29.Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в 2 пол. Хvіі ст..

Кардинальна зміна форми поземельних відносин стимулювала суттєві зміни в соціальній структурі суспільства. У ній фактично зникає стан великих і середніх світських землевласників, місце якого займає козацька старшина та українська шляхта, зміцнюється статус козацтва і православного духовенства, поліпшується становище усіх категорій селянства.

Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому скарбу і не сплачували податків. Однак козацьке землеволодіння, будучи де-факто фермерським за своєю суттю, з правової точки зору, несло на собі карб феодальних відносин, адже за право користування землею козаки були зобов’язані відбувати власним коштом військову повинність. У протилежному випадку вони втрачали право козацького землеволодіння.

Наприкінці ХVII – на початку XVIIІ ст. старшинське землеволодіння (як рангове, так і спадкове) зростає прискореними темпами. Крім пожалувань, відбувалися скупки, а часто і самовільні захоплення земель, йшов процес зростання старшинського й шляхетського землеволодіння та економічна диференціація у середовищі рядових козаків і посполитих.

Характерною особливістю соціальних відносин в українському селі на Лівобережжі наприкінці ХVІІ – у ХVІІІ ст. стало переростання економічної залежності селянина на залежність кріпосницького характеру. Вона проявлялася у прагненні землевласників дедалі міцніше прив’язати його до наділу. Місцева влада забороняла селянам залишати своїх господарів, переходити на іншу роботу, продавати наділи стороннім особам без дозволу власника села. У порушників відбирали врожаї, ниви тощо.

Наприкінці ХVII – у XVIII ст. промисловість України була широко представлена традиційними ремеслами й промислами, тісно пов’язаними з сільським господарством. Вони або переробляли продукцію сільськогосподарського виробництва, або обслуговували його. Найбільш поширеними були гончарне, шкіряне, шевське, кравецьке, ковальське, теслярське, ткацьке, бондарське та інші ремесла. Центрами ремесел в українських землях були Київ, Харків, Чернігів, Лубни, Прилуки, Гадяч, Чугуїв, Охтирка, Богодухів, Стародуб, Миргород, Полтава та інші міста. Так, Чернігівщина і Полтавщина славилися гончарними виробами, Стародуб, Глухів і Київ – виготовленням мідних і олов’яних товарів, на багатих лісами Чернігівщині й Новгород-Сіверщині виготовляли різні вироби з дерева (вози і сани, колеса, меблі, щогли тощо).

Внутрішня торгівля на українських землях зосереджувалася переважно на ярмарках і базарах. Постійна торгівля велась у лавках, крамницях, магазинах, корчмах і шинках. Найбільша кількість ярмарків проводилась у Лівобережній Україні – 390 (і майже 7 тис. базарів).

Ярмарки відбувалися переважно тричі на рік: у січні, травні та жовтні, як правило, напередодні Різдва, Великодня та Покрови, і тривали по два тижні. Тут продавалися сибірські хутра, московські галантерейні та текстильні вироби, парфуми, тульське залізо і зброя, кримська сіль, голландське сукно, віденський залізний інвентар. Українські купці та власники маєтків привозили на ярмарки збіжжя, горілку, олію, вовну, шкіри, мед, віск й інші товари власного виробництва. Ремісники торгували полотном, чоботами, дерев’яними і гончарними виробами тощо.