52. Зміни в адміністративному і військовому устрої Лівобережжя та Слобожанщини в 2 пол. Хvііі ст..

Протягом другої половини XVIII ст. становище українців на Правобережжі, яке перебувало під владою Польщі, погіршувалося. Магнати й шляхта відбирали в селян землю й за рахунок цього розширювали свої володіння. Найбільшими земельними власниками були магнати Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. В маєтках цих феодалів часто налічувалися десятки міст, містечок і сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належали 31 містечко і 738 сіл. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшують повинності селян. Крім відпрацювання 4-денної панщини, селяни мусили ремонтувати й споруджувати панські будинки, утримувати в порядку шляхи та мости. Брали з кріпаків і натуральні побори — птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани. Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище майже не відрізнялося від становища раба. Пан міг за своїм бажанням продавати селян, як худобу, дарувати, жорстоко катувати, ув’язнювати.  другій половині XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право. Король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовували міське самоврядування. Посилилися гоніння на православних, відбувалися постійні процеси проти «єретиків», яких нещадно катували й фізично винищували, спалюючи на багатті. Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію: країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля. Міжусобна боротьба польської феодальної верхівки призводила до розорення українських земель, занепаду економіки й культури. Українці ніколи не мирилися зі своїм безправним становищем. Форми протесту проти панської сваволі були різними. Спочатку селяни й городяни вдавалися до скарг на феодалів та місцевих урядовців. Скарги селянства польський суд, як зазвичай залишав без уваги. Тоді селяни повставали, вбивали орендарів, маєткових управителів, палили майно панів, травили посіви. силення феодального гніту викликає нову хвилю народних заворушень. До середини XVIII ст. вони охопили все Правобережжя. Основною рушійною силою цих повстань було селянство, яке активно підтримували козаки й міські мешканці.

53.Гетьманування к.Розумовського (1750 – 1764 рр.); зміст та наслідки проведених реформ.

Завдяки протекції О. Розумовського по щаблях влади швидко просувався його молодший брат Кирило. Здобувши добру європейську освіту, він став улюбленцем царського двору, а 1746 року, у 18-річному віці, — президентом Петербурзької академії наук. Українська козацька старшина, відчуваючи зміну настроїв у Петербурзі й підтримку братів Розумовських, порушила клопотання перед царським урядом про відновлення гетьманської влади в Україні. У 1747 році уряд імператриці Єлизавети видав указ «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми звичаями», який і завершив період влади Правління гетьманського уряду. Практичне розв'язання гетьманського питання імператриця Єлизавета пов'язувала з особою Кирила Розумовського, якого зрештою й призначила новим українським гетьманом.

Урочисте «обрання» молодшого Розумовського гетьманом України відбулося 22 лютого 1750 року в Глухові без його присутності. Лише в березні 1751 року він склав у Петербурзі присягу на вірність імператриці й одержав від неї гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку та срібні литаври. Правою рукою новообраного українського гетьмана став його давній опікун і наставник Григорій Теплое, який поступово перетворився на негласного правителя Лівобережної України.

На початку свого гетьманування К. Розумовський рідко залишався у своїй столиці — Глухові, здебільшого перебував у Петербурзі. Хоч він перейнявся інтересами та звичаями пишного столичного життя, але не забував і про українські справи. К. Розумовський став виразником прагнень освіченої та заможної частини українського суспільства щодо відновлення прав і свобод України, досягнутих за часів Б. Хмельницького. Символічно, що в 1750 році своєю резиденцією він визначив зруйнований у 1708 році Батурин, де збудував розкішний палац.

Використовуючи свої зв'язки, гетьман у 1752 році домігся царського указу, який забороняв поширювати холопство на українців. Досягненням гетьмана було й те, що відтепер проблеми, пов'язані з Україною, спрямовувалися на розгляд не до Сенату, а до Колегії закордонних справ. Це засвідчило хоча б формальне визнання політичної самостійності Гетьманщини. Окрім цього, гетьманській адміністрації були підпорядковані Київ і Запорізька Січ, а з України виведені російські військові підрозділи.

З 1760 року К. Розумовський жив переважно в Україні, де серйозно дбав про державні справи. Для вдосконалення чинної системи судочинства він провів судову реформу, внаслідок якої були створені станові шляхетські суди — земський, гродський і підкоморський. Гетьманщина була поділена на 20 судових повітів, у кожному з яких засновувався суд земський (для розв'язання цивільних справ) і суд підкоморський (для земельних справ). За правління К. Розумовського обмежено право переходу селян, відтепер їм дозволялося переходити до інших господарів лише за умови отримання письмової згоди від поміщика й залишення йому всього свого майна.

Гетьман щедро роздавав землі українській козацькій верхівці, поступово перетворюючи її представників на справжніх поміщиків.

Він також реформував систему освіти, запровадив обов'язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття в Батурині університету, намагався домогтися права вільних дипломатичних відносин гетьмана з іншими державами.

Варто зазначити, що в плани царського уряду аж ніяк не входило запровадження самостійного правління українського гетьмана. Діяльність К. Розумовського була під постійним контролем імперських чиновників, права гетьмана поступово обмежувалися. Наприклад, йому заборонили призначати полковників без погодження з російським урядом і вступати в дипломатичні зносини з іншими державами.

У 1762 році К. Розумовський брав активну участь у двірському заколоті на користь Катерини II. Запевнений гаслами нової цариці про загальне «благоденствіє», гетьман скликав у Глухові генеральний з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини II з проханням повернути Україні колишні права й створити в Гетьманщині парламент на зразок польського сейму.