили.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської була¬ви та йде у монастир.

З 1663 р. на Правобережжі і Лівобережжі обиралися свої гетьмани. Гетьманами Лівобережної України були Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та ін., Правобережної – Павло Тетеря, Михайло Ханенко. Одним із гетьманів Правобережної України був Петро Дорошенко. Спочатку він проводив пропольський курс, але після Андрусівського договору 1667 р., за яким Лівобережна Україна відійшла до Росії, а Правобережжя залишилося у Польщі, Дорошенко прийняв турецьке підданство. Союз з Туреччиною і його спільні військові походи на Україну підірвали авторитет Дорошенка. 1676 р. він передає клейноди лівобережному гетьману Івану Самойловичу.

Таким чином, у боротьбі за українські землі найбільш активно брали участь Росія, Польща, Туреччина. У 1681 р. Росія і Туреччина підписали Бахчисарайський мир. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, а також Запоріжжя. Останню крапку в процесі поділу українських земель у ХVІІ ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ Посполита визнавала за Москвою Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі (у 1699 р. після Ясського миру з Туреччиною до Польщі повернулося і Поділля). Кінець війни знаменував кінець «Руїни». Слідством «Руїни» було жахливе руйнування господарства і загибель тисяч людей. Умови миру не враховували інтересів України..

Певну роль у розвитку української державності відіграв Іван Мазепа, який з 1687 р. гетьманував на Лівобережній Україні. Своє правління він розпочинав як політик промосковської орієнтації.

1700 р. став переломним для України. Північна війна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України. В умовах кризової ситуації, що склалась, дії Мазепи були спрямовані на збереження української автономії. Навесні 1709 р. він уклав угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Україною прокотилася хвиля російського терору й агітації: заочно Мазепа був звинувачений у зраді й урочисто «страчений», замість нього обрали престарілого Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), а Олександр Меншиков утопив у крові захисників і мешканців гетьманської столиці – Батурина. Цього ж року гетьман Мазепа виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Після поразки шведського короля Карла ХІІ під Полтавою Мазепа і його прихильники покинули батьківщину і знайшли притулок у турецьких володіннях у молдавських Бендерах. Цього ж року Мазепа помер. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції Пилипа Орлика. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорізькими козаками договір, який дістав назву «Пактів й установлень законів і вольностей Війська Запорозького» («Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»). «Конституція» П. Орлика мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорізькій Січі традиційних прав і вільностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Надання виняткових прав православ’ю в Україні також мало сприяти суспільній єдності. «Конституція» була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів. Орлик намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити українську державність, але ці намагання не увінчалися успіхом.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІ ст. був тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів:

І етап (1708–1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана І. Скоропадського та контроль за нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження. У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію з російських чиновників на чолі з Вельяміновим. Вона відібрала всяку владу від гетьмана і козацької управи.

ІІ етап (1728–1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру, діяльність Малоросійської колегії зачепила інтереси всесильного О.Меншикова, який володів величезними маєтками в Україні. У 1727 р. було скасовано Малоросійську колегію, дозволено вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол. Але поновлення української автономії носило формальний характер, фактично все суспільне життя перебувало під контролем російської сторони.

ІІІ етап (1734–1750 рр.) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято рішення: нового гетьмана не обирати, владу було передано Правлінню гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з кн. Я.П.Шаховським. До Правління входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Характерними рисами цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення.

ІV етап (1750–1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита імператриці Єлизавети Кирило Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію.

V етап (1764–1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 1764 р. було ліквідовано гетьманство, вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з талановитим військовим і адміністратором Петром Румянцевим. 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, а 1781/2 р. – ліквідовано полкову територіально-адміністративну систему на Гетьманщині. За численними проханнями козацької старшини у 1783 р. урядовим наказом були заборонені переходи селян і юридично оформлено кріпацтво на Лівобережжі. Після оголошення у 1785 р. «Грамоти про вільність дворянства» українська старшина (військові й цивільні чини ліквідованої козацької автономії) фактично була зрівняна в правах з російським дворянством.

Останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського було заслано в Соловецький монастир, де він і помер у 1803 р. у віці 112 років. А козаки перейшли в розряд державних селян. Частина потрапила в залежність від нових землевласників, біля 5 тис. пішло в Туреччину, осівши за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828 рр.). Перед черговою війною з Туреччиною (1787–1791 рр.) царський уряд організував Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців. З 1792 р. почалося переселення частини запорожців-чорноморців на Кубань.

Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель.

Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля, у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795 р.) – Берестейщина.

Отже, українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської. Об’єднання в межах Російської імперії більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці ХVІІІ ст. автономії Лівобережжя не існувало, Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію імперії.

8. Участь України в Північній війні. Українська політика Петра І. Антифеодальна та національно-визвольна боротьба народних мас на українських землях.

Участь україни в північній війні. міжнародне значення битви під полтавою

План

1. Спадщина і. Мазепи

2. Причини поразки гетьмана і. Мазепи

3. Національно-визвольні рухи у XVІІ ст.

Ще в XIX ст. депутат Установчих зборів Франції Казимір Т. Делямар писав: "Ціла Європа була переможена з Карлом XII під Полтавою. На другий день після цієї перемоги... москалі вперше вдерлися в Європу, захоплюючи Малу Росію. Ця перемога являється для них такою важливою, що ще й сьогодні святкується її річниця, тоді коли інші перемоги вже давно забулися. І тепер ще русини, названі малоросами, не називають руськими москалів, вони добиваються своєї незалежності і петербурзький уряд вважає їх своїми ворогами, страшнішими від поляків... В дійсності, історія не повинна забувати, що перед Петром І ті, кого ми сьогодні називаємо рутенцями, називалися русинами, а їх край — Руссю, а ті, кого ми називаємо росіянами, називалися москалями, а їх батьківщина — Московщиною..." ("Європейський народ, забутий історією". Прохання-звернення до Сенату. Часопис "Батьківщина").

Аргентінський вчений Енріке Мартінес Бодо в статті "Комунізм звеличує бойовий успіх царя Петра" зазначив, з якою пишністю святкували в Радянському Союзі 250-річчя перемоги під Полтавою. "Якими ж мотивами керуються володарі Москви у святкуванні перемоги, що її отримав один із царів, себто один із глитаїв народу, проти яких виступав і боровся комунізм? Вони кажуть, що це була перемога над зрадником і чужоземним народом".

Участь України в Північній війні 1700-1721 pp. Російський цар Петро І вирішив "прорубати вікно в Європу", вийшовши для цього на береги Балтики, але йому заважала Швеція. В 1700 р. почалася війна між Росією і Швецією за панування в Європі. Після цілої низки принизливих поразок у битвах з шведами Петро 1 модернізував армію. Цар-реформатор провів також радикальні зміни в управлінні країною і в суспільстві. Війна тривала понад 20 років і закінчилася в 1721 р. Українцям вона коштувала десятків тисяч людських життів козаків, селян, міщан, які гинули в далеких походах в ім"я незрозумілих їм чужих російських планів і амбіцій їх молодого царя. Російські залоги по містах України завдавали часто непоправної шкоди мешканцям, займалися здирством і сваволею москалі. А в козацьких полках Петро І ставив командирами російських офіцерів. Занепокоїлась козацька старшина, вбачаючи в цьому загрозу своєму становищу. Так довго це продовжуватись не могло. Гетьман І.Мазепа писав цареві про чисельні скарги населення, які він отримував, і наругу, яку чинили над ними російські воєводи. Все це, а також хиткість влади самого гетьмана змусила його на рішучі кроки. Ще до Полтавської битви І.Мазепа перейшов на бік Карла XII, плекаючи надії за підтримки останнього досягти незалежності для України і особистих гарантій безпеки і певності свого становища.

^Взагалі ж, битва під Полтавою, яка відбулася 27 червня 1709р., в зарубіжній історіографії розглядається, як війна між Швецією і Росією. Україні місця в цих дослідженнях майже не відводиться, хоча найбільш трагічними наслідки цієї битви були саме для України.

Едвард Шепперд Крізі в своїй роботі "П ятнадцять вирішальних світових битв" пише, що перемога Росії над Швецією під Полтавою набула першорядного значення в світі в силу того, що цим фактом заперечено, а що встановлено. Жеребом гри під Полтавою була Європа. Якщо б там було переможено Петра, — продовжує автор, — тоді найбільша в сучасному світові імперія, повторюючи за Вольтером, потонула б у тому ж хаосі, з якого вона нещодавно виринула.

Карл XII був в Україні дев'ять місяців. За цей час він зробив рейд на Слобожанщину, але вся його кампанія і весь рух гетьманських військ були схожі на гру в піжмурки. Як тільки шведи і козаки починали наступати, російські війська відступали. При цьому цар Петро провів велику пропагандистську роботу, пов'язану з жорстоким переслідуванням прихильників гетьмана, арештами і ув'язненнями сімей козацької старшини. В Лебедині, де була царська ставка, воєнний суд закатував багато тисяч українців, від простих селян і козаків, до старшини, міщан і навіть духовенства. В Глухові цар наказав обрати нового гетьмана. Козакам, що зібралися для цього, виразно було вказано на стародубського полковника Івана Скоропадського. А те, що він був приятелем і прихильником Мазепи, свого законного гетьмана, тільки підкреслювало атмосферу терору і сваволі. Ефект цей був величезний. Населення дійсно було залякано і дійсно треба було великої свідомості і мужності, щоб залишитись вірним старому гетьманові, як залишилися йому вірними найвищі генеральні старшини, біля 5 тис. козаків і 15 тис. запорожців із своїм кошовим отаманом Костем Гордієнком, які прибули до гетьмана до Малих Будищ 27 березня 1709 р.

З 9-ти вже названих місяців 8 йшла безперервна війна у всій Лівобережній Україні. Війна виснажила і стомила як українців, так і шведів, особливо українців, примушених проявляти не тільки героїзм і витримку, а й забезпечувати харчуванням шведів, а також боротись проти своїх же людей в лавах російської армії.

СПАДЩИНА І. МАЗЕПИ

Після Полтавської битви Швеція почала втрачати свою силу і велич. В цей же час розірвана громадянською війною навпіл Річ Посполита втратила своє значення і тепер стає лише предметом торгу поміж могутніми сусідами. На руїнах обох цих держав виростає Прусія, нове королівство, яке бере на себе роль збирача германських земель. Росія буквально ввалюється в Європу і з того часу вимагає для себе місця в сім'ї європейських народів, які відразу починають відчувати на собі тиск неєвропейських впливів.

Починається перша велика українська еміграція, а в Україні зникає її так старанно плекана за гетьмана Мазепи, хоч і дорого оплачувана, суверенність.

До Хмельниччини одна частина українського суспільства вважала, що у Речі Посполітої треба силою добитись поважного становища, довести, що "же през шаблю маєм права", друга половина панства і козацтва хотіла легальним шляхом забезпечити своє шляхетство. Від Переяславської ради почався поділ на дві орієнтації — польську і московську, який є, може, одним з найтяжчих наслідків невдалої комбінації Хмельницького. Правда, іншого виходу в тій ситуації, в якій опинився в свій час Хмельницький, просто не було.

Мазепа, як своїм гетьмануванням, так особливо своїм союзом зі шведами і війною проти Петра, на сто з лишнім років, до Шевченка і Петлюри зробив ідейне москвофільство чимось таким, чого українці потім і до сьогодні інстинктивно соромляться.

М. Грушевський слушно зазначає, що "всі гетьмани буди "изменниками" в становищі московської політики; українська політика була "одним неустанним "воровством и изменою" з становища московського централізму, з яким боролася весь час". Антимазспинська пропаганда, яку вели власті за Петра, та й потім, за радянських часів, не могла не визнати, наприклад, в маніфесті царя, що Мазепа "умовився зі Швецією і Польщею, що Україна, обох частин, і всі козацькі війська мають бути сполучені в одну незалежну державу, а він — її князем". Дійсно, І.Мазепа прагнув саме цього — створити суверенну українську державу.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ГЕТЬМАНА І. МАЗЕПИ

Ставши гетьманом України, І.Мазепа намагався зміцнити її шляхом згуртування молодої української політичної еліти, яку на той час являли собою козацтво і шляхта. Скориставшись зі сприятливої міжнародної обстановки, гетьман почав збройну боротьбу проти царської Росії, політика якої за Петра І мала на меті ліквідацію української державності. Цар заради спасіння цілісності своєї держави загравав з українцями і цим тримав їх в покорі. Карл XII став би дуже небезпечним Петру І, якби зміг вдало скористатись союзом з гетьманом. В той час від України залежала доля всієї Північної війни. Тому-то Петро 1 в своїх маніфестах давав обіцянки свято дотримуватись тих віковічних прав, з якими малоросійський край вступив під владу московських царів. Коли ж війська гетьмана і короля були розгромлені в Полтавській битві, Петро І у відповідь на "просительні пункти" 1.Скоропадського висловився, що малороси повинні бути вдячними за велике благодіяння, виявлене їм захистом проти шведів. Поразка 1.Мазепи зумовлена ще декількома причинами: відсутністю підтримки його політики широкими народними масами; незавершеністю процесу формування молодої політичної еліти України; військовою поразкою союзника Мазепи — короля Швеції Карла XII.

Трагедією українського суспільства стало те, що дві такі яскраві політичні постаті, які стояли на державницькій платформі — І. Мазепа і Петрик Іваненко виступили не в союзі, а в протиборстві. Це протиборство символізувало собою непримиримі суперечності, що роздирали тоді Україну, перетворювали її в руїну.

З погляду Петра І, "...гетман свою конечную неверность явил..,. ...изменил и переехал к неприятелю нашему, королю шведскому". А з погляду історії, національно-визвольна боротьба І. Мазепи, незважаючи на поразку, забезпечила більш як на півстоліття існування української державності, посилила потяг до свободи.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ РУХИ У XVIII ст.

Наступ російського самодержавства на українську автономію в 1-й половині XVIII ст. Зі вступом І.Мазепи в союз з Карлом XII у Петра І з'явились законні підстави для наступу на українську автономію. Правда, вже й до того всі справи, що стосувались України, вирішувались царським урядом за допомогою Малоросійського приказу, який існував з 1662 по 1722 рік. Після входження України до складу Московщини деякий час ще зберігались специфічні форми адміністративного устрою, організації війська, правові норми і податкова система. Переважання в Гетьманщині особи над закладом давно вже дратувало царя. Йому не подобалось, як патріархально були організовані козацьке управління і суд. Знову ж таки, дивним для Петра І було управління гетьмана з канцелярією "при боці", сумісництво ним всіх функцій уряду, коли навіть скарбниця Гетьманщини не відокремлювалась від приватного гетьманського господарства. Тому-то цар наполягав на введенні судових закладів, які могли діяти тільки за допомогою писаного права. Та й перевірити діяльність закладів набагато простіше, ніж діяльність окремої особи.

Зміни відбулись в самоуправлінні Слобідської України, яка мала свої особливості в адміністративно-територіальному поділі. Вона складалась з п'яти козацьких полків — Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського та Ізюмського, в яких нараховувалось біля 100 сотень. Полковники і сотники займались адміністративними, фінансовими, судовими і воєнними справами. Козацька старшина обиралась на радах з числа заможної верхівки. Та з першої половини XVIII ст. цього звичаю перестали дотримуватись і старшина призначалась царською адміністрацією, якій були підпорядковані і слобідські полки.

З 1708 р. в Слобідській Україні було введено поділ на губернії. Сумський, Ахтирський і Харківський полки ввійшли до складу Київської, а Острозький та Ізюмський — Азовської губерній.

В 1721 р. Росія стала імперією. З урахуванням цього змінювалась вся система управління. У відповідності з указом Петра І від 16 травня 1722 р. була створена Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С.Вельяміновим-Зерновим для контролю за діями адміністративних, судових і фінансових органів Лівобережної України. Тоді ж царський уряд заборонив вибори нового гетьмана, передавши управління Лівобережжям наказному (призначеному, виконуючому обов'язки) гетьманові і генеральній старшині, а козацьке військо — в розпорядження генерала М.Голіцина.

Цим наказним гетьманом був П. Полуботок. Діяльність його щодо консолідації старшини, реформи в галузі судочинства, енергійна боротьба з новоствореною Малоросійською колегією неминуче вели до конфлікту з царем. Так, намагаючись нейтралізувати дії Малоросійської колегії, гетьман зробив Генеральний суд органом колегіальним. Був встановлений чіткий порядок апеляцій, розгорнулась боротьба з хабарництвом. Однак колегія не хотіла грати другорядну роль в адміністрації Гетьманщини. Скориставшись численними скаргами козацької старшини і міщан на методи управління П. Полуботка, С. Вельямінов доповів царю про те, що гетьман чинить всілякі перешкоди роботі колегії. Заходи Павла Полуботка у відновленні автономії Гетьманщини не на жарт стурбували уряд Росії. Гетьман з найближчими соратниками був викликаний до Петербургу і ув'язнений в Петропаловській фортеці, де й помер під час слідства.

Гетьман Данило Апостол і "Рішительні пункти". В 172S р. помер цар Петро І і уряд Росії пішов на окремі поступки старшині, яка вимагала поновлення гетьманства. Була ліквідована Малоросійська колегія і в 1727 р. козацька рада обрала гетьманом Д.Апостола. Він був соратником І.Мазепи, талановитим воєначальником. Під час першого візиту до царського двору гетьман подав петицію про поновлення Березневих статей Б.Хмельницького. Символічно, що останній виборний гетьман Данило Апостол зробив спробу відродити Гетьманщину часів її першого керівника — Б. Хмельницького.

Йдучи на певний компроміс, царська адміністрація ухвалила "Рішительні пункти". Вони стали своєрідною конституцією України до самого кінця її автономії. "Рішительні пункти" були мало схожими на Березневі статті, обмежуючи компетенції місцевого самоуправління. Проте вони враховували деякі вимоги українців. Хоча зовнішні зносини Україні дозволялось мати з відома російського резидента тільки з Польщею і Кримом. Від українського війська залишилось три найманих полки, але й вони в час війни підлягали фельдмаршалові. Полкова і сотенна старшина затверджувалась гетьманом, а генеральна — імператором. В Гетьманщині був створений Генеральний суд з трьох українців і трьох росіян. З метою вдосконалення судочинства проводилась кодифікація українського права, яке традиційно було звичаєвим. Д.Апостол затвердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд був найвищим апеляційним. Прибуток від торгівлі з іноземними купцями в Україні йшов цілком до скарбниці Росії. Російські власники земель в Україні піддягали місцевій юрисдикції. Навіть Київ попав на деякий час під юрисдикцію гетьмана. Почалась ревізія всіх скарбових земель і маєтків.

Заснування Нової Січі. Послідовність Д. А постола у відстоюванні автономії Гетьманщини сприяла й поверненню запорожців на батьківщину. Цьому допомагали і складні стосунки Росії з Туреччиною. Росія готувалась до війни з Кримським ханством, тому вона зміцнювала південні кордони. В 1731 р. вздовж кордонів почалось будівництво так званої "Української лінії" з 16 фортець, 200 редутів тощо. Тому-то Росія погодилась на повернення запорожців додому. Останні ж, не чекаючи дозволу, вже й самі перебрались через кордон і заснували Нову Січ на р.Підпільній біля Нікополя. А вже піля смерті Д. Апостола влітку 1734 р. була укладена угода з Росією, за якою запорожці отримали від неї повну амністію, всі свої землі, вол ьності і права. Як військові, запорожці підкорялись російському командуванню, а уряд виділяв їм на утримання щорічно 20 тис. крб. Таким чином були нейтралізовані можливі антиросійські виступи козаків.

Нова Січ стала центром запорізького козацтва, яке займало значну територію. Воно межувало з територією Війська Донського, Слобідської, Лівобережної і Правобережної України. В мирний час запорожці зобов'язані були охороняти південні кордони України, а під час війни разом з російськими військами брати участь у воєнних походах.

Оскільки в Україні не залишилось своєї знаті, яка б вела родовід від князівської Русі, то у XVIII ст. її місце стала займати козацька старшина. Саме з гетьманства Д.Апостола починається прагнення козацької старшини висунути себе в лави російського дворянства. Правда, це прагнення здійснилось лише через 100 років.

Правління Гетьманського Уряду. Уряд Анни Іоановни скористався смертю Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики щодо України. Тому управління Україною було доручено так званому Правлінню Гетьманського Уряду. Насправді ж це була фактично відновлена Малоросійська колегія. Уряд складався з трьох українців і трьох росіян на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган став провідником російської великодержавної політики в Україні. Та в діяльності Правління було й позитивне. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще опиралось на Литовські Статути XVI ст., і для приведення цих норм у відповідність з вимогами часу ще в 1728 р. була створена кодифікаційна комісія. А через 16 років роботи, в 1744 p., був підготовлений новий кодекс під назвою "Права, за якими судиться український народ". Звичайно, з погляду історії ці "Права..." були лише ще одним дипломатичним маневром, компліментарним заходом в колоніальній політиці Росії у відношенні до України. Як побачимо далі, Росія дуже швидко перестане зважати на ці українські права.

Саме ж існування цього Правління (1734-1750 pp.) було черговим ударом по автономії Гетьманщини, відвертим втручанням в її внутрішні і зовнішні справи. Його призначення імператрицею Анною було свідченням того, що українська політична еліта все більше втрачала свій вплив на становище у власній країні.

Україна за часів останнього гетьмана К. Розумовського. В результаті палацового перевороту в Росії прийшла до влади Єлизавета Петрівна. Нова імператриця, яка була таємно повінчана з О.Розумовським, сином простого козака з м.Козельця на Чернігівщині, прихильно ставилася до України. Тому на чисельні прохання козацької старшини вона відновила посаду гетьмана. Ним став брат чоловіка імператриці Кирило Розумовський, який встиг перед цим побувати президентом Академії наук Росії. Підпорядкувавши його владі і Запорізьку Січ та надавши йому звання фельдмаршала, імператриця

Єлизавета здобула в особі К. Розумовського вірного царедворця і послідовного кріпосника.

З гетьманством поновились і попередні заборони і обмеження царизму щодо автономії Гетьманщини. Так, гетьману заборонялось займатись міжнародною політикою, Росія призначала козацьку старшину тощо. А в 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Росією і Україною, тоді ж гетьману наказано було складати фінансові звіти російському урядові про прибутки і витрати Гетьманщини. В 1761 р. Київ назавжди перейшов під юрисдикцію уряду Росії.

К.Розумовський був більше придворним російським вельможею, ніж українським гетьманом. Тому він передоручив обов'язки гетьмана своєму вчителеві і наставникові Г.М. Теплову, противникові автономії України. Внаслідок судової реформи Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Як завжди це робить влада, піклуючись про збереження своїх привілеїв, К. Розумовський більш ніж за 20 років до указу імператриці Катерини II, що забороняв вільні селянські переходи від одного пана до іншого, цю заборону на Юріїв день наклав першим. В своєму універсалі (1761 р.) він вказував, що будь-який селянин, який піде від пана, не має права забрати своє рухоме і нерухоме майно і повинен взяти у пана письмовий дозвіл на право переходу. Як бачимо, царизм здобув собі в особі останнього українського гетьмана і послідовного кріпосника.

Як і Д.Апостол, К.Розумовський основну увагу зосередив на загарбанні і закріпленні за своєю родиною якнайбільшої кількості земельних володінь та покріпачених селян. Розумовські таким способом отримали тисячі десятин земель і десятки тисяч кріпаків. Так, і значна частина козаків була виключена з реєстру і потрапила в кріпосну залежність.

К.Розумовський почав регулярно скликати Генеральні Збори, які згодом передбачалось перетворити на шляхетський парламент. Проводилась модернізація війська, зокрема вдосконалювалась артилерія, впроваджувалась однакове озброєння та вводились однострої (уніформа). Як європейські освічена людина, К.Розумовський мріяв про відкриття у столиці Гетьманщини м.Батурині університету. Однак спроба К.Розумовського добитись визнання спадковості гетьманства для свого роду стала приводом для імператриці Катерини II позбавити його посади. В 1764 p. К. Розумовський, останній гетьман України, змушений був скласти свої клейноди (ознаки влади) під загрозою звинувачення його в державній зраді.

Як стверджує О. Апанович, Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764 pp.) мала 17 гетьманів.

9. Українські землі І половини ХІХ століття. Криза феодальної системи. Стан сільського господарства і промисловості. Загострення соціальних суперечностей.

1. Кризові явища у внутрішній політиці самодержавства

Криза феодально-кріпосницької системи Росії у першій половині ХІХ ст. виявився у трансформації всіх основних її елементів і поступове перехід до нову систему - индустриально-капиталистической.

Головною причиною розкладання феодально-кріпосницької системи з'явилися зміни, зміни у народному господарстві Росії, основою якого треба було земледелие,экстенсивная аграрна экономика.С зростанням чисельності та густоти населення було виявлено недоліки екстенсивного землеробства. Тривала експлуатація людиною природного довкілля наводить поступово до її виснаження. У Європі криза феодальної системи настав раніше внаслідок обмеженості земельних площ, і високої густини населения.В Росії наступ кризи було відстрочене. Багатство родючих земель, широту малозаселених територій не стимулювали розвитку індустріальної системи хозяйства.Однако у першій половині ХІХ століття економіки Росії все отчётливее нагадують про себе ознаки розкладання феодально-кріпосницької системи. Розглянемо їх докладніше.

Насамперед як уже почалися розкладання крепостногохозяйства ..

Це в:- руйнуванні натурального характеру господарства під впливом розвитку товарно-грошових відносин;- поступове ослабленні прикріплення селян до землі внаслідок низки урядових указів, розвитку отходничества, отработочной системи залежності;- скороченні селянських наділів рахунок збільшення панської запашки в черноземье і відволіканні селян від Землі щоб займатися промислами в нечорнозем'я;- падінні продуктивності барщинного праці - основи феодальної економіки, зростанні заборгованості поміщиків;- застосуванні нових інтенсивних методи ведення господарства многопольного сівозміни, добрив, імпортних сільськогосподарських машин, нових продуктивних сортів рослин i т.д.;- зростанні майнового нерівності селян складання з-поміж них нових економічних відносин, мають капіталістичний характер (оренду, оренда).

Значні зміни відбулися в промисловому про изводстве .:- зросла кількість капіталістичних мануфактури, заснованих на виключно вольнонаёмном праці;- у 30-40-ві роки у Росії почався промисловий переворот, що означає як перехід до систематичного застосуванню машинної техніки (тут попереду йде вітчизняна бавовняна галузь), а й формування нових сил, здатних здійснити цей переворот: російської буржуазії і пролетаріату. Російський предпролетариат і предбуржуазия існували як соціальні верстви. Предпролетариат поповнювався рахунок державних підприємств і оброчних селян, предбуржуазия - рахунок купецтва і капіталістичних селян;- важливим ознакою трансформації феодальної системи та зародження індустріальної з'явився зростання міст. Темпи зростання кількості міського населення перевищили темпи зростання загалом в 2.2 разу;- з'явилися нові види транспорту, відповідні индустриально-капиталистической системі, хоча розвиток їх йде надто повільно. У 1815 р. на Неві пустили перший Росії пароплав. До 1825 р. було побудовано 367 верст шосейних доріг. У 1837 року було відкрита перша залізниця - Петербург - Царське Село, в 1843-1851 рр. побудована залізниця, яка пов'язала дві столиці;- становленню нової виборчої системи і руйнації старої сприяв зростання внутрішньої і до зовнішньої торгівлі, розвиток внутрішнього ринку. Поруч із ярмарковою сезонної торгівлею, відповідала феодального суспільству, з'являється стала магазинна торгівля. Середньорічний обсяг зовнішньої торгівлі до початку ХІХ ст. виріс у 4 разу, а ввезення - вп'ятеро, у своїй вивезення перевищував ввезення (активний торговий баланс), що забезпечувалося протекціоністської митної політикою. Росія вивозила хліб, лён, пеньку, сало, шкіру, щетину, ліс. Хліб набував все великої ваги у російському експорті, особливо у 40-50-ті рр. На початку ХІХ ст. вивозили 19.9 млн. пудів хліба, а напередодні реформи 1861 р. - 69 млн. пудів;- у першій половині ХІХ століття інтенсивніше йшов процес первинного накопичення капіталу, тобто накопичення та концентрації капіталу і коштів виробництва, у руках найактивнішої з економічної погляду частині суспільства і чекає появи позбавлених коштів громадян, змушених продавати свою робочої сили. У цей процес протікав повільно й мав свої особливості. Джерелами нагромадження капіталу були численні колонії, як це було країнах Європи, а система відкупів, заступницькі мита, зовнішні позики.

У цілому нині, стосовно першій половині ХІХ століття, можна говорити про появу в феодально-кріпосницької системі численних ознак її розкладу і кризи. Скасування кріпацтва ставала дедалі більше насущної економічної проблемою.

Внутрішня політика самодержавства у першій половині ХІХ століття формувалася під впливом подій, що відбуваються на міжнародній арені та у країні. Велика Французька революція 1789 р., проведена з ним серія буржуазних революцій у Європі (1820-1821 рр. - хто в Іспанії, Неаполитанском королівстві, П'ємонті, 1830 р. - мови у Франції, Бельгії, повстання на Польщі, 1848 р. - мови у Франції, Угорщини, Баварії), війна за незалежність іспанських колоній і в Америці - усе це, з одного боку, спонукало російське самодержавство шукати шляхи врятування Росії від європейської "зарази". Створення в 1815 р. міжнародного "Священного союзу", спрямованих збереження монархічних режимів і систем, стала однією з таких шляхів. З іншого боку, очевидно, що монархічний феодальний лад потребує модернізації, чтонеобходимы реформи, створені задля усунення найгрубіших, потворних проявів кріпацтва, відновлення державних устроїв, політичних інститутів, системи освіти тощо. Якраз ці дві аспекти визначали головних напрямків внутрішньої політики Олександра та Миколи I, за всієї несхожості їх правлінь.

Через війну доконаного у ніч із 11 на 12 березня 1801 р. двірського перевороту Павло I про було вбито. На престол вступив його син, онук Катерини II, імператор Олександр I(1801-1825) .. Вихованець вільнодумця, швейцарського політичного діяча адвоката Фредеріка Сезари де Лагарпа, знайомий із ідеями освіти та французької революції, характером людина досить м'який, Олек-сандр І у молоді роки стає противником деспотизму, шукачем правди. При вступі на престол воно із заслання вільнодумця Радищева, затребувана у Лагарпа (засланого Катериною II там) рекомендації по стратегії і тактиці управління імперією. Їм оволодіває упевненість у необхідності реформування Росії згори спираючись на прогресивне дворянство, широкого освіти народу із метою розширення соціальної опори реформ. Для вироблення програми реформ Олек-сандр І створив Неодмінний рада та Негласный комітет, до якої увійшли передові люди на той час: граф П.Строганов, князь Д.Чарторыжский, М.Новосильцев, граф В.Кочубей.

Програма реформ включала у собі три основні напрями: селянський питання, система освіти, система управління.

Пам'ять повстання Е.Пугачёва, хвилювання селян, зросла популярність антикрепостнических ідей гостро ставили перед урядом селянський питання .. Є дані, які свідчать, що в Олександра I на початку його царювання виникла ідея здійснити скасування кріпацтва. Однак вона була відкинута в Непременном обласній раді й Негласном комітеті. Найближче оточення імператора гадало невчасним та небезпечним звільнення непросвещённых селян. У результаті Олек-сандр І обмежився поруч указів по селянському питання, покликаних полегшити, пом'якшити фортечну залежність.

У 1803 р. було видано указу "Про вільних хліборобах". Помещикам дозволялося за бажання відпускати селян з землею за грати за викуп по вільному договору. За 25 років правління імператора до розряду вільних хліборобів надійшло лише 47 тис. селян.

У 1801 р. вийшов указ, разрешавший недворянам (купцям, міщанам, державним селянам) купувати ненаселённые землі і вестиме ними господарство, з допомогою наёмного праці. Цей указ міг би розвитку буржуазного землеволодіння. Проте великого значення не мав, оскільки для ведення вільного землеробського господарства були потрібні наёмные працівники, а таких у Росії мало.

З 1804 по 1818 рр. було проведено селянська реформа в прибалтійських губерніях (Естляндії, Лифляндии, Курляндії). Селяни цих губерній отримали особисту свободу без землі, яку мали орендувати своїх поміщиків за повинності - панщину і оброк.

З на початку ХІХ століття уряд скоротило роздачу казённых в в руках. Він став вдаватися капітулювати державних маєтків у найм терміном. Це обмежила переклад державних селян на кріпосне стан.

Указами 1808-1809 рр. поміщикам заборонялося продавати селян на ярмарках "вроздріб", засилати їх до Сибіру за нецікаві провини, поміщиків зобов'язували годувати своїх селян на голодні роки.

У цілому нині, всі ці укази дали незначні результати. Але вони цілком показові провісниками наростання кризових явищ в феодально-кріпосницької системі.

Іншим напрямом реформаторської діяльності Олександра була система пресі й освіти ..

На початку століття як селяни, міщани і купці був у більшості неграмотні, а й деякі дворяни ледь вміли підписувати своє прізвище. Вимоги до управління державою росли, ускладнювалася діяльність держави, а уряду бракувало грамотних людей навіть губернаторських постів. Поліпшення всієї системи освіти стала очевидною.

Сенс реформи, яку проводять у 1803-1804 рр. полягає у створенні єдиної системи освіти з нижнього школи до університету. Передбачалося створення четырёхступенчатой системи навчальних заведений:1) парафіяльні одноклассные школи для нижчих шарів, у яких навчали читання, письма, закону Божьему;2) трёхклассные повітові училища;3) шестиклассные губернські гимназии;4) університети (Московський, Петербурзький, Віленський, Дерптський, Казанський, Харківський).

У навчальними закладами приймалися представники всіх станів, нижчих щаблях навчання була безплатна. Запроваджувалася наступність навчальні програми. Відкрився і кілька навчальних закладів для дворян: Царскосельський ліцей, Демидовский ліцей (в Ярославлі), спеціальні вищі школи - Московське комерційне училище, Інститут шляхів.

У 1804 р. було прийнято цензурний статут, що вважався самим ліберальним у Росії ХІХ ст. У ньому говорилося, що цензура вводиться "задля сорому свободи й писати, а єдино до ухвалення пристойних заходів проти зловживання оною". Цензорам рекомендувалося керуватися "розсудливою поблажливістю для автора і не прискіпливим, тлумачити місця, мають двоякий сенс, выгоднейшим для автора чином, ніж переслідувати". Проте цензорная практика мало враховувала ці благі побажання, особливо на другий період правління імператора, коли курс політиків явно повернув праворуч. І усе ж таки у перші роки його царювання розширилася видавнича діяльність, виникла ціла низка нових журналів і літературних альманахів, друкувалися переклади.

Важливе значення мали перетворення органів централь ного управління.. Олек-сандр І пішов назустріч пропозицій групи прогресивних чиновників - так званої сенатської партії, що підготувала проект сенатської реформи. Згідно з проектом, сенат має був стати вищим адміністративним, судовим і контролюючим органом. Предусматривался принцип незмінності сенаторів, безапеляційності їхніх рішень. Сенатові надавалося право призначення все адміністративні должности,кроме вищих посад: міністра і губернатора. Проте оскільки більшість дворян з Негласного комітету виступили проти, коли у ньому загрозу абсолютизму. У 1802 р. усе ж таки вийшов указ про права Сенату. Він проголосив Сенат верховним органом імперії, зосередженням адміністративної, судової та контролюючою влади. Але указ поставив Сенат на повну залежність від імператорської влади й анітрохи не обмежив її.

У 1802 р. було проведено реформа виконавчих органів - міністерська реформа. У Росії її вводилося міністерське адміністративне управління. Учреждалось вісім міністерств: військове, морське, закордонних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, народної освіти, комерції. На відміну від старих колегій, міністерства не отримали судових функцій.

Проте головні перетворення органів управління пов'язані безпосередньо з ім'ям Михайла Михайловича Сперанського .. Син священика, закінчив Петербурзьку духовну Академію, отримавши диплом вчителя красномовства, фізики та філософії. Сперанський самостійно вивчив оригінальну політичну та філософську літературу німецькою, французькому й англійською мовами мовами. Широка освіченість, неабиякий розум дозволили Сперанському обійняти посаду державного секретаря. Саме йому Олек-сандр І доручив розробити план державних перетворень Росії. У 1809 р. такий проект був і представлений імператору.

Проект проводив принцип "поділу влади" - закондательной, виконавчої та судової за незалежної судової влади й відповідальності виконавчої перед законодавчої. Сперанський виходив речей, що "справжня система правління властива більш стану громадського духу". У проекті політичні права мало отримати й середнє стан - нарождающаяся буржуазія. Проект передбачав поступове перетворення політичного устрою Росії у монархію буржуазного типу. Це повинно бути забезпечене створенням двопалатного законодавчого парламенту: Державної Ради (верхня палата) та інвестицій Державної Думи (нижня палата). На місцях повинні бути створено розпорядницькі органи - виборні думи. Виборча система виходила з буржуазному принципі майнового цензу. Така система, не порушуючи абсолютної влади монарха, відкривала доступом до влади буржуазії.

Олек-сандр І визнав проект "задовільним і корисним". Проте проведення їх у життя зустріло сильну протидію із боку вищих сановників, знайшли його занадто радикальним. Єдиним практичним результатом проекту стало освіту у січні 1810 року Державної Ради. Далі цього не пішло. Сам Держраду став рішучим противником подальших перетворень, яке функції були до функцій законодорадчого органу при імператорі. Члени їх обиралися, а призначалися імператором.

Преобразовательные ідеї, й проекти Сперанського спричинили бурхливе невдоволення реакційних кіл. Навколо Сперанського плелися інтриги, особливо після випадку, як і провів фінансову реформу, змінила податкову систему, що тепер торкалася всі прошарки населення. Почали поширюватися чутки, що "злобливий попович" готує ліквідацію дворянства і скасування кріпацтва. Сперанський був отстранён від державної роботи і на початку 1812 року засланий. Проте ідей не загинули, вони надали великий вплив на сучасників, готуючи громадську думку до прийняттю реформ другої половини ХІХ ст. Сам Олек-сандр І дуже жалкував про Сперанском. Чотири року Сперанський був "прощён", призначений спочатку пензенським губернатором, а 1819 р. - генерал-губернатором Сибіру, де зараз його провів ряд адміністративних ре форм. У 1821 р. його повернули до Петербурга і призначили членом Державної Ради і управляючим Комісією складання законів.