40. Аграрні проблеми та ідеї кооперації в українській думці. М. Левитський

1. Ідейні погляди М.В. Левитського стосовно кооперативного руху розглядалися відомими вченими С.В. Бородаєвським, М.Л. Хейсіним, В.І. Марочком, які віддавали належне його ідейному впливові на розвиток кооперації, поширення артільного руху, однак підкреслювали їх ідеалістичний характер, а практичні втілення артільного руху в галузі селянської кооперації вважали не надто вдалими через суперечливість ідей та течій в середовищі української демократичної інтелігенції у 70–80-х роках ХІХ ст.

П. Височанський та А.І. Фаресов визнавали успіхи діяльності М.В. Левитського щодо споживчої та ремісничо-промислової кооперації. І.Я. Франко довів істотне значення артільних ініціатив М.В. Левитського для демократизації українського суспільства тієї епохи. Ідейні засади праць М.В. Левитського були визнані також і в період Українських визвольних змагань, і в перші роки радянської влади.

Разом з тим, вивчення історії та змісту архівної спадщини М.В. Левитського, її структури, джерельного значення, інформаційного потенціалу для історії кооперативного та просвітницького руху здійснювалося не досить комплексно, без залучення достатньої кількості джерельних матеріалів.

2. Документальний склад сучасного архіву сформований після 1922 р., коли архів зазнав суттєвих втрат у зв’язку із пограбуванням будинку М.В. Левитського в Єлисаветграді. До складу первісного архіву належали колекційні фонди стародруків та рідкісних видань, рукописів, документів ХVII–XVІІІ ст. з історії козаччини, а також значний масив документів та фотоматеріалів щодо міжнародного розвитку кооперативного руху, листування з вітчизняними та іноземними кореспондентами, творчі матеріали фондоутворювача в галузі теорії та практики кооперації, статистичні матеріали, фольклорно-етнографічні записи. Залишки цього архіву в незначній кількості увійшли до сучасного особового архівного фонду М.В. Левитського, який зберігається в ІР НБУВ. Втрата архіву спонукала М.В. Левитського написати низку спогадів про цей період, що мають сьогодні важливе джерельне значення.

3. Сучасний архів поділяється на внутрішні комплекси, виділені за декількома критеріями.

Перший комплекс – документи наукового та науково-методичного характеру. Він складається з декількох груп. Перша група: документи нормативно-регламентаційного та методичного характеру, створені за авторством М.В. Левитського та інших осіб, пов’язані із нормативно-правовою регламентацією артільної справи (артільні договори та устави, записки, подання); наукові та науково-популярні праці, доповіді М.В. Левитського в галузі кооперативного руху; автобіографічні та біографічні документи; газети та журнали, де містяться статті щодо кооперативного руху.

Другий комплекс: біографічні (автобіографії та біографії) та бібліографічні документи, документи про М.В. Левитського та його різнопланову діяльність (мемуарні джерела, передусім, спогади, рецензії, статті тощо).

Третій комплекс: фотодокументи та ілюстративні матеріали в архіві М.В. Левитського, що розкривають історію кооперації, культурні та наукові зв’язки фондоутворювача.

Четвертий комплекс: документи літературної творчості М.В. Левитського (численні його твори – поезії, проза, публіцистика тощо), що рокривають духовне життя фондоутворювача, його захоплення, світогляд, любов до України.

П’ятий комплекс: документи, що характеризують М.В. Левитського як українського театрального, культурно-просвітницького та громадського діяча і містять як твори самого фондоутворювача, так і значну кількість листівок, афіш, запрошень на вистави та інші культурні заходи, що свідчить про активну участь М.В. Левитського в культурному русі України.

Шостий комплекс: листування (приватні та офіційні листи з різних питань життя та діяльності М.В. Левитського й інших осіб, функціонування установ, громадських організацій).

Сьомий комплекс: документи державної діяльності в уряді УНР, представлені статутами трудових артілей, доповідними записками, проектами різних державних законів та Конституції УНР, матеріалами діяльності Всеукраїнського кооперативного банку (1918–1923) тощо.

Восьмий комплекс: рукописи інших осіб та видання з нотатками та коментарями М.В. Левитського.

5. Документи архіву характеризують М.В. Левитського як багатогранну людину, яка виховувалася на ідеалах ліберального народництва в час, коли передова інтелігенція була охоплена бажанням вивести свій народ з украй жалюгідного становища через просвітництво, залучення прогресивних методів сільського господарства, отримання загального та природничого знання. У цей період став доступним західний досвід кооперативного будівництва, ідеї якого, враховуючи українську специфіку, розвивав М.В. Левитський через упровадження в сільське гоподарство України артілей. Ним було створено 125 сільськогосподарських артілей в Херсонській губернії, в яких гуртувалося понад 3 тис. селян, власними силами він допоміг організувати близько 30-ти споживчих товариств, ремісничі артілі в містах. Цей досвід був вкрай необхідним для осмислення подальших шляхів розвитку кооперації. Не все вдавалося відразу, проте М.В. Левитський був одним з першопроходців, і матеріали архіву це розкривають усебічно.

6. Роль особистості в історичному процесі можна вивчати також і через архівну спадщину, що складається з багатьох проявів; вони не можуть бути відірваними один від одного і мають розглядатися у взаємозв’язку та в контексті всього життя діяча, багатоаспектності його захоплень, творчої діяльності. Хоча державотворчість М.В. Левитського була нетривалою і не знайшла реалізації необхідною мірою (період його державної діяльності в уряді УНР представлений незначною кількістю документів), його літературна творчість залишила слід в загальнокультурному русі в Україні. Архів, що навіть не зберігся в повному обсязі, завдяки системі його інформаційної презентації цілком може висвітлити як роль особистості в історичному процесі, так і вплив історико-культурного середовища на формування та погляди фондоутворювача.

7. Комплексні критерії, що було запропоновано покласти в основу принципів аналізу та систематизації документів архіву – номінал, жанр документа, його призначення, джерельна значимість – надали значно більше можливостей для осмислення науково-інформаційної цінності архіву для історії науки та культури, дозволили всебічно розкрити основний зміст діяльності фондоутворювача, взаємозв’язок між документами, історію української кооперації, показати інші захоплення М.В. Левитського як колекціонера книжок і рукописів, власника унікального архіву, дослідника історико-культурних старожитніх книжкових пам’яток, літератора, державного діяча, що дає змогу стверджувати багатогранність сфери його нахилів, ставить його на один щабель з найосвіченішими представниками інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст., які відрізнялися широтою загальнокультурних, наукових, гуманітарних інтересів незалежно від фаху та роду діяльності.

Водночас такі критерії дозволяють не лише розкрити походження, долю, зміст і склад документів особового архівного фонду М.В. Левитського, а й є методичним підгрунтям для аналізу складних за походженням та складом документів особових архівних фондів, спрямованим на розширення потенційних користувачів існуючих документальних комплексів відповідно до змістовного наповнення архівної спадщини.

41. Економічні погляди М. Туган-Барановського.

М. Туган-Барановський займався дослідженням різних типів та видів кооперації, їх соціальних та господарських характеристик, ролі і можливостей у захисті інтересів різних верств трудящих тощо. Предметом його особливої уваги була сільськогосподарська кооперація різних видів, з розвитком якої вчений пов'язував надії на піднесення як селянських господарств шляхом інтенсифікації їх діяльності, так і сільського господарства в цілому. Результатом цих досліджень стала знаменита праця М. Тугана-Варановського "Соціальні основи кооперації" (1916), яка тільки за життя автора витримала три видання.

Учений підтримує тісний зв'язок з Україною. А останні роки життя він проводив уже в основному в Україні, куди переїхав влітку 1917 р. Тут, в Україні з ініціативи М. Тугана-Варановського у грудні 1918 р. був створений спеціальний Інститут економічної кон'юнктури, який він і очолив. Крім того, вчений очолив Українське наукове товариство економістів, а також — Центральний кооперативний український комітет. Його обирають академіком за спеціальністю теоретична економія. В цей недовгий останній період свого життя М. Туган-Барановський був професором заснованого у Києві Українського державного університету, деканом його юридичного факультету.

Політична економія в Росії та Україні в останній третині XIX ст. мала яскраво виражений соціальний характер та реформаторське спрямування. Одночасно почався процес її переорієнтації з принципів трудової теорії вартості Д. Рікардо на принципи, що їх пропонували пізніше маржиналісти. І тільки на початку XX ст. у розумінні основних політекономічних явищ та категорій чітко визначилась тенденція до нового неокласичного підходу, запропонованого австрійською та англо-американською школами. Без перебільшення можна твердити, що потужним імпульсом у цій переорієнтації політекономічного знання в Росії та Україні стали праці М. Тугана-Барановського.

42. Теорія економічної кон’юнктури Є. Слуцького

Шляхом поєднання трудової теорії вартості й теорії граничної корисності пішли видатні економісти-математики: Володимир Дмитрієв (1868—1913), Євген Слуцький (1880—1948) та інші. У своїй головній праці "Економічні нариси" (1904) В. Дмитрієв запропонував еконо-міко-математичні моделі цін, побудовані на синтезі теорії граничної корисності й теорії витрат виробництва на трудовій основі. Він виходив з того, що під час визначення рівня товарної ціни необхідно враховувати умови як виробництва товару, так і його споживання в

замкненому виробничо-технологічному та споживчому комплексі. Аналізуючи рівні й динаміку цін, він використовував два визначення ціни: 1) ціну можна розкласти на загальну суму заробітної плати, прибутку та ренти по всьому комплексу виробництва та споживання товарів як споживчого, так і виробничого призначення; 2) ціну можна виразити загальною сумою повних витрат праці як первинного фактора виробництва.

Є. Слуцький, видатний український економіст-математик, грунтовно проаналізував функції корисності як певної системи надання переваг. Він започаткував теорію поведінки споживача в разі зміни його доходів і товарних цін завдяки аналізу споживчого попиту. У світовій економічній думці Є. Слуцького визнано одним з родоначальників праксеології—науки про принципи раціональної діяльності людей та її використання в економічних дослідженнях. Він намагався зняти з функції корисності її психологічну оболонку та подати її як об'єктивну математичну характеристику надання споживачем переваг за певних економічних обставин. Функція корисності, за Є. Слуцьким, має такий вигляд:

У подальшому аналізі Є. Слуцький визначає похідну цієї функції через коефіцієнти еластичності попиту в разі зміни цін і доходу, встановлює порівняльні корисності різних благ. Рівновага бюджету споживача існує тоді, коли функція корисності максимальна. Отримані Є. Слуцьким результати дають можливість моделювати попит споживача.

Наведений аналіз економічних поглядів російських і українських учених кінця XIX — початку XX ст. ознайомлює лише з невеликою кількістю економічних концепцій — від ідеалізації дрібнотоварного укладу й заперечення прогресивності капіталізму (народництво) до інвестиційної теорії циклічних коливань, від обґрунтування переваг кооперативного руху й соціалізму (М. Туган-Барановський) доекономіко-математичних моделей ціни й корисності, що стали надбанням сучасної мікроекономічної теорії (В. Дмитрієв, Є. Слуцький). Ця епоха знаменує найвищий злет економічної думки на теренах Російської імперії, частиною якої була й Україна, період повної інтегрованості проблем і методології економічних досліджень з кращими здобутками світової економічної науки.

43. Основні тенденції розвитку світової економіки в кінці 19 на початку 20

1. Становлення фабрично- заводської промисловості супроводжува- лося бурхливим розвитком наукових знань, техніки і технології. У остан- ній третині XIX ст. почалися значні технологічні зрушення в структурі про- дуктивних сил - друга технічна революція. Змінилася енергетична ба- за виробництва,завдяки новим відкриттям (1867 р.- динамомашина, нім. В.СІменс; 1883 р. - генератор електричного струму ,амер. Т.Едісон; 1884 - 1885 рр. - парова реактивна турбіна,англ. Ч.Парсонс; 1889- парова активна турбіна ,швед. К.Лаваль). У 1876-1879 рр. було винай- дено електричну лампочку (Т.Яблочков, Т.Едісон). Винайдення двигунів внутрішнього згорання, які працювали на бен- зині (1876 р. - нім.Н.Отто) та на нафті (1897 р. - нім. Р. Дизель) дали під- ставу для створення першого автомобіля (Г.Даймлер, К.Бенц) і трактора. У США Г.Форд-старший побудував перший автомобільний завод (1892) Епохальним досягненням стало народження повітряного транспорту. На основі розробок французького винахідника Жиффара, російського вченого О.Можайського, англійського - Філіпса, американського - Мак- сима, німецьких-Лілієнталя, Цеппеліна американські брати Райт винайшли аероплан із двигуном внутрішнього згорання (1903). Технології А.Бессемера, П. і Є.Мартенів, Г.Томаса стали підґрунтям сталеливарного виробництва XX ст. Було впроваджено електроплавку сталі. Виготовлення алюмінію методом електролізу (П.Ер, Ч.Холл), винай- дення дюралюмінію (А.Вільм) поклали початок алюмінієвій промисло- вості. Відкриття синтетичних способів одержання органічних сполук по- клали початок фармацевтичній, парфюмерній, нафтопереробній, хімічній промисловості. На основі розробок бельг. Л.Бакеланда промисловість 26 почала виготовляти штучні пластичні матеріали. Нім. хімік Ф.Бергіус зап- ропонував технологію виробництва метилкаучука (1913 р.). Інтенсивно розвивався залізничний, з'явився електричний (трамвай, ліфт, метро), безрельсовий та трубопровідний транспорт. Було винайдено фотографію, кінематограф, телефон і радіо. Друга технічна революція останньої третини XIX ст. - початку XX ст. сприяла завершенню капіталістичної індустріалізації в Європі та США, що означало початок процесу подальшого випереджаючого зростання машинної, промисловості і створення на цій основі індустріальної струк- тури господарства. 2. Прискорений розвиток продуктивних сил на межі XIX- XX ст. суп- роводжувався якісними змінами в економіці: - значною перевагою промисловості над сільським господарством у структурі економіки країн, що минули стадію промислового перево- роту; - швидкими темпами розвитку нових галузей виробництва - автомо- біль- ної, літакобудівної, електротехнічної,нафтодобувної,хімічної,сталеливарн ої.алюмінієвої.фармацевтичної промисловості, а також транспорту; - радикальними перетвореннями в аграрному секторі; - випереджаючими темпами розвитку США і Німеччини; - концентрацією виробництва і капіталу; - концентрацією і централізацією банківської системи; - змінами у валютній системі (заміна золотомонетного стандарту білонною системою і системою золотозливкового стандарту); - масовою корпоратизацією провідних галузей господарства, форму- ванням нових господарських форм (партнерства, грюндерства, акціонер- ні товариства, корпорації тощо); - виникненням і розвитком монополій; -змінами в організації виробництва і управлінні ним; - посиленням вивозу капіталу із розвинених країн в усі кінці світу, формуванням колоніальної системи; - переходом до поліцентричного розвитку економіки. Всі ці зміни призвели до формування на межі XIX- XX ст. нової економічної реальності - світового господарства- системи світо- господарських зв'язків між національними господарствами на основі ма- шинного виробництва, спеціалізації, міжнародного поділу праці та функ- ціонування світового ринку. 3. Головною рисою економічного розвитку у цей період був поступо- вий перехід національних економік від вільної конкуренції до утворення монополій (крупних господарських об'єднань, які знаходяться у приват- ній власності та здійснюють контроль над ринками з метою одержання монопольного прибутку шляхом конкуренції матеріальних, фінансових, науково-технічних ресурсів). 27 Історичні форми монополій: 1) картелі- об'єднання підприємців у межах галузі, де зберігається комерційна і виробнича самостійність учасників, але регулюються спільними угодами обсяги продукції, умови найму робітників і збуту продукції; 2) синдикати- об'єднання, у яких зберігається виробнича, але втра- чається фінансово-комерційна самостійність, оскільки розподіл за- мовлень, закупка сировини і реалізація продукції здійснюється че- рез єдину контору; 3) трести- об'єднання підприємств, які випускають однорідну про- дукцію з метою спільного виробництва і збуту, де учасники втрача- ють виробничу, комерційну, а частково і юридичну самостійність; 4) концерни - об'єднання різногалузевих підприємств, де самостій- ність учасників є формальною; 5) фінансово-промислові групи- концерни промислової, транспорт- ної, торгівельної сфери під протекторатом провідної фінансової компанії. У 70-і роки XIX ст. монополії тільки починають утворюватися в амери- канській, німецькій промисловості (пули, нафтовий трест "Стандарт ойл", Гамбургсько-Американська суднобудівна компанія тощо). Поступово вони набирають економічної могутності та політичного впливу, ствер- джуючи на початку XX ст. своє лідерство в економіці провідних країн - США, Німеччини, Франції, Англії, Росії ("Сталеливарна корпорація Моргана", ВКП "Вікас", "Армстронг", концерн Круппа,Тельзенкірхе, Рейн- Вестфальський вугільний синдикат, "Продамет", "Продвугілля", "Прод- вагон" тощо). 4. Перша світова війна (липень 1914 - листопад 1918 рр.) стала ре-зультатом протистояння блоків Антанта (Росія, Англія, Франція) і Четвертного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болга- рія). Воювали 34 із 56 суверенних держав з населенням понад 1 млрд. (67% населення світу). Кошти витрачалися на озброєння 80 млн. вояків, з яких загинуло близько 9 млн. і стали інвалідами понад 5 млн. Сумарні військові витрати склали 208 млрд. доларів. * У ході затяжної позиційної війни господарство європейських дер- жав, де був театр воєнних дій, зазнало значних втрат (Німечччина, Англія, Франція, Австро-Угорщина). * Відбулася мілітаризація економіки (більше 50% продукції випускали для військових потреб). * Порушилися торговельні зв'зки між країнами. * Відбулося розпорошення трудових ресурсів. * Посилилися тенденції державного регулювання у національних економіках, що призвело до інтенсивного формування їхнього військово-промислового сектора. 28 * Сталися революційні зміни у ряді держав, які відбилися на їхній економіці. * Центр світового господарського розвитку перемістився до США. * Зміцнилися позиції у світовій економіці Японії (на 25% зросло на- ціональне багатство). * Інтенсивно почали розвиватися на основі нових технологій нові га- лузі, пов'язані з ВПК. * У Радянській Росії почала створюватися нова система господарст- ва - соціалістична. Найсприятливішим у 20-і роки був розвиток США, куди перемістився світовий центр фінансового, промислового і аграрного розвитку. Швидко розвивалися провідні нові галузі промисловості. Фермерський шлях роз- витку сільского господарства. Впровадження конвеєрної системи та ін- тенсифікація виробництва. Збільшився товарообіг. Зросла продуктив- ність праці. Найменше з європейських країн постраждала Англія. Але одержала кілька німецьких колоній. Структурні зміни у промисловості (автомобіле- будівна, хімічна, авіаційна, електротехнічна). 1925 року відновила позиції лідера фінансового світу. Франція зазнапа значних збитків, але залишилася у низці провідних країн. Репарації, територіальні надбання (Ельзас, Лотарінгія, німецькі і турецькі колонії). Будівництво нових і модернізація старих підприємств. Укріплення малого бізнесу. Швидкий розвиток фондового ринку. Держав- не регулювання економіки (Національна економічна рада, Вища заліз- нична рада, "Національний кредит"). Найприниженішим було становище Німеччини, яка зазнала поразки і втрат територій, репарацій. Промислове піднесення почалося тільки у 1926 р. із значно нижчими темпами, ніж в інших країнах. Відновлювалися вугільна, хімічна,електротехнічна, газова, металообробна галузі. Запро- ваджувалися досягнення у сфері управління і організації праці, механізу- валося виробництво. Концентрація банків. У 20-і роки провідні країни світу, відбудувавши національні економіки, завершили капіталістичну індустріалізацію, набираючи рис стабільності. Посилювалось їх протистояння з Радянською Росією. 5. Період стабілізації у 1929 році раптово змінився глубокою руйнів- ною кризою, якої зазнали, починаючи з американської економіки, багато країн - розвинених і відсталих. У цілому обсяги світової торгівлі, промис- лового і сільськьгосподарського виробництва скоротилися на третину. Причини світової економічної кризи 1929-1933 рр:. 1) дисбаланс розвитку галузей внаслідок першої світової війни; 2) зниження платоспроможності населення; 3) дискваліфікація трудових ресурсів; 4) монопольна політика ціноутворення; 5) перевиробництво товарів. 29 "Велика депресія" почалася з біржової паніки у США 24 жовтня 1929р. з наступним масовим відтоком європейських капіталів. Сталося різке падіння виробництва, розорення, банкрутство підприємств, нарос- тання безробіття, падіння життєвого рівня. Європейський рекорд за рівнем безробіття встановила Німеччина, де безперервне падіння виробництва відбувалося з 1929 р. до середини 1932 р. Масове зубожіння, катастрофа сільського господарства і промис- ловості. З невеликим запізненням кризу відчула англійська економіка, особли- во її традиційні галузі. Скоротилося торговельне судноплавство і обсяги світової торгівлі. Різко скоротилося сільське господарство. Гостра фінан- сова криза призвела до відмови від золотого паритету фунта. Зубожіння і безробіття. У Франції криза почалася з осені 1930 р. і продовжувалась до 1935 р. Падіння виробництва - дещо повільніше, але тривале. Наполовину скоротилась зовнішня торгівля. Банкрутство підприємств і банків. Роз- орення сільського господарства. Безробіття у містах і селі, Криза обминула Японію, де основні збитки понесло сільське госпо- дарство. На третину скоротилося промислове виробництво. Знизився вдвічі експорт. Скорочення робочих місць. Японія стала на шлях відкри- тої мілітарізації. Більшість країн вийшла з кризи у 1933-1934 рр., а деякі тільки у 1936- 1937 рр. Антикризові заходи розроблялися на основі активного впровад- ження державного регулювання економіки, форми і способи якого зале- жали від специфіки розвитку національної економіки і політичних інсти- туцій. Методи втручання були різними: 1. Ліберально-демократичний (приклад- "новий курс" Ф.Д.Рузвельта в США): - банківська реформа: - державні займи і субсидії збанкрутілим підприємствам; - контроль над промисловістю і сільским господарством; - податкові пільги для приватних інвестицій та державне кредиту- вання дрібного підприємництва; - грошова емісія; - суспільні роботи для безробітних тощо. 2. Військово-тоталітарний (приклад -антикризовий досвід Німеч- чини): - пряме централізоване державне управління господарством; - примусове картелювання промисловості; - тотальний контроль над сільським господарством; - повна мілітаризація виробництва. зо Ці шляхи у різних варіаціях повторювали інші держави в умовах кри- зи у XX столітті. 6. Промисловий розвиток Наддніпрянської України наприкінці XIX ст. значною мірою запрограмував суспільні перетворення тут у XX ст. На межі ХІХ-ХХ ст. завершувався промисловий переворот, внаслідок якого українська промисловість формувалася як частина загальноімперського комплексу Росїї з високорозвиненою гірничою, гірничозаводською, мета- лургійною, машинобудівною галузями. У сільському господарстві збері- гали позиції поміщицькі латифундії, відбувалося інтенсивне розшаруван- ня селянства, відчувалося аграрне перенаселення, розширювалася спе- ціалізація. І900-1903 рр. - економічна криза з наступною депресією 1904-1908 рр. на тлі революційних потрясінь. З 1909 р. - економічне піднесення, пов'язане з реформами П. Столипіна (аграрнареформа,реформи у робітничому питанні, управлінні, освіті). Особливості економічного розвитку Наддніпрянщини на початку XX ст.: високий ступінь концентрації промислового виробництва; спеціа- лізація та нерівномірний розвиток різних районів; значний приплив іно- земних інвестицій; вищі від загальноімперських темпи розвитку; утворен- ня монополій; перетворення України на центр капіталістичної промисло- вості Російської імперії, але збереження поміщицького землеволодіння, прогресуюча деградація поміщицьких маєтків,обезземелення та майнове розшарування селянства,аграрне перенаселення - все це також було типовими рисами української економіки. Економіка західноукраїнських земель {Австро-Угорщина) мала чітко виражений колоніальний аграрний характер з кустарно-ремісничою промисловістю. Перша світова війна, яка перетворила українські території на арену воєнних дій, принесла українцям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, посилення залежності від іноземних капіталів та деформацію структури виробництва. Революція 1917-1920 рр. супроводжувалася хаосом, занепадом, не- послідовністю економічної політики різних урядів (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Радянської Росії). Нова економічна політика'(НЕП), яка проводилася більшовицьким урядом з 1921 р. до 1929 р., була тактичним кроком, який сприяв відрод- женню приватної ініціативи і виходу Радянської країни із післяреволю- ційної кризи. Заходи нової економічної політики: - заміна продрозкладки прогресивним натуральним податком; - легалізація приватної торгівлі; - створення госпрозрахункових трестів з державним асигнуванням; 31 - введення приватної власності на дрібні підприємства; - залучення іноземних інвестицій; - створення кредитної кооперації; - грошова і податкова реформи тощо. НЕП мав помітні економічні наслідки, хоч і був перехідною моделлю ринкового економічного розвитку. Криза наприкінці 20-х років через нестачу капіталів для реконструкції призвела до відновлення економічної політики "воєнно-комуністичного штурму". Індустріалізація і колективізація призвели не тільки до перетво- рення СРСР в аграрно-індустріальну державу, але й до створення ад міністративно-командноі'моделігосподарської"системи'(АКС). Риси АКС : -централізація управління економікою; - жорстке п'ятирічне планування; - позаекономічний примус (репресії); - державна система виробництва і розподілу; - мілітаризація економіки. 7. Друга світова війна (вересень 1939-вересень 1945 рр.) втягну- ла у воєнні дії 72 держави. Сумарні військові витрати склали 962 млрд. доларів, а загальні збитки для людства - близько 4 трлн. дол. Понад 55 млн. загинули. Маневрений моторизований харак- тер воєнних дій посилив ВПК в усіх країнах. Зросла економічна могутність США. Україна зазнала більших руйнувань від будь-якої країни Європи. Кож- ний шостий житель загинув (понад 5,3 млн.чол), 2,3 млн. як "остарбайте- ри" були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Без домівок зали- шилося близько 10 млн. жителів (понад 700 міст та 28 сіл зруйновано). Виведено з ладу понад 16 тис. підприємств. Збитки, завдані Україні, ся- гали 40% загальносоюзних. Тактика "спаленої землі" загарбників надовго загальмувала господарський розвиток українських земель.

44. Маржиналістська революція та її сутність. Австрійська школа граничної корисності. (К. МЕНГЕР, Є. Бем-Баверк).

У середині XIX ст. класична школа політичної економії виявилася в стані кризи, тому що її теорія базувалася на витратному трактуванні цінності і не могла пояснити ряду гострих проблем економіки. Самим слабким місцем класичної школи було те, що вона слабко була зорієнтована на суб'єкта-споживача, заради якого здійснюється виробництво. Погляд класичної школи був прикутий до виробника.

Вихід із кризи знайшли маржиналісти. Це напрямок економічної думки виник в останній третині XIX ст. У центрі даної системи стоїть суб'єкт із його потребами. У ній споживач - всьому голова.

Маржиналістська революція проходила в два етапи. Перший етап охоплює 70-80-і роки XIX ст., другий етап (1890-і рр.) одержав назву неокласичної школи. Багато вчених починали маржиналістську революцію, а потім сприяли створенню більш глибокої неокласичної теорії.

Маржиналістську революцію здійснила блискуча плеяда таких учених, як Карл МЕНГЕР (1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926), Ейген фон Бем-Баверк (1851-1914), Вільям Стенлі Джевонс (1835-1882), Френсіс Еджуорт (1845-1926), Леон Вальрас (1834-1910), Джон Бейтс Кларк (1847-1938), Альфред Маршалл (1842-1924) та ін.

У маржиналістів були свої попередники. Першим з основоположників граничного аналізу був Іоган фон Тюнен (1783-1850), що розробив теорію граничної продуктивності. Піонерами граничного аналізу були Антуан Огюстен Курно (1801-1877), що написав книгу "Математичні основи теорії багатства"; Жуль Дюпюї, що займався проблемою виміру корисності суспільних послуг; Герман Госсен (1810-1858), що сформулював закони граничної корисності. Однак праці зачинателів граничного аналізу залишилися незатребуваними суспільством. Усе добуте ними довелося відкривати знову, але їхнього досягнення ввійшли в сучасну економічну теорію.

Об'єктивна зумовленість маржиналізму полягала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (marginal — граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на різних рівнях — фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці.

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у формуванні категорії «граничної корисності», яка використовується в процесі аналізу поведінки споживача й математичного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також французи — Ж. Дюпю та О. Курно.

Йоган фон Тюнен (1783—1850) — один із перших сформулював закони граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму значень функції з багатьма змінними». Як дослідник і практик Й. Тюнен у своїй книжці «Ізольована держава», перший том якої вийшов у світ 1826 р., дав на підставі власних теоретичних опрацювань) ряд практичних рекомендацій щодо раціонального і прибуткового ведення сільського господарства. Основна ідея полягала в тім, що максимальний чистий дохід землевласник може отримати за умови, коли сукупність граничних витрат на фактори виробництва буде тотожною граничній корисності продукту. Обґрунтовуючи свою тезу, Тюнен виходив із аналізу взаємодії факторів виробництва, змінюючи почергово величину як окремих факторів, так і ціни кожного з них.

Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801—1877) є не тільки одним із попередників маржиналізму, а й засновником нового — математичного напрямку в економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються. Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії, як конкуренція, монополія, олі-гополія. А.Курно застосовує функції попиту і пропозиції для пояс-нення"формування ціни за ринкових умов, її еволюції, починаючи від чистої конкуренції до монополії. Основна ідея його концепції полягала в тім, що економічні системи слід розглядати як замкнуті системи ринкових взаємозалежностей (виражених категоріями попиту і пропозиції), що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. У побудованій ним економічній моделі ціни диктують покупці, а продавці визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня ціни та попиту на товар.

Проте Курно вважав, що дослідження проблеми загальної економічної рівноваги неможливе за допомогою математичного аналізу, що згодом спростував Вальрас.

Жюль Дюпюї (1804—1866) 1844 p. написав статтю «Про виміри корисності громадських робіт», в якій також знайшла відображення ідея граничного аналізу. Сформулював він цю ідею на підставі поняття «ціновий надлишок», тобто грошовий вимір максимально можливого доходу, який виникає внаслідок можливості споживача купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.

Герман Госсен (1810—1858) хоча і не був за фахом економістом, але дуже цікавився суспільними проблемами й опублікував 1854 p. книжку під назвою «Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають», в якій сформулював ряд важливих теоретичних положень, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого і другого законів Госсена. Перший закон стверджує, що зі збільшенням кількості даного блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю.

Творчо підійшов Госсен і до трактування категорії обміну. Він розглядав цей процес як джерело приросту корисності для його учасників, аргументуючи це тим, що в процесі обміну кожний віддає те, що для нього менш корисне, замість ціннішого блага. Коли блага є рівнозначними, то втрачає сенс і сам обмін.

Згідно з другим законом Госсена оптимальна структура споживання (попиту) досягається за умов однакових граничних корисностей усіх благ, що споживаються. Кожний суб'єкт максимізує сумарну корисність для себе, якщо розподіляє ресурси між різними благами так, що від останньої одиниці ресурсу, витраченої на кожне благо, досягається однакове задоволення. Інакше кажучи, якщо запасів благ недостатньо для повного задоволення людини, то сукупне найбільше задоволення від них досягається тоді, коли приріст насолоди від кожного блага стає однаковим (тобто коли тотожні граничні корисності кожного блага).

Із закону обміну споживних вартостей випливає і закон єдності ціни на ринку. Для покупця існує ціна, вище за яку він товару не купить. Для продавця існує ціна, нижче за яку він товару не продасть. Десь на перетині інтересів обох сторін буде та ціна, яка задовольнить і покупця і продавця. Вона є наслідком порівнювання граничних корисностей різних товарів.

Стенлі Джевонс (1835—1882) — англійський економіст, який (незалежно від інших авторів) розробив теорію, згідно з якою співвідношення між товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню їхніх (граничних) корисностей. Праця, на думку Дже-вонса, впливає на мінові пропорції благ опосередковано — збільшення затрат праці збільшує кількість даного блага і тим самим зменшує його граничну корисність. Коли затрати праці стають значними, тоді сама праця набуває негативної корисності. Тому тривалість процесу праці є доцільною доти, доки її негативна корисність менша (за абсолютною величиною), ніж корисність продукту, створеного цією працею. Після встановлення рівноваги процес виробництва даного блага припиняється.

У праці «Теорія політичної економії» Джевонс сформулював теорему, суть якої полягає в тім, що за раціонального споживання міри корисності придбаних товарів пропорційні їхнім цінам. С. Джевонс увів також в економічну науку поняття «економіко» (економічна теорія), яке стали відтоді використовувати на Заході замість поняття «політична економія».

Теорія граничної корисності, напрямок політекономії, що виникнуло в останній третині 19 в. Розробляли представники австрійськоїшколи: У. Джевонс, Л. Вальрас, К. МЕНГЕР, Э. Бем-Баверк і ін. Відповідно до теорії граничної корисності, цінність товарів визначається їх «граничною корисністю» на базі суб'єктивних оцінок людських потреб. Гранична корисність якогось блага позначає ту користь, що приносить остання одиниця цього блага; причому останнє благо повинно задовольняти самі маловажні потреби. При цьому рідкість товару об'являється чинником вартості. Суб'єктивна вартість - це особиста оцінка товару споживачем і продавцем; об'єктивна ж цінність - це мінові пропорції, ціни, що формуються в ході конкуренції на ринку. В міру поступового насичення потреб суб'єкта корисність речі падає. Теорія граничної корисності намагається дати відповідь, як щонайкраще розподілити засоби для задоволення потреб при обмеженості ресурсів. Сучасні економісти використовують теорія граничної корисності, акцентуючи увагу на вивченні закономірностей споживчого попиту, аналізі пропозиції, дослідженні ринків і ціноутворення на мікроекономічному рівні.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К. МЕНГЕР і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільне необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб'єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.

За К. МЕНГЕРом, вартість виникає внаслідок взаємозв'язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Пропозиція таких товарів завжди буває більшою або меншою, отже, задоволення буде збільшуватися або зменшуватися відповідно до збільшення або зменшення пропозиції. Таким чином, теорія МЕНГЕРа виходить із того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а взаємозв'язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є обов'язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб. Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатній кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води. Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини, а тому не буде цінним для неї.

К. МЕНГЕР першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, МЕНГЕР накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості — від най-необхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.

МЕНГЕР абстрагувався від того факту, що суб'єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, — це міркування суб'єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний задовольнити навіть мінімальну потребу, набирає вартості. Цей предмет необхідний для задоволення саме цієї потреби і жодної іншої. Така вартість, будучи суб'єктивною, залежить не від сукупної, а від граничної або маржинальної корисності, яка вища або нижча за фактичну корисність, що її має людина від предмета.

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його винятковості, МЕНГЕР робить висновок, що вона визначається розмірами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат. Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його виробництво.

У своїй теорії МЕНГЕР дотримувався поглядів, що колишні витрати не впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

МЕНГЕР наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та попиту на них обов'язково постає проблема, зв'язана з визначенням часу використання товару — споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втрачати якісь важливі властивості.

Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи властивості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Бем-Баверк сформулював цю ідею так: «Для створення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість не абсолютна, а тільки відносна, тобто як порівняти з розмірами існуючої потреби в речах такого роду. Висловлюючись точніше, ми скажемо: цінності набирають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що... певна сума потреб має залишитись незадоволеною. І навпаки, не мають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому розпорядженні в такій кількості, що з їхньою допомогою можуть бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби, а й залишається ще зверх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування». У Бем-Баверка поняття цінності є вираженням зв'язку між суспільним явищем ціни та індивідуально-психологічним явищем одиничної оцінки.

Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розрізняв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корисність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначається на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв'язувалося з формуванням цінності матеріальних благ.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він зв'язував з утворенням суб'єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку блага суб'єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб'єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть біля джерела, то склянка води не має жодної цінності, коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високої суб'єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що її забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється величиною граничної корисності, під котрою розуміють мінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина,

Дію цього закону Бем-Баверк ілюструє на прикладі одноосібного господарства, в якому господар зібрав п'ять мішків зерна. За вагою і якістю зерна всі мішки рівноцінні. Але суб'єктивна цінність одного мішка зерна (згідно з теорією Бем-Баверка) визначатиметься за принципом спадної корисності. Оскільки перший мішок зерна призначено для харчування самого господаря, тобто він задовольнятиме найзначнішу життєву потребу індивіда, то цей мішок матиме максимальну корисність. Корисність кожного наступного мішка буде зменшуватись. «Граничну корисність» матиме останній мішок, зерно з якого призначається для харчування хазяйського папуги. Цей мішок і визначає, на думку Бем-Баверка, цінність одиниці відповідного матеріального блага.Другий етап в утворенні цінності блага Бем-Баверк зв'язував із «об'єктивною» цінністю, яка, на його думку, формується на ринку в процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції. Через вирівнювання суб'єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цінність, що її можна розглядати як об'єктивну. Отже, об'єктивна цінність формується під впливом попиту і пропозиції, належне співвідношення яких забезпечується на ринку автоматично — через вільну конкуренцію.

45. Промислове зростання у Німеччині на межі 19-20 ст

На початку 19 ст. швидкими темпами зростав видобуток кам'яного вугілля (у 1820-34 рр – в сер. по 1,5 млн т/рік, а у 1840 – 3,4 млн т/рік). Бурхливий розвиток гірничої галузі почався з 1835 р і продовжувався до революції 1848-49. Саме в цей час широко освоюють Рурський кам'яновугільний басейн, впроваджується коксування вугілля, для кріплення гірничих виробок починають застосовувати цегляне кріплення, з 1835 на шахтному підйомі застосовують стальний канат. У другій половині 19 ст. провідне місце в гірничій галузі займає видобуток кам'яного вугілля (1861 – 60% зайнятих у гірництві, у 1907 – 76%).

На межі 19-20 ст. потужність ряду шахт перевищила 1 млн т/рік, 50% кам'яного вугілля видобувалася на глибині понад 500 м. З середини 19 ст. розробляють родовища бурого вугілля. З винаходом у 1878 р Томасівського процесу до видобутку залучаються високофосфорні зал. руди (Зальцґіттер, Пайнє, Рур, Лотарингія). У 1865 вийнайдено пневматичний бурильний молоток, у 1876 – гідравлічний станок обертального буріння, у 1888 – перший у світі електричний станок для буріння скельних порід. У 1880-90 рр бурінням досягають глибини 2000 м. З 1883 при проходженні обводнених порід почали застосовувати заморожування. У 1990-х з'являється електричний водовідлив.

Елетродвигуни застосовують для провітрювання, на відкатці і підйомі. Врубові машини застосовують з 1860-х років. З 1906 розповсюджується видобуток відбійними молотками. З середини 19 ст. в гірничій галузі Н. домінують великі концерни. На початку 20 ст. держава націоналізує гірничу галузь. У 1929 Н. давала 9% світової продукції гірничодобувної галузі і займала 1 місце у світі за видобутком бурого вугілля, калійної солі, бариту, одне з провідних місць з видобутку графіту, магнезиту, кам'яного вугілля, кам'яної солі та інш. У 1930-і роки впроваджується залізобетонне кріплення, дизельні локомотиви, вугільні струги та стрічкові конвеєри.

46. Історичні школи політекономії у Німеччині

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги. З цього методу скористались і камералісти, наприклад Гегель і Савіньї, котрі сприймали історичний розвиток суспільства як позитивну практику, культуру і мораль — як прояви гуманістичного духу, а державу — як найголовніше в ієрархії суспільних явищ.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького університету. Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. 1843 p. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому належить «Історія англійської політичної економії XVI—XVII століть» (1851), п'ятитомник «Система політичної економії» (1854—1894), «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874). Рошер був не лише провідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого часу) лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

У «Системі політичної економії» він пише: «Наша мета просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, дослідити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань.... Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями із національного життя, наприклад з історії права, політичної історії та історії цивілізації».

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства. Його практичні рекомендації фактично є порадником щодо використання можливостей суспільства з метою його самовдосконалення.

Теза: «Таку користь можуть отримати німецькі промисловці від критичного переосмислення історії для вирішення сучасних проблем за конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках» — набуває особливого значення, коли з позицій історичного аналізу він дає рекомендації з розвитку фіскальної політики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками та власниками, організації професійного навчання і навчання наук та мистецтва, зв'язуючи всі ці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Рошер обов'язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв'язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878), який вивчав історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Гільдебранд був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському університеті, з 1863 р. став засновником і редактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальними реформами і навіть був одним із керівників організації «Verein flir Socialpolitik» (з 1872).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів»'.

Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебрант бере способи організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вартості. Її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своє місце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного господарства, яке вирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надто привабливою, бо вона, по-перше, передбачає досягнення мети засобами еволюційного розвитку, а, по-друге, уважає власність недоторканою, оскільки вона є основою еволюції.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 p. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 p. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Рошера, ні в Гільдебранта.

Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досяг-ло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії узагальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаються незмінними, вона просто не може бути правильною.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та використання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Зрозуміло, що, простежити формування цих ідей можна було, лише користуючись історичним методом дослідження. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напрямок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

47. Причини та фактори зростання американської економіки у др. половині 19ст.

З того часу, як велика машинна індустрія стала пануючою формою суспільного виробництва (перша половина 19 ст.), поступальний розвиток господарства спочатку в окремих країнах, а потім і в цілому світі став періодично "пробуксовувати". Кожні 7-11 років стали виникати економічні кризи34, які свідчили про те, що вироблено надто багато товарів, більше від того, що може бути реалізовано, тобто сукупна пропозиція періодично ставала більшою за сукупний платоспроможноий попит. Причому товари не реалізуються в

" Крича економічна - явище, яке характеріпуггься або перевиробництвом товарів порівняно з платоспроможним попитом, або неловиробніщтвом Том> І дві форми прояву економічних криг кризи надвиробництва й кризи недовнробництва такій ситуації не через те, що в них немає потреби. Навпаки, значна частина населення не задовольняє в цей час своїх найжиттєвіших потреб.

Розглядаючи процес відтворення на макрорівні, ми констатували, що безперешкодна реалізація сукупного суспільного продукту теоретично можлива. Ця можливість зумовлюється наявністю економічної рівноваги (пропорційності) між різними частинами суспільного виробництва. А саме: а)між першим і другим підрозділами; б)між галузями; в)між виробництвом і споживанням; г)між сукупним попитом і сукупною пропозицією тощо.

Отже, в ідеалі можливість для реалізації сукупного суспільного продукту існує. В той же час кризи, починаючи з 1825р., періодично трясуть світову економіку. Що є причиною цього? Чи можна запобігти економічних криз, а якщо ні, то як нейтралізувати їх негативні наслідки? Розв'язанню цих двох питань уже понад 150 років присвячують свої наукові праці економісти світу. На сьогодні відомо близько 200 теорій, в яких їх автори по-різному трактують ці питання.

Так, англійський економіст У.Джевонс (друга половина 19 ст.) виникнення економічних криз та їх періодичність пов'язував з появою темних плям на сонці. Американський економіст Г.Мур у праці "Економічні цикли, закони й причини їх виникнення" (1914 р.) пояснював кризи змінами ритму руху планети Венери. Француз А.Афталіон причиною економічних криз вважав нерівномірність технічного прогресу, а його співвітчизник Симон де Сисмонді - недостатнє споживання населення. Український економіст М.Туган-Барановський (1865-1919 pp.) причину економічних криз вбачав в диспропорційному розвитку окремих галузей економіки. Американці Й.Шумпетер та Х.Елвін пояснювали кризи використанням у виробництві важливих нововведень (залізниці). Англійські економісти Артур Пігу та Д.Кейнс трактували кризи як наслідок песимістичних або оптимістичних настроїв населення.

Класифікуючи різноманітні теорії економічних криз, американський економіст Пол Самуельсон зводить їх у дві великі групи: екстернальні (зовнішні) теорії і теорії інтернальні (внутрішні).

Екстерналькі теорії, їх автори вбачають головні причини економічних криз у коливаннях факторів, що лежать за межами економічної системи: поява темних плям на сонці, війни й революції, природні катаклізми тощо.

Інтернальні теорії. Прибічники цих теорій причини економічних криз обумовлюють факторами, що знаходяться в середині економічної системи: недостатнє споживання населення, диспропорційність між галузями економіки; розширення або звуження банківського кредиту тощо.

Отже, одні економісти пояснюють виникнення економічних криз випадковими обставинами й тому самі кризи розглядають як явище випадкове, яке нічого спільного з економікою, а тим більше з існуючим суспільним ладом не має. Це, в основному, представники відносно ранніх - екстернальних теорій. Інші економісти визнають кризи як явище галузевого характеру (неполадки в грошово-кредитній сфері, у сфері розподілу, в капіталовкладеннях). Тому, на їх думку, навівши порядок у цих сферах, можна уникнути економічних криз. Проте, як показує історичний досвід, навіть при відносно ідеальному порядку в грошово-кредитних та розподільчих відносинах у розвинутих країнах світу економічні кризи все одно періодично виникають.

Тому згодом певна частина науковців стала визнавати, що кризи - явище, органічно властиве ринковій економіці за умов, коли вона стає великомасштабною й складною. І взагалі кризи -це не кризи, а цілком закономірні спади виробництва, зумовлені циклічним характером економічних процесів. А тому слід дбати не про те, як їх уникнути (бо це неможливо), а про те, як не допустити глибоких спадів і великих піднесень економічної кон'юктури.

На інших позиціях стояв К.Маркс. Хоча в нього й немає спеціальних праць, присвячених економічним кризам, але з його теорії відтворення суспільного капіталу органічно випливає, що економічні кризи - явище не випадкове й не галузеве, а загальноекономічне (що певною мірою збігається з висновками сучасних поміркованих економістів Заходу), але не обов'язкове для ринкової економіки (що вступає в суперечність з висновками західних економістів). Справжня причина цих криз лежить не в тих чи інших економічних технічних, природних чи політичних негараздах (хоча вони, безумовно, впливають на процес проходження кризи), нарешті, не в самому товарному виробництві (хоча формальна можливість економічних криз зароджується ще в простому товарному виробництві в результаті розриву акту купівлі-продажу Г - Т), а в специфічній суті виробничих відносин і суперечностей тієї ринкової системи, яка остаточно склалася до 19 ст, тобто ринкової ситеми, основаної на приватній власності на засоби виробництва (капіталізм). Тому в рамках цієї системи кризи неминучі. В той же час, змінивши економічну основу існуючого суспільного ладу - приватну власність на засоби виробництва, можна позбутися такого економічного лиха, як кризи.

Суперечності ринкової економіки

Чому так ставиться питання? Річ у тім, що ринковій економіці, основаній на приватній власності на засоби виробництва, притаманний ряд нездоланних (антагоністичних) суперечностей, які постійно порушують пропорції, які необхідні для існування макроекономічної рівноваги в суспільстві, без чого нормальна реалізація суспільного продукту стає неможливою. Що це за суперечності?

У першу чергу - це основна суперечність капіталістичного виробництва, а саме: суперечність між суспільним характером виробництва й приватнокапіталістичним привласненням результатів виробництва. Суть її в тому, що в міру розвитку суспільного поділу праці, поглиблення ЇЇ спеціалізації й кооперування, виробництво набуває все більш суспільного характеру, тобто, кінцевий продукт стає результатом діяльності не одного робітника, а тисяч, десятків тисяч людей, зайнятих у найрізноманітніших сферах суспільного виробництва. У той же час в умова'х приватної власності на засоби виробництва цей продукт суспільної праці привласнюється не суспільством у цілому, а окремими приватними власниками, тобто належить не тим, хто його виробив, а тим, хто є власником умов виробництва. Ця основна суперечність проявляється в реальному житті в ряді конкретних суперечностей, перерахованих у схемі 140.

Схема 140 Суперечності ринкового відтворення

Наявність цих суперечностей, уникнути яких в умовах приватної власності на засоби виробництва неможливо, веде до постійного порушення необхідних пропорцій відтворення, що в умовах великого й складного виробництва робить економічні кризи

вання. Недостатність же попиту вони пояснювали психологією людей, які за своєю природою є дуже ощадливими й тому не використовують усі свої доходи на споживання, залишаючи частину на "чорний день" (заощаджуючи). Звідси виникає недостатність попиту на предмети споживання. Недостатність попиту на засоби виробництва пояснюється відсутністю схильності у підприємців робити нові капіталовкладення через низькі доходи.

Отже, якщо психологічний стан суспільства сприяє збільшенню попиту, то інвестиційна активність зростає; збільшення доходів і видатків населення знаходяться в необхідній гармонії, і процес виробництва проходить нормально. Якщо ж попит стає недостатнім, викликаючи зниження рівня інвестицій, то виникає можливість криз. Проте запобігти кризам можна шляхом державного регулювання економіки.

Що ж держава повинна робити? Для стимулювання приватних капіталовкладень і попиту на засоби виробництва держава повинна гарантувати підприємцям стійкі високі прибутки шляхом надання субсидій36 корпораціям, стримання зростання заробітної плати й помірної інфляції. Велике значення надається регулюванню процента, зниженню його норми, що посилює, на думку Кейнса, стимулювання підприємців до інвестицій, активізує попит на засоби виробництва. У 50-60-ті pp. кейнсіанська теорія стала базою для розробки антициклічної політики, покликаної впливати на економічну кон'юнктуру шляхом регулювання ефективного попиту. Основними інструментами регулювання були визнані бюджетна політика, яка передбачала збільшення або зменшення бюджетних видатків держави; зміни в оподаткуванні залежно від фаз циклу або темпів зростання економіки, а також грошово-кредитна політика, яка полегшувала умови кредитування в період спаду й кризи і робила їх більш жорсткими в період надмірного зростання кон'юнктури.

Зміцненню позицій кейнсіанства сприяла та обставина, що з другої половини 40-х pp. до середини 60-х pp.20 ст. у тих країнах Західної Європи, де застосовувалось державне регулювання, економічні кризи не спостерігались, а темпи інфляції були невисокими. Економічне піднесення 60-х pp. у США, яке продовжувалося майже 8 років, було проголошеня прибічниками кейнсіанства тріумфом кейнсіанської економічної політики.

Проте життя довело зовсім протилежне. Кризи 1974-1975 pp. і 1980-1982 pp., інфляція, яка набула хронічного незворотного

ія - разова грошова допомога

характеру,  привели до краху економічної політики,  побудованої на кейнсіанській теорії.

В умовах цих криз перестали діяти стандартні кейнсіанські схеми антициклічної політики. Зокрема, інфляція, яка, як правило, збігалася з фазою піднесення, коли її намагалися стримати, обмежуючи попит, розгорталася ще більше, а криза, яку намагалися стримати розгортанням попиту, ще більше поглиблювалась. е привело до компрометації кеинсіанської доктрини15' держав ного регулювання економіки.

Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання економіки ознаменувалась посиленням критики • цієї

теорії як з боку її традиційних противників, так і з боку самих кейнсіанців.

Головна проблема, з якої зароджуються принципові розхдження між кейнсіанцями та їх традиційними опонентами-неокласиками, -це роль і масштаби державного втручання в економіку. Неокласики, як відомо, завжди були проти державного втручання, оскільки починаючи від А.Сміта, покладались на внутрішні автоматичні механізми пристосування ринкової економіки. У 60-ті pp. з неокласичної школи виділився новий напрям - монетаризм, претендуючи на роль альтернативи кейнсіанству в поясненні основних макроекономічних процесів.

Монетаристська школа38 джерело економічної нестабільності вбачає в коливаннях грошової маси. Тому економічна політика повинна, на думку монетаристів, переорієнтуватись з кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання на жорстке регулювання грошей в обігу незалежно від характеру кон'юнктури. Економічна політика повинна перейти від недосяжного принципу "точного налагодження" до реалістичного принципу "правила", згідно з яким грошова маса повинна щорічно зростати на 3-5%.

Відправним пунктом кеинсіанської концепції, а отже, й усіх економічних програм, розроблених на її основі, є теза про початкову нестабільність капіталістичної економіки, її обмежену здатність самостійно долати кризові ситуації. Звідси висновок про необхідність постійного використання державних регуляторів. Монетаристи, навпаки, стверджують, що капіталістичне господарство в принципі є стійким і має великі потенціальні можливості до ефективного саморегулювання. Несприятливі ж аспекти

''Доктрина - наукова теорія, вчення

л Відомими представниками монетарнім)' г'МІлІон Фрідмен (нар. 1912 p.), К Вреннер.

А Мелцер. Ф.Ксііген. Д.Лейдлер.

функціонування капіталістичної економіки, такі, як інфляція, кризи, безробіття, криза платіжного балансу, пояснюються неефективною грошовою політикою, що є функцією держави. Отже, якщо держава буде компетентно проводити цю політику, названих негараздів в економіці не буде. Звідси одна з найважливіших вимог монетаристів: істотно обмежити втручання держави в економіку, усунути ті форми цього втручання, які розцінюються як загроза вільному підприємництву.

Незважаючи на повну компрометацію кейнсіанської концепції антикризового регулювання економіки й ту критику, якій піддали сучасники монетарну теорію циклу, вони й тепер виявилися на диво живучими й проявляються в різних формах, особливо в постсоціалістичних країнах. Зокрема, монетаризм в Україні є основою державної економічної політики, а засоби масової інформації та окремі вітчизняні "реформатори" останнім часом посилено рекламують кейнсіанські методи регулювання економіки, приміряючи їх до наших реалій. Мало того, видають їх як єдино можливі для виходу з тієї кризової ситуації, в якій опинилася економіка України. Не дивно, що якихось прогресивних зрушень немає й не передбачається. Більш того, монетарист-ська політика вщент руйнує соціальну сферу, а застосування кейнсіанських рекомендацій не зупиняє спад виробництва, а поглиблює його.

48. Американська школа маржиналізму Дж. К. Кларк.

Джон Бейте Кларк (1847-1938) - професор Колумбійського університету, фундатор американської школи маржиналізму.

Народився в м. Провіденсі штату Род-Айленд у США. Кларк навчався спочатку в Амхерстському коледжі, а потім в Європі в університетах Гейдельберга і Цюріха. Після повернення до США зайнявся викладацькою діяльністю. Серед його студентів був Т. Веблен, який згодом став відомим економістом. З 1893 по 1895 р. Кларк був президентом Американської економічної асоціації.

Серед низки його наукових праць виділяють роботи "Філософія багатства" (1886 р.) і "Розподіл багатства" (1899 р.).

Кларк сформулював три універсальних закони, що діють у господарській формі в будь-яку історичну епоху.

Перший закон - закон граничної продуктивності. В основі його лежить концепція граничної корисності, але Кларк вносить до неї істотні доповнення. По-перше, економічну оцінку благ, їх корисність дає не індивідуум, а групи покупців (Кларк іменує їх класами). Кожний клас покупців регулює ціну певного блага як елемента суспільного багатства. Споживач витрачає свої гроші спочатку на найбільш корисні блага, потім купує все менш корисні. Гранична корисність, за Кларком, - це корисність того блага, яке певний клас покупців може купити на останню грошову одиницю, що є у нього. Для найменш заможних це, наприклад, хліб, для більш заможних - вихідний костюм, для багатих - лімузин. Відповідно нижчий клас обумовлює ціну хліба, середній - костюма, вищий - автомашини. По-друге, будь-який товар володіє цілою низкою властивостей, кожна з яких залучає свою групу покупців. Так, годинники показують час, їх корпус зроблений зі срібла, вони грають мелодію - все це елементарні корисності. Тому цінність товару відображає не якусь єдину для всіх корисність, а "низку елементарних корисностей". До економічної теорії це положення увійшло як "закон Кларка": ціна товару дорівнює сумі граничної корисності його складових, причому кожна гранична корисність належить до окремого класу споживачів.

Другий закон - закон специфічної продуктивності. У виробництві завжди задіяні чотири чинники: капітал у грошовій формі, капітальні блага (засоби виробництва і земля), діяльність підприємця і праця робітників. Кожний фактор виробництва має специфічну продуктивність і робить внесок у цінність продукту. Власнику відповідного чинника належить внесок цього чинника - це, за Кларком, закон розподілу. Капітал приносить відсоток, капітальні блага - ренту, підприємницька діяльність - підприємницький прибуток, праця - заробітну плату.

Третій закон - закон спадної продуктивності. Збільшення будь-якого чинника виробництва за незмінності інших дає спадний приріст продукції. Твердження про спадну продуктивність стосовно до землі висловлював Т. Мальтус, про спадну продуктивність капіталу і праці писав І. Тюнен. Нове, що вніс Дж.Б. Кларк, - це зведення винагороди кожного чинника до величини його граничного продукту.

Кларк бачив у граничній продуктивності нормативний принцип дотримання справедливості при розподілі прибутків. Таке тлумачення викликало заперечення А. Маршалла. Рівноважну ставку заробітної плати, стверджував А. Маршалл, не можна визначити тільки з граничної продуктивності праці, без урахування пропозиції праці. Навіть у короткостроковому аспекті пропозиція праці еластична за рахунок можливої зміни інтенсивності праці. Взагалі концепція граничної продуктивності належить до попиту на фактори виробництва, тоді як розподіл прибутків визначається і попитом, і пропозицією їх.

Кларк поділяє економічну теорію на статику і динаміку. Статика розглядає дію економічних законів в умовах незмінної чисельності населення, грошового капіталу, техніки і технології та інших значущих чинників. Статика має справу не з економічною реальністю, а з деякою абстракцією, з моделлю економіки, з якої усунені всі сторонні збуджувальні обставини. Саме у статиці виявляються основні закономірності забезпечення рівноваги господарства. Динаміка не відкриває яких-небудь нових законів. Вона розглядає порушення рівноваги: невідповідність попиту і пропозиції, галузеві диспропорції тощо. Деякі категорії економіки пов'язані тільки з динамікою. Це, зокрема, підприємницький прибуток (тією мірою, якою він перевищує заробітну плату за кваліфіковану працю управлінця). Підприємницький прибуток, за Кларком, - премія за технічний прогрес. її отримують ті, хто вносить динамічний початок у виробництво. Як тільки вдосконалення техніки і технології припиняється, тобто настає статичний стан, конкуренція зводить підприємницький прибуток до заробітної плати висококваліфікованого працівника.

Багато що в теорії Клерка його сучасникам уявлялося дуже спірним, однак його концепція граничної і специфічної продуктивності стала джерелом плідного сучасного підходу до вирішення завдань оптимізації виробництва за обмежених ресурсів.

49. Втрата Англією світової економічної першості на рубежі 19-20 ст.: причини і наслідки.

Англія у 1870-1914 роках. Дата Подія Особи Економічний розвиток. Втрата промислової та торгівельної першості. стання чверть XIX ст. Англія перестала займати ведучі положення в промисловості і торгівлі, яке належало їй в 50-60-ті рр. XIX ст. Країна почала відставати по темпам розвитку промисловості, пропустив вперед США і Германію, які в свою чергу остаточно позбавили Англії звання „власниці промислової майстерні світу”. В цей ж час серйозних труднощів випробовувало сільське господарство Англії. Дрібні фермери-орендарі не мали грошей для ведення господарства на сучасному агротехнічному рівні. В результаті урожайність була малою, а ціни на продукти – високі. Власники Англійських капіталів негайно намагались отримати прибуток, вважаючи за краще чи банківські операції, чи вивіз капіталу за кордон (загальна сума вивезених з Англії капіталів вже до початку XX ст. складала 2 млрд. ф. ст., а до 1914 року – 4 млрд.). Початок XX ст. Великобританія формується як держава, що входить в нову стадію індустріального суспільства. Про це свідчить створення монопольних об’єднань і збільшення їх ролі в управлінні. В цей час 70% банківських капіталів було зосереджено в 12 банках, 5 із яких знаходились в Лондоні. Утворюються великі монополії в промисловості: „Дорман-Лонг” – в суднобудуванні, „Амрстронг-Уінтворс” – в військовій індустрії і т.п. Основою Англійського індустріального суспільства було експлуатація колоній. Колонії (33 млн. км2 з населенням 400 млн. чол.) використовувались не тільки, як джерело дешевої сировини і ринок для збуту англійських товарів, а і як захищену від іноземних капіталів конкурентів сферу. Отже, незважаючи на тяжке становище, Англія знайшла спосіб подолати проблеми розвитку і зберегти міцні економічні позиції. Особливості робітничого руху в Англії. 0-ті рр. XIX ст. Втрата промислової першості вплинула на погіршення становища робітників. Підприємці щоб зберегти рівень своїх доходів більше експлуатували робочих, знизили заробітну плату, підвищили ціни на предмети першої необхідності. Більш ніж 30% робочих Лондона збідніло. ЦЕ ЗМІНИЛО ХАРАКТЕР РОБІТНИЧОГО РУХУ АНГЛІЇ. Наряду з тред-юніонами (які об’єднали 1,5 млн. Робочих держави) почали з’являтися і союзи некваліфікованих робочих: докерів, робочих сірникових фабрик, газових заводів і т.д. Ці організації, на відміну від тред-юніонів, не орієнтувались на боротьбу з владою та роботодавцями шляхом переговорів, а шляхом страйків, мітингів, демонстрацій, пікетів. Частина робочих-радикалів входила в політичні організації. Прикладом такої є Фабіанське товариство. Мета якої було поступове перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне шляхом реформ. Вони стверджували, що робочий клас зможе досягти висот шляхом реформ через парламент, а не революцією. Розчаровані робочі в діяльності тред-юніонів Фабіанського товариства вирішають створити третю масову партію в Англії. Герберт Уеллс, Бернард Шоу, Сидней, Беатрис Вебб. Лютий 1900 року. Відбулися засновницькі збори лейбористкої (робочої) партії. (З 1906 моє назву Британська лейбористка партія). Кількість членів партії перевищила 1 млн. чоловік. Таким чином, скрутне становище робочого класу підштовхнуло людей на рішучі дії проти підприємців та владу.

50. Формування неокласичної традиції в політичній економії. Кембрізька школа. А. Маршалл.

Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі— відмова від суб'єктивізму та психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що «метою чистої економіки... завжди залишалося пояснення регулярного ходу економічного життя на основі даних умов» (И. Шум-петер). Через це представників «другої хвилі» «маржинальної революції» стали вважати спадкоємцями класичної політичної економії й називати неокласиками, а їхню теорію — «неокласичною».

Визначаючи цілі економічної науки, неокласики казали про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на них з боку споживачів. При цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства: як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною і водночас центральною в неокласиків є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення в ринковому господарстві.

На цьому етапі «маржинальної революції» — етапі формування неокласичного напряму — найбільший науковий внесок у економічну теорію зробили англієць А. Маршалл, американець Дж. Б. Кларк та італієць В. Парето. З огляду на це саме їхні економічні теорії потрібно передусім розглянути та проаналізувати.

А. Маршалл (1842—1924) був засновником і главою кембриджської школи, яка сформувалася у 90-х роках XIX ст. в Англії. Ця школа за своїм впливом на економічну науку не поступалася австрійській і започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Основна праця А. Маршалла — «Принципи економікс» («The Principles of Economics», 1890). У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорію, поєднуючи різні концепції. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об'єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності. Маршалл переосмислив, переробив теорію трудової вартості (дія об'єктивних факторів) і теорію граничної корисності (дія суб'єктивних факторів), поєднавши їх у власній теорії взаємних зв'язків попиту і пропозиції. Ключова ідея А. Маршалла полягала у відмові від теоретичних дискусій навколо вартості («цінності») на користь вивчення проблем взаємодії попиту і пропозиції як сил, що визначають процеси, котрі відбуваються на ринку. Він ґрунтовно проаналізував, як формуються і взаємодіють попит і пропозиція, увів поняття еластичності попиту, запропонував власну компромісну теорію ціни.

Ціну продукту він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок — як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. Маршалл уважав, що його теорія ціни спрямована на пошук усіх факторів, що визначають ціну. Його теорія синтезує й досліджує дві групи факторів, що впливають на ринкові ціни. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції, то їх дослідження потребує виділення суми факторів, від яких залежать їхні зміни та взаємозв'язок на ринку. З одного боку, є ціна попиту. Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Це група факторів ринкового походження. З другого — існує ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто має виробниче походження і визначається факторами виробництва: землею, працею, капіталом і організаторськими здібностями підприємця. У визначенні ціни Маршалл виділяв її залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту. Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його продажу будуть однакові. Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним як результат ціноутворення, коли на ринку перетинаються ціни попиту і пропозиції. Маршалл одним з перших економістів пов'язав із ціною товару еластичність попиту на нього.

У теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни належить теорії розподілу. Згідно з цією теорією кожний із факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємницька діяльність) також підлягають дії попиту і пропозиції. Виходячи з цього, кожен з цих факторів, як щойно було сказано, має ціну попиту, яка визначається його граничною продуктивністю, і ціну пропозиції, яка визначається його граничними витратами. Величина зарплати, процента, ренти є рівноважною ціною цих факторів (праці, капіталу, землі). Прибуток, на відміну від цих доходів, не є гарантованим доходом підприємця, а змінюється зі зміною цін, і його розмір визначається багатьма причинами, серед яких не останнє місце належить «природним якостям» бізнесмена. Загальний національний дохід є результатом дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції факторів.

З часом саме життя все більше підштовхувало економічну думку до розроблення теорій, які могли б дати реалістичніше уявлення про те, як насправді функціонує ринкова система, у чому її переваги, а де вона дає збої, що потребують коригування з боку держави. Економічна думка першої чверті XX ст. стала приділяти все більше уваги проблемі економічного циклу, але будучи зв'язаною провідною ідеєю неокласичної школи про автоматичне встановлення економічної рівноваги, вона прагнула дати пояснення економічного циклу на підставі зовнішніх щодо економічної системи явищ. Тому неокласики починають спеціально досліджувати роль грошової системи та її вплив на параметри розвитку економіки, можливості використання грошово-кредитної політики як інструмента антицикліч-ного регулювання. Унаслідок цього виникають нові грошові теорії.

У 20-х pp. з'являється кембриджський варіант кількісної теорії грошей або теорія «касових залишків». її авторами були А. Маршалл, А. Пігу та Дж. Робертсон. Основна ідея кількісної теорії грошей — безпосередній вплив змін грошової маси на рівень цін. Новим у кембриджському варіанті є те, що центром аналізу стають мотиви, котрі визначають накопичення готівки в касах фірм і в окремих осіб. Прагнення суспільства зберігати певну частину своїх доходів у грошовій формі розглядається прихильниками кембриджського варіанта, як найважливіша умова автоматичного встановлення рівноваги в економічній системі за наявності гнучкої системи цін. Зростання або зниження цін, на думку авторів, спричиняє зміну реальної цінності суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною, коли ціни зростатимуть, економічні суб'єкти прагнутимуть збільшити грошову частину свого доходу і скоротити частину доходу, яка споживається; коли ж ціни знижуватимуться, то їх дії будуть протилежними. Саме це прагнення до збереження реальної цінності грошової частини доходу прихильники кембриджського варіанта розглядають як автоматичний регулятор рівноваги на ринку: підвищення цін спричиняє зменшення споживання і внаслідок цього скорочення попиту та нове зниження цін. Падіння цін навпаки — стимулює зростання попиту і наступне зростання цін. Такі процеси заведено називати «ефектом Пігу» або «ефектом реальних касових залишків».

Основною працею А. Пігу (1877—1959) є «Економічна теорія добробуту» (1920), де викладено його концепцію добробуту. Основна увага приділяється проблемі оптимізації соціального добробуту, що його А. Пігу розглядає як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу, економічний добробут — це задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті. Економічні причини впливають на економічний добробут будь-якої країни не безпосередньо, а через створення і використання об'єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу (національний дохід є тією частиною об'єктивного доходу, яка також вимірюється грошима). Пігу вважав головним показником національного добробуту «національний дивіденд». Добробут визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівномірним його розподілом. Виходячи з цього Пігу визнає перерозподіл національного доходу однією з найважливіших функцій держави.

Важливо звернути увагу на те, що А. Пігу був одним із перших неокласиків, котрий піддав сумніву досконалість ринкового механізму та вільної конкуренції. Він показав, що існують вагомі та стійкі причини, які порушують дію ринкового механізму і зумовлюють необхідність державного втручання. Основними з них є, по-перше, неминучість виникнення монополій. Монополії й монополістична конкуренція зумовлюють зростання цін та зниження рівня інвестицій. У результаті відбувається спад можливого рівня національного дивіденду. Отже, необхідне обмеження монополістичних тенденцій державою. По-друге, так звані зовнішні ефекти, тобто позитивні або негативні (що буває частіше) ефекти діяльності приватних осіб та фірм, які не знаходять вартісної оцінки на ринках, але від яких виграють або програють інші економічні суб'єкти. Зовнішні ефекти є відображенням суперечності між інтересами виробництва та потребами суспільства.

Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку: пряму й непряму. Непрямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків «зовнішніх ефектів», що виникають за умов вільної конкуренції. Пряме втручання необхідне за посилення позицій монополій в економічному житті. Однак, на думку Пігу, антимонопольне законодавство є хоч і корисним, але малоефективним. Він висловлює ідею прямого втручання держави в галузі із найбільшою загрозою виникнення монополії. Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролювання цін, тарифів та обсягів випуску продукції. Крім того, Пігу не виключає можливості прямих державних капіталовкладень у певні сфери економіки, а також прямого державного управління. Таким чином, у концепції Пігу було сформульовано важливі аспекти участі держави в економічній діяльності, однак в цілому ця концепція залишилася в межах неокласичної традиції.

Монетарну теорію економічного циклу розробив у цей час інший гіредставник кембриджської школи Р. Хоутрі (1879— 1975). Йому належить пріоритет створення теорії, яка пов'язує споживчі доходи й витрати з економічним циклом. Кредитна система є важливою складовою його моделі, тому що саме приплив грошей з банків для задоволення потреб підприємців веде до підвищення доходів. На його думку, економічний цикл — це суто грошове явище, обумовлене коливаннями грошового попиту й відповідними змінами в наданні кредитів. За економічного піднесення, на думку Хоутрі, попит на гроші зростає, банки збільшують кредит і полегшують умови його надання, зменшують ставку процента. Такі дії банків є результатом зростання рівня цін, ділової активності і збільшення швидкості обігу грошей. Але з розвитком цього процесу банки стають обережнішими і, побоюючись розвитку інфляції, підвищують ставку процента, обмежують і навіть скорочують кредитування. В результаті відбувається спад економічної активності.

На основі своєї теорії Хоутрі дійшов висновку, що циклічні коливання ділової активності можна пом'якшити через розумну грошово-кредитну політику. Саме ідеєю грошово-кредитної політики пройнято всю його теоретичну систему. На це слід звернути увагу, вивчаючи інші теоретичні розроблення Хоутрі, коло яких досить широке і охоплює проблеми трудових відносин та заробітної плати, оподаткування, економічної діяльності та влади, міжнародної торгівлі тощо. Найвідоміші його праці — це «Добра й погана торгівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937).

51. Причини уповільнення темпів економічного зростання у Франції на межі 19-20 ст.

Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його

порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж у Великобританії

(1805 — 1810 рр.), а завершився у кінці 60-х років XIX ст. У роки

Директорії та Імперії Наполеона (1804 — 1814 рр.) уряд активно підтримував

французьку промисловість і торгівлю, прагнучи створити для неї найбільші

переваги. В 1810 р. створено Ралу у справах фабрик і мануфактур, а в 1811

р. — окреме Міністерство мануфактур і торгівлі. У текстильній промисловості

поширилися "дженні", мюль-машини, верстати Жаккара, машини Жирара.

Промислове виробництво зросло в 1,5 раза, виплавлення чавуну, видобуток

залізної руди та вугілля — в 2, продукція металообробної промисловості,

суконної — в 4 рази. Континентальна блокада (введена в 1806 р.), що закрила

французький і європейський ринки для англіїїських промислових товарів,

прискорила становлення тих галузей французької промисловості, що

грунтувалися на континентальній сировині (суконна, полотняна, швейна,

взуттєва, хімічна, металообробна). Однак криза охопила ті галузі, що

працювали на колоніальній сировині (бавовняну, цукрову) або експортували

товари. Через відсутність англійських машин загальмувалася механізація

виробничих процесів. Це призвело до уповільнення темпів промислового

перевороту.

У період реставрації монархії Бурбонів (1815 — 1830 рр.) і Липневої

монархії (1830 - 1848 рр.) промисловий переворот прискорився. Зростали

темпи механізації текстильної промисловості. У 1848 р. у бавовняній галузі

працювало 116 тис. верстатів з 3,5 млн веретен, у шовковій — 90 тис., з

яких 2/3 знаходилися в Ліоні — центрі цієї галузі. Зріс обсяг

металургійного виробництва. В 1846 р. половину чавуну та 2/3 заліза

виплавляли з використанням кам'яного вугілля. Його добували 4,4 млн т на

рік. імпортували 2 — 2.5 млн т. У 30-х роках фабрична промисловість

поширилася у суконному, дзеркальному, керамічному, хімічному виробництвах,

поліграфії. Почали виробляти цемент, свічки, світильний газ, залізні ліжка,

металевий посуд.

Більша частина механічних верстатів працювала на дешевих гідравлічних

двигунах. У 1820 р. було лише 39 парових двигунів, з них 27 в текстильній

промисловості. Запровадження їх прискорилося в ЗО — 40-х роках: 1830 р. —

600 потужністю 10 тис. к. с.. в 1848 р. — 4,8 тис. потужністю 62 тис. к. с.

У 1841 р. в промисловості з'явився перший паровий молот, у 1848 р.

потужність парових молотів досягала 3—4 тис. к. с. Поширення набули парові

ткацькі верстати. У 20-х роках XIX ст. зародилося французьке

машинобудування. Будували парові двигуни, машини для текстильної

промисловості. В металообробній промисловості запроваджували механічні

верстати. У 1842 р. рейки залізниць виготовляли 13 заводів. За розмірами

промислової продукції Франція в середині XIX ст. займала друге місце в

світі після Великобританії. Однак її технічний рівень і

конкурентоспроможність залишалися ще низькими. Переважали мануфактури,

маленькі майстерні кустарного типу. У Ліоні в 1831 р. 750 мануфактур давали

роботу 8 тис. майстрам, на яких працювало 50 тис. підмайстрів. Дрібне

виробництво панувало у виготовленні одягу, парфумерії, продуктів

харчування, предметів розкоші. Таке становище пояснювалося слабким впливом

торгово-промислової буржуазії, повільним розвитком сільського господарства.

У 1814 р. був виданий закон, що дозволяв вивозити вовну з Франції. Це

викликало подорожчання вовни і негативно вплинуло на виробництво сукна.

Було запроваджено високе ввізне мито на залізо, чавун, сталь, худобу,

вовну. Темпи промислового розвитку гальмувалися відставанням у залізничному

будівництві. На початок 1848 р. у Франції експлуатувалось лише 1931 км

залізниць. Уряд ігнорував інтереси промисловців. Торгово-промисловий кредит

був обмежений. Панувала і збагачувалася фінансова буржуазія за рахунок

лихварства, фінансових афер; біржових спекуляцій.

Вирішальний етап промислового перевороту розпочався після революції

1848 — 1849 рр. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі

промисловості: текстильну, металургійну, хімічну, гірничу, машинобудування.

В легкій промисловості понад половину прядильних веретен приводили в рух

автоматичні машини або парові двигуни. Загальний обсяг промислової

продукції за 1851 — 1865 рр. зріс майже у 2 рази, виробництво чавуну — в 3,

виплавлення сталі — у 8 разів. У промисловості і на транспорті кількість

парових двигунів зросла з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла

17,4 тис. км. Виникло об'єднання власників металургійних підприємств —

"Коміте де Форж"' (350 доменних і 1000 пудлінгових печей). Залізничні

товариства об'єдналися в 6 компаній. У 1855 р. в Парижі було організовано

Всесвітню промислову виставку. Проте значну роль в промисловості

продовжувало відігравати ручне виробництво. Переважали невеликі

підприємства з 2 — 4, в металургії — близько 20 робітниками.

Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької,

американської. Таке становище в індустрії значною мірою пояснювалося

пануванням фінансової буржуазії, тяжінням банківської системи до

лихварства, біржової спекуляції, державним і зовнішнім займами. Світова

економічна криза 1857 р., торговий договір з Великобританією (1860 р.), що

зменшував або скасовував мито для англійських товарів, промисловий застій

початку 60-х років також призводили до відставання французької

промисловості.

52. Економічні причини і наслідки першої світової війни. Версальська система. Суть і мета плану Дауеса.

1.Сутність Версальського договору та складові системи

Версальський договір є складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. До цієї системи входили:

- Комп'єнське перемир'я між Німеччиною і головними союзними державами (1918 рік). За цим перемир'ям Німеччина капітулювала.

- Паризька мирна конференція (1919 1920 рр.). В межах цієї конференції були підготовлені Сен-Жерменський мирний договір (був підписаний головними союзними державами та Австрією), Нейнський мирний договір з Болгарією, Тріанонський мирний договір з Угорщиною і Севрський мирний договір з Турцією.

- Вашингтонська конференція (1921 1922 рр.). Нею були розроблені договори що стосувалися і якими потім регулювалися відносини, пов'язані з воєнно-морськими проблемами Далекого Сходу і басейну Тихого океану.

Версальському договору належало центральне місце у відновленні і повоєнному регулюванні системи світогосподарських зв'язків. Договір було підписано в червні 1919 року з одного боку США, Британією, Францією, Італією, Японією Бельгією та іншими державами, з іншого переможеною Німеччиною. За цим договором Німеччина, по-перше, втратила всі свої колонії, які були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією (конкретизувати за підручником). Німеччина змушена була визнати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. За Версальським договором Франції було повернено Ельзас і Лотарингію і передано на 15 років вугільні шахти Саарської області (під наглядом Ліги Націй). Ряд округів відійшло до Бельгії (Мальмеді, Ейтен, Морене). Деякі території відійшли до Данії, Литви, місто Гданськ було оголошено вільним містом.

Виплати у вигляді контрибуцій були визначені в розмірі 132 млрд. золотих марок. За договором Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння. Армія Німеччини обмежувалася 100 тис. солдат[4, c. 8-9].

Таким чином, Версальський договір ставив Німецьку економіку на межу катастрофи. В результаті війни Німеччина втратила зовнішні ринки. В катастрофічному стані опинилися основні галузі виробництва, потерпіла крах кредитно-фінансова система, зовнішньоторговельний оборот знизився до 1/3 довоєнного рівня. В цілому Німеччина характеризувалася політичною дестабілізацією, різким падінням життєвого рівня населення і економічним крахом.

Щодо інших країн світу, США були єдиною державою, яка в роки війни і в повоєнний рівень зміцнила свої позиції в системі світогосподарських зв'язків. Виробництво промислової продукції в США збільшилося втричі і втричі зріс експорт (решта даних див. підручник). Протягом війни США не припиняли торгівлі з усіма учасниками війни.

Великобританія належала до країн-переможниць, але з війни вона вийшла знесиленою. Вона втратила 2/3 торговельного флоту, вдвічі зменшила експорт, і, що є найбільш важливим, Лондон перестав бути фінансовою столицею світу. Щодо відновлення Британської економіки, то в даному випадку великі надії покладалися на Німецьку воєнну контрибуцію, а також на розширені колоніальні володіння[5, c. 141].

Франція. Її втрати були за питомою вагою значно більші за Британські. 13 найбільш економічно розвинених департаментів Франції були зруйновані, Франція втратила близько 10% працездатного населення. Досить важливим для Франції також був той факт, що вона втратила роль світового кредитора.

Японія значно зміцнила свій економічний потенціал: подвоїлося промислове виробництво. Якщо США після І світової війни піднялися на 1-ше місце в будівництві автомобілів, то Японія зайняла позиції лідера в суднобудуванні. Безпосередньо на Європейських фронтах Японія не брала участі, але вона вирішувала ряд власних проблем з Китаєм і зрештою в 1915 році Японія нав'язала Китаю так званий "мирний договір", у відповідності з яким Китай змушений був протягом тривалого часу виконувати так звані "21 вимогу". Це були вимоги, пов'язані з поставкою Японії виробів сільського господарства, промисловості тощо[4, c. 10].

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важлива роль належала Версальському договору, підписаному у 1919 p. 27 країнами-переможницями і Німеччиною. Остання повернула Франції Ельзас і Лотарингію. Крім того, Німеччина передала Франції вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй. Округи Мальмеді, Ейтен і Морене відійшли до Бельгії, північна частина Шлезвігу — до Данії, місто Мемель (Клайпеда) у 1923 p. — до Литви. Гданськ оголошено "вільним містом".

Німеччина зобов'язалася визнавати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. Останніми були передані Німеччиною частина Помор'я, Познань та інші землі. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння, армія могла становити лише 100 000 чол. Німеччина повинна була сплатити воєнну контрибуцію у сумі 132 млрд. золотих марок.

Отже, Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певної час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, втративши 50 % національного багатства[2, c. 184].