7. Поняття «громадянська війна» та «інтервенція»

Громадянська війна (1917—1921) — громадянська війна на теренах Росії (у вузькому тлумаченні — в межах Російської республіки, в ширшому — на території колишньої Російської імперії), яка розпочалась із падіння Тимчасового Уряду, та захоплення більшовиками Петрограду. В війні брали участь різні за чисельністю і складом збройні формування. Найважливіші з них — Червона Армія (створена більшовиками), Добровольча армія (створена офіцерами царської армії), армія УНР (створена для захисту УНР), Революційна повстанська армія (армія батьки Махна, створена для захисту інтересів селянства України) та інші.

В російських історичних джерелах - Енциклопедіях, підручниках, довідниках - ця війна часто зветься розширено: «Громадянська війна та іноземна інтервенція проти Радянської Росії». Тобто до поняття Гр.Війна додається (в нього додатково включається):

Продовження військових дій з Німеччиною і Австро-Угорщиною на фронтах 1-ї світової війни після жовтня 1917 р.,

Воєнний конфлікт між Радянською Росією та країнами Антанти, а також на Далекому Сході з Японією - після складення урядом Леніна сепаратної мирної угоди з Німеччиною в Брест-Литовську на початку 1918 р.; відмови більшовиків сплачувати зовнішний борг Росії її закордонним кредіторам; розсекречення урядом більшовиків таємних міжнародних договорів і угод між урядом Російської імперії (царський дім Романових) і країнами Заходу.

За офіційною радянською версією Громадянська війна завершилась перемогою більшовиків та створенням Радянського Союзу в 1922 році. Але як соціальний конфлікт загально-національного масштабу, в якому політична партія, що захопила владу, придушувала інші соціальні класи і верстви населення силою, а іноді і зброєю, конфлікт проїснував у різних прихованих формах по різним оцінкам до другої половини 20-го ст.

Висновки

У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.

Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Будучи в гущі народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили".

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

13. Україна у роки Першої світової війни.

Україна в роки Першої світової війни

Для України XX століття було найтрагічнішим за всю її історію. І це не перебільшення чи художній образ, а констатація факту: адже внаслідок політики геноциду, що її проводили колонізатори, внаслідок двох світових війн, чиї фронти прокотилися по Україні, та революцій українці зазнали колосальних втрат. У процентному відношенні вони близькі до рівня втрат, яких зазнали інші народи — жертви геноцидів XX ст.: білоруси, євреї, вірмени, ассірійці. Якщо ж урахувати репресії, депортації, політику денаціоналізації, то стає зрозумілим, чому нині, на початку XXI ст., українців не набагато більше, ніж на початку XX ст. І це при тому, що рівень народжуваності в Україні на початку XX ст. був одним з найвищих у світі!

* * *

Перша світова війна 1914—1918 pp. і національні революції, каталізатором яких стала Україна, відкрили у світовій історії новітню добу, що триває й нині. Вона була війною імперіалістичною, зумовленою глибокими суперечностями (економічними, політичними, військовими) між двома протилежними блоками: Антантою (Англія, Франція, Росія, ін.) та Троїстим союзом, який згодом став Четверним, або ж Центральним блоком (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). Так, Росія прагнула загарбати Галичину й Буковину, знищити тут «український П'ємонт», заволодіти Стамбулом (Константинополем), узяти під одноосібний контроль протоки Босфор та Дарданелли і під звуки переможних сурм придушити революцію у власній країні. Австро-Угорщина мала схожу мету, зокрема хотіла захопити деякі території на Балканах і частину земель Правобережної України. Те, що деякі країни, наприклад Бельгія та Чорногорія, вели справедливу війну, суттєво не впливало на загальний несправедливий з обох боків характер цієї кривавої бійні. Ситуація, в якій опинилася Україна, як і деякі інші країни (зокрема Польща), була особливо тяжкою, оскільки напередодні війни українські землі перебували під владою двох ворожих одна одній імперій (Російської та Австро-Угорської). Внаслідок цього українці мусили проливати кров у абсолютно непотрібній їм війні, за чужі інтереси, та ще й воювати між собою. Крім того, до лав військ воюючих коаліцій їх було мобілізовано непропорційно більше, ніж представників інших народів. У складі російської армії воювало 3,5 млн українців, у складі австрійської — понад 300 тис.

Кілька разів наприкінці XIX — на початку XX ст. світ стояв на грані війни, але приводом до неї судилося стати вбивству ерцгерцога Франца-Фердинанда 28(15) червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво. Замах учинив 19-річний босняк, студент Гаврило Принцип, член нелегальної організації «Молода Боснія». Остання прагнула звільнити Боснію, анексовану в 1908 p., від австрійського панування. Це вбивство болісно сприйняли в Австро-Угорщині. За спиною змовників стояла Сербія, насамперед деякі праворадикальні офіцерські організації, а за нею — Російська імперія. Австро-Угорщина, покаравши смертю й тюремним ув'язненням організаторів замаху (Г. Принцип у зв'язку зі своїм неповноліттям був засуджений до 20 років тюремного увя'знення і невдовзі помер від туберкульозу), поставила Сербії гострий ультиматум. Сербія, спираючись на поради з Петербурга, погодилася з дев'ятьма пунктами ультиматуму, відхиливши два з них. У свою чергу, Австро-Угорщина за порадою з Берліна не погодилася укласти мир і 28(15) липня оголосила Сербії війну. Наступного дня цар Микола II підписав указ про загальну мобілізацію, який не був відкликаний, незважаючи на вимоги Німеччини. 1 серпня (19 липня) Німеччина оголосила війну Росії, а через день — її союзниці Франції. Згідно із задумом начальника німецького генштабу графа Шліффена («план Шліффена») німецькі війська не стали йти на потужні укріплення франко-німецького кордону, а обійшли їх і через територію Бельгії рушили на Париж. Після блискавичного розгрому Франції військова машина Німеччини мала бути розвернута проти Росії. У відповідь на дії Німеччини Англія оголосила їй війну. 6 серпня (24 липня) Австро-Угорщина оголосила війну Росії.

Учасники війни сподівалися, що вона буде швидкоплинною та маневреною і закінчиться за кілька місяців, максимум за рік, як переважно відбувалося у війнах XIX ст. Проте з маневреної війна поступово перейшла у виснажливу, окопну й охопила весь світ. 10 серпня 1914 р. війну Німеччині оголосила Японія, яка вирішила захопити німецькі колонії на Далекому Сході. Італія не підтримала своїх союзників, а у 1915 р. навіть виступила на боці Антанти. Зате Центральний блок підтримала Османська імперія (жовтень 1914 p.), яка розгорнула військові дії насамперед на Балканах та Закавказзі, а також Болгарія (1915 p.). Усього в цій війні взяло участь 38 держав, більшість з яких вступили в неї в останній період на боці Антанти.

Українці в ході цієї війни були розділені. Керівники українського руху, щоб не стати об'єктом додаткових репресій, мусили заявити про свою лояльність до імперій, під владою яких вони перебували.

Підросійська Україна. Симон Петлюра, член ТУП (Товариства українських поступівців) — найвпливовішої української політичної організації, що діяла в Російській імперії, виступив з гаслом підтримки у війні Російської імперії. Своїм проантантівським позиціям Петлюра ніколи не зраджував. Пізніше з участю української інтелігенції виникла низка громадських товариств і комітетів з допомоги жертвам війни (Союз міст, Земський союз, Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від воєнних дій). Щоправда, не всі «тупівці» були такої думки, деякі з них, зокрема Є. Чикаленко, А. Ніковський, вважали, що Росія в цій війні зазнає поразки. Щоб не допустити розколу, восени 1914 р. ТУП прийняло компромісне рішення: дотримуватися нейтралітету щодо війни та воюючих сторін.

Українці в еміграції. Найбільша за чисельністю українська громада проживала тоді в Канаді, яка була британською колонією. Переважна більшість українців походила з підавстрійської України, і тільки на цій підставі вони, незважаючи на свої запевнення в лояльності до Канади та британської корони, дискримінувалися. Чимало чоловіків-українців було заарештовано, кинуто на примусові роботи, де вони хворіли й гинули, через те що їхнє становище було гірше, ніж становище німецьких та австрійських полонених. Чимало українців мусили стати на спеціальний облік у поліції і не могли вільно пересуватися по країні. Такий стан тривав мало не до кінця 1917 р., коли внаслідок протестів з боку української громади канадський уряд змінив свою політику. Українців почали призивати на військову службу, а тих, хто походив з Російської імперії, направляли на Західний фронт; деякі з них, наприклад Пилип Коновал, були удостоєні найвищої британської відзнаки — «Хреста Вікторії». Значно більша кількість українців з Канади перебувала у складі фронтових будівельних батальйонів у Європі («канадські лісові батальйони»).

Підавстрійська Україна. 2 серпня представники трьох українських галицьких партій створили у Львові Головну Українську Раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким, яка заявила про свою підтримку Австро-Угорщини і поставила за мету створити українські військові формування. Галичан підтримала й частина українців-східняків, які перебували в еміграції і могли вільно, не оглядаючись на царську «охранку», висловити свою думку. У Львові виникла також «Спілка визволення України» (СВУ) (В. Дорошенко, Д. Донцов та ін. емігранти-східняки), яка закликала українців стати у цій війні на боці Австро-Угорщини. У травні 1915 р. представники СВУ разом з представниками Західної України заснували у Відні Загальну Українську Раду — координаційний орган, який прагнув до створення самостійної держави у Східній Україні й автономії для українців у межах Австро-Угорщини. До речі, таким самим шляхом ішли представники південнослов'янських народів, але вони орієнтувалися на Антанту.

Вже 2 серпня з ініціативи ГУР почали формувати Легіон українських січових стрільців (УСС, «усуси») — українські військові підрозділи в австрійській армії. Надії ГУР на цей легіон базувалися на достатніх підставах. Австро-Угорщина на відміну від Росії проводила набагато ліберальнішу політику щодо українців. Тут дозволялася діяльність політичних партій та організацій, спортивних організацій, діяли школи з українською мовою навчання, виходили українською мовою газети та журнали. В разі перемоги країн Центрального блоку можна було б розраховувати на значне розширення автономії, в разі поразки чи розпаду імперії — на створення незалежної Української держави. Українські військові частини в будь-якому випадку стали б опорою народу в його національно-визвольній боротьбі. Аналогічним шляхом ішли не лише українці, а й поляки, чехи, котрі створили національні частини, що відіграли важливу роль у творенні їхніх незалежних держав.

Отже, вперше в новітній історії було сформовано українські військові частини, причому українська молодь, у тому числі й жінки, йшла до Легіону «усусів» добровільно, охоплена патріотичним прагненням вибороти незалежну Українську державу. Пізніше «усуси» справді зроблять важливий внесок у національно-визвольну боротьбу українського народу 1918—1921 pp. Саме з їхнього середовища вийшла ціла когорта борців за волю України. Досить назвати такі імена як Ольга Басараб, Софія Галечко, Олена Степанів, Дмитро Вітковський, Роман Дашкевич, Андрій Мельник та ін. «Усуси» відзначилися вже в 1914—1915 pp., особливо під час боїв у Карпатах, насамперед за гору Маківку (травень 1915 р.). У середовищі «усусів» було складено багато популярних патріотичних пісень, які часто звучать і в наш час.

Хід воєнних дій у 1914 р. Оскільки німецькі війська вже загрожували Парижу, Росія мусила перейти в наступ у Східній Пруссії, який закінчився крахом і загибеллю двох армій у районі Мазурських озер, але допоміг Парижу, змусивши німців перекинути із Західного фронту два корпуси й одну кавалерійську дивізію. Внаслідок битви на р. Марна («чудо на Марні») 5—12 вересня, в якій з обох боків брало участь 2 млн солдат, німці відступили і стали готуватися до нового наступу. Тоді ж в акваторію Чорного моря увійшов німецький лінкор «Гебен» і бомбардуванням Севастополя показав, хто насправді є господарем на цьому морі. Дії «Гебена» завдали тяжкого удару по зовнішній торгівлі Російської імперії.

На Східному фронті головні події у 1914 р. відбувалися в Галичині. Спочатку російські війська вели успішні бої, оскільки вони явно переважали австрійські кількісно. Австро-угорські армії генералів Данкля та Ауфенберга вдарили з Галичини на північ — на підросійську Польщу, щоб, з'єднавшися з німецькими силами, повести спільний наступ на схід. У боях під Любліном, Замостям, Красноставом та Красником австрійці взяли гору. Цей наступ оголив Східну Галичину й Буковину, чим і скористалася російська армія, завдавши потужного удару. Після переможної битви під Равою-Руською російські війська під командуванням генералів Брусилова та Рузського захопили Львів (3.09.1914 p.), а пізніше, після надзвичайно тяжкої облоги (100 днів!), було взято й багатостраждальний Перемишль, який за період війни п'ять разів переходив із рук у руки. Вже в 1914 р. зазнали сильних руйнацій внаслідок боїв такі міста, як Тернопіль, Сокаль, Жовква, Гусятин, Броди та ін. Велика трагедія сталась у Чорткові. Під час артилерійського обстрілу російськими військами один снаряд знищив локомотив переповненого біженцями поїзда. Від вибуху поїзд помчав з гори назад, ударив у такий самий потяг, що йшов слідом, після чого обидва, охоплені полум'ям, на величезній швидкості врізалися у натовп людей на вокзалі. На місці загинуло кілька тисяч чоловік. Чи варто говорити, що ця трагедія не була єдиною, що на долю мирного українського населення, яке опинилося в самому центрі змагань гігантських армій, випала маса страшних випробувань...

Вже перші тижні війни принесли масові арешти не лише серед недвозначно сприяючих Росії «москвофілів», а й серед усієї української людності. Чим більше погіршувалося становище на фронті австро-угорської армії, тим брутальнішими ставали репресії. Свій «внесок» зробили й польські шовіністи, якими повнилася галицька адміністрація, зокрема голова військового трибуналу у Львові Загорський. Вони використовували ситуацію для розправи над українцями. Багатьом галичанам навіть іменування себе русинами дорого обійшлося, бо австро-угорська солдатня, не завжди розрізняючи співзвучні слова «русин» і «росіянин», чинила насильства над галичанами, навіть убила тисячі з них, особливо з числа москвофілів. Так, у вересні 1914 р. 30 тис. галичан та буковинців було кинуто до концтаборів, насамперед у лихої слави «Талергоф» у Австрії, де внаслідок хвороб та недоїдання померло близько 1700 в'язнів. Але це був лише початок...

Галичина й Буковина під російською окупацією. Набагато гірші часи настали, коли російські війська окупували Галичину, Буковину й Закарпаття, утворивши Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Граф О. Бобринський оголосив Східну Галичину й Лемківщину аж до Нового Сонча споконвічною частиною великої Росії, запровадив тут великодержавно-шовіністичну політику Петербурга. Окупаційна адміністрація закрила українські установи, школи, клуби, бібліотеки, союзи, в тому числі «Просвіту» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), редакції українських газет, пограбувала музеї, заборонила продаж та поширення українських книг і газет. Як писав у спогадах польський історик М. Бобжинський, «зграя російських чиновників залила край, запроваджуючи до урядування російську мову і російську систему разом з хабарництвом. У школах порядкували вчителі з Росії, а для вчителів-русинів відкрили курси російської мови». Тисячі українців, насамперед еліту Галичини, депортували на схід. У заслання потрапив і М. Грушевський — видатний український історик. Нещадних репресій зазнала Українська греко-католицька церква (УГКЦ), а її митрополита — Андрія Шептицького заарештували і вивезли в глиб Росії, де він перебував до Лютневої революції 1917 р. Тоді ж було депортовано чимало поляків та євреїв, а також значну частину населення Волині, Холмщини, Білорусі. Після цих акцій та досвіду життя в російській глибинці полуда москвофільства спала з очей багатьох галичан, і ця течія в суспільно-політичному житті Галичини тоді майже зникла.

Андрій Шептицький (1865—1944) — видатний український церковний та громадський діяч. Походив із старовинного українського шляхетського роду, представники якого носили графський титул. Закінчив гімназію в Кракові. Після навчання у Ягеллонському (Краків) та Вроцлавському університетах здобув ступінь доктора права. З 1885-го — чернець, пізніше здобув науковий ступінь доктора теології та філософії. У 1892 р. висвячений на священика, у 1899-му — на єпископа, з 1900-го — на галицького митрополита. Відіграв визначну роль в організації та розбудові українського національно-релігійного життя на Галичині й далеко за її межами, зокрема серед української еміграції Канади, США, Південної Америки. Засуджував політику полонізації, що її проводив на західноукраїнських землях польський уряд у міжвоєнний період, водночас був противником збройних замахів, що їх застосовувала ОУН. Під час гітлерівської окупації врятував багато євреїв, котрі переховувалися в його резиденції та монастирях.

Хід воєнних дій у 1915 р. Не досягнувши вирішальних успіхів у Франції, Німеччина вирішила перенести головні воєнні дії на Східний фронт. До того ж треба було допомогти Австро-Угорщині, яка намагалася виправити становище і вже в лютому 1915 р. відбила Чернівці. Поблизу лемківського містечка Горлиця командувачем Східного фронту П. Гінденбургом та австрійським генералом Макензеном було сконцентровано потужні сили і 2 травня (19 квітня) 1915 р. німецькі та австро-угорські війська перейшли в наступ. «Горлицький прорив» армій Центрального блоку привів до очищення від російських військ майже всієї Галичини й частини Волині. Внаслідок наступного удару німців — по Ризі — росіяни з тяжкими втратами відступили з Польщі, Холмщини й Підляшшя, частково з Прибалтики й Білорусі. При цьому російська армія провела масову евакуацію українського населення Холмщини та Підляшшя, спалила там багато українських сіл. Це призвело до тяжких демографічних наслідків для цих етнічних українських земель. Однак вивести з війни Російську імперію з її величезними людськими ресурсами (не випадково її називали «паровим котком») Німеччині не вдалося.

Війна затягувалася, ставала позиційною, перетворювалася на війну економічних потенціалів держав, що воюють. Найгостріше, особливо для країн Центрального блоку, стояла проблема постачання армії зброєю, боєприпасами і провіантом.

Уряди шукали вихід у дедалі більшій експлуатації трудящих, що загострювало економічну та політичну кризи, в посиленні національного гноблення. Так, на українських землях, що перебували під Росією, було заборонено політичну й культурну діяльність, у тому числі й «Просвіту». Така національна політика мала тяжкі наслідки для Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, особливо якщо врахувати нерозв'язаність у Росії аграрного питання.

До того ж у Російській імперії цар Микола II став знаряддям у руках придворної камарильї, у якій велику роль відігравав «старець» Григорій Распутін (Черних) — шарлатан, розпусник і п'яниця. І хоча Распутіна було вбито внаслідок змови у грудні 1916 p., однак авторитет царя й самодержавства був безповоротно втрачений. Вибухали конфлікти і в середовищі панівної верхівки, між представниками різних політичних течій і партій. Цим уміло скористалася ліворадикальна опозиція на чолі з більшовиками, яка дістала потужну фінансову допомогу від німецького уряду. Останній вважав, що перевороти й хаос приведуть до виходу Росії з війни і це дасть можливість країнам Центрального блоку здобути перемогу.

1916 рік було ознаменовано, в першу чергу, кривавими битвами під Верденом («Верденська м'ясорубка») та на р. Соммі у Північній Франції, де обома сторонами було втрачено близько 2 млн (!) вояків, але суттєвих змін на цьому театрі війни не сталося. Не надто насичений військовою технікою Східний фронт був рухливішим. 4 червня (22 травня) 1916 р. тут відбувся «Брусилівський прорив». Війська російського Південно-Західного фронту під командуванням талановитого генерала Брусилова прорвали австро-угорську оборону на широкому відрізку в чотирьох місцях. Через кілька днів було взято Луцьк, у липні — серпні російська армія знову увійшла в Галичину і зайняла Буковину. Переоцінивши слабкість Центрального блоку, у війну на боці Антанти вступила Румунія, але була швидко окупована німецькими військами. 21.11.1916 р. помер Франц-Йосиф II, а на престол зійшов останній імператор Австро-Угорщини Карл, який був прихильнішим до українців.

1917 року у війну вступили Сполучені Штати Америки, що, врешті, й схилило терези на бік Антанти. А тим часом у Російській імперії в умовах війни, тяжкої економічної та політичної кризи, невирішеності національного питання склалася революційна ситуація. Це привело до Лютневої революції 1917 p., яка, на думку багатьох сучасників, відкрила шлях до демократичного розвитку Росії. Цей день був навіть «червоним» (святковим) у календарях радянської доби 20-х років, бо Лютнева революція розглядалася як пролог Жовтневої.

15. Проголошення в Харкові Української Радянської республіки. ІV Універсал.

Проголошення УНР. IV Універсал Центральної Ради

У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами – прибічниками тимчасового уряду, які гуртувалися навколо штабу Київського військового округу; більшовиками, які користувалися підтримкою рад робітничих і селянських депутатів; національні сили, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Відразу ж після перевороту більшовиків в Петрограді. Вони здійснили спробу збройним шляхом вибити з Києва війська Тимчасового уряду. Почалися кровопролитні дні. Центральна Рада спочатку займала нейтральну позицію, але потім, намагаючись відстояти національні інтереси, укладають компромісну угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу покинути місто. У Києві склалося двовладдя: місто контролювали війська Центральної Ради й більшовиків.

Надалі ситуацію взяли під свої руки Центральна Рада, яка спочатку призначила тимчасового начальника КВО, роззброїла більшовицькі загони у Києві та ін.. містах, узяла під всій контроль більшу частину України. Таким чином уся влада перейшла до Центральної Ради, яку схвально зустріло українське населення.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада біля пам’ятника Б. Хмельницькому виступила з Третім Універсалом. Що проголошував Українську Народну Республіку (УНР) у межах 9 українських губерній, що була частиною федеративної Російської республіки, проголошеної ще 1 вересня 1917 р. Цей документ передбачав:

• Верховним законодавчим органом залишалася ЦР, а виконавчим – Генеральний секретаріат

• Скасування поміщицького, монастирського землеволодіння та передачу його селянам без викупу;

• Встановлення державного контролю над виробництвом, 8-годинного робочого дня

• Забезпечення українського народові демократичних прав і свобод слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканність особи, скасування смертної кари, амністія політв’язнів.

• Надання національним меншинам національно-персональної автономії

• Реформа місцевого самоврядування - зміцнення та розширення прав місцевого самоврядування

• Скликання Українських Установчих зборів.

Реальні наслідки III Універсалу виявилися набагато скромнішими порівняно із закладеним у ньому політичним потенціалом.

По-перше, керівництво Центральної ради не зрозуміло політичних змін після більшовицького перевороту й продовжувало відстоювати федерацію з Росією. У стратегічному розумінні ідея мала під собою підґрунтя принаймні для перевороту, однак втратила всіляку реальність з часу більшовицького перевороту та проголошення диктатури пролетаріату — диктатури переважної меншості — замість очікуваної демократії.

По-друге, більшовики мали свої уявлення, плани щодо української державності. Вони почали готувати повстання проти Центральної ради з метою її повалення. Та спроба більшовиків повалити Українську Народну Республіку не вдалася. Українські військові частини оточили змовників, роззброїли їх і вислали до Росії.

По-третє, після невдалого завершення виступу більшовики повели агітацію за переобрання Центральної ради. Саме на це були спрямовані наміри скликати Всеукраїнський з'їзд Рад і розколоти українське суспільство. Хоча більшовикам і не вдалося досягти своєї мети на І Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, проте їх делегати виїхали до Харкова, де в цей час проходив обласний з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну.

Керівництво більшовицького Раднаркому в Росії усвідомлювало, що без матеріальних та людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади в Україні.

Але наприкінці 1917 р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів, що пройшли в листопаді 1917 р. В Україні за більшовиків проголосувало лише 10 % виборців, а за українські партії – 75%.

За таких несприятливих обставин більшовики намагалися енергійними діями завоювати маси:

1. Було розгорнуто широку агітаційно-пропагандистську кампанію, основою якої стало твердження про контрреволюційність та буржуазність ЦР.

2. Підтримка більшовиками лівого крила українських партій

3. Зовнішньополітичний тиск більшовиків (більшовики утворили в Могилеві революційний польовий штаб, який готувався для боротьби з ЦР)

4. Наприкінці 1917 р. Рада Народних комісарів РСФРР звернулася з Маніфестом (ультиматумом) до ЦР з такими вимогами: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), припинити роззброєння радянських полків, не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт.

Певних успіхів більшовицька політика досягла серед малосвідомих селянських мас, які за демагогічними обіцянками соціальної справедливості не могли бачити дійсних планів більшовиків щодо України. Ця пропаганда знайшла прихильників також серед анархізованої частини війська. Саме тому Центральна рада швидко почала втрачати соціальну базу. Особливо прискорено цей процес відбувався в містах, де більшовицька агітація була ефективною серед населення неукраїнського походження або зрусифікованого українства.

Проте такі більшовицькі методи не могли дати негайного результату.

4 грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот та захопити владу. Проте з більшості діючих в Україні рад так і не були представлені на з’їзді, а ті, хто приїхали, становили лише незначний відсоток і тому не могли оволодіти владними важелями До того ж, з’їзд підтвердь волю українського народу, виявлену на виборах до установчих зборів і висловив довір’я ЦР.

Більшовики, розуміючи, що все йде не за їх сценарієм, залишили Всеукраїнський з’їзд рад і перебралися до Харкова, який був форпостом більшовизму в Україні.

Саме в Харкові 11 – 12 грудня 1917 р. альтернативний перший Всеукраїнський з’їзд Рад, який не відображав волю українського народу, бо спирався на незначну частину виборців – в основному на російське населення. З’їзд проголосив встановлення радянської влади в Україні та обрав Центральний виконавчий комітет рад України. ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Народний секретаріат.

Після відхилення ультиматуму з 5 грудня 1917 р. розпочався наступ більшовиків на війська ЦР.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний Секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати).

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ 30-тисячному радянському війську про наступ проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ.

Отже, враховуючи політичне, воєнне та соціально-економічне становище, Центральна рада потрапила в надзвичайно складну ситуацію, яка багато в чому була наслідком саме її діяльності.

По-перше, зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у міжнародній мирній конференції щодо припинення воєнних дій. Така участь ставала реальною тільки у тому разі, якщо Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави.

По-друге, як суб'єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, в тому числі воєнну, для захисту від агресії ззовні, в цьому разі від московсько-більшовицької інтервенції.

По-третє, як незалежна держава Україна могла розраховувати на матеріальну компенсацію внаслідок розрухи, завданої першою світовою війною

За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання:

• мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору;

• формально відмежуватися від більшовицького режиму;

• створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною

• та її союзниками.

Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. де проголошувалося, що "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу". Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати "добробут і свободу" у боротьбі з "більшовиками та іншими нападниками".

Але початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — у середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинули в нерівному протистоянні.

Ситуація стала критичною, коли проти Ради 16 січня повстали робітники столичного "Арсеналу". І хоча це повстання було придушено (понад 200 робітників потрапили в полон і були безжалісно розстріляні, загальні втрати повстанців перевищили 1 тис. осіб), утримати Київ все ж не вдалося.

Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

Отже, проголошення універсалу не дало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втратила територію, вплив, владу.