3.2. Особливості інвестиційного процесу

Індустріальна економіка грунтувалася на акумулюванні інвестицій (у вигляді заощаджень населення або через діяльність держави) і подальшому їх вкладенні у виробничі потужності. У постіндустріальній економіці концентрація капіталу через грошові заощадження різко падає (наприклад, в США обсяг заощаджень менше обсягу боргів населення). Як вважають марксисти, основним джерелом капіталу стають права власності на нематеріальні активи, виражені у вигляді ліцензій, патентів, корпоративних або боргових цінних паперах, в тому числі закордонні. Згідно сучасним уявленням частини вчених західної економічної науки, основним джерелом фінансових ресурсів стає ринкова капіталізація компанії, що формується на основі оцінки інвесторами ефективності організації бізнесу, інтелектуальної власності, здатності до успішних інновацій та інших нематеріальних активів, зокрема, лояльності споживачів, кваліфікації співробітників і т. д.

Основний виробничий ресурс - кваліфікацію людей - неможливо збільшити через зростання інвестицій у виробництво. Цього можна досягти тільки через збільшення інвестицій в людину і посилення споживання - в тому числі споживання освітніх послуг, вкладень у здоров'ї людини і т. д. Крім того, зростання споживання дозволяє задовольнити нагальні потреби людини, в результаті чого у людей з'являється час на особистісний ріст , розвиток творчих здібностей і т. п., тобто ті якості, які найбільш важливі для постіндустріальної економіки.

На сьогодні при реалізації великих проектів обов'язково передбачаються значні кошти не тільки на будівництво та обладнання, а й на навчання персоналу, його постійну перепідготовку, тренінги, надання комплексу соціальних послуг (медичне та пенсійне страхування, організація відпочинку, освіта для членів сім'ї).

Однією з особливостей інвестиційного процесу в постіндустріальних країнах стало володіння їхніми компаніями і громадянами значними закордонними активами. Відповідно до сучасної марксистської трактуванням, якщо сума такої власності більше, ніж сума власності іноземців в даній країні, це дозволяє через перерозподіл прибутку, створеної в інших регіонах, збільшувати споживання в окремих країнах навіть більше, ніж зростає їх внутрішнє виробництво. Згідно з іншими напрямами економічної думки, споживання зростає найбільш швидкими темпами в тих країнах, куди активно спрямовуються іноземні інвестиції, а в постіндустріальному секторі прибуток формується переважно в результаті інтелектуальної та управлінської діяльності.

В постіндустріальному суспільстві отримує розвиток новий тип інвестиційного бізнесу - венчурний. Його суть полягає в тому, що одночасно фінансується безліч розробок і перспективних проектів, причому надприбутковість невеликої кількості вдалих проектів покриває збитки інших.

3.3. Превалювання знань над капіталом

На перших етапах індустріального суспільства, маючи капітал, практично завжди можна було організувати масове виробництво якого-небудь товару і зайняти відповідну нішу на ринку. З розвитком конкуренції, особливо міжнародної, розмір капіталу не гарантує захист від провалу та банкрутства. Для успіху обов'язково потрібна інновація. Капітал не може автоматично забезпечити поява ноу-хау, необхідних для економічного успіху. І навпаки, в постіндустріальних секторах економіки наявність ноу-хау дозволяє легко залучити необхідний капітал навіть без наявності власного.

Наприклад, нинішня IT -індустрія розвинулася з дрібних фірм, які не мають істотних фінансових ресурсів, але швидко привернули їх зі сторони. Причому навіть потужна корпорація IBM не змогла втримати лідерство, незважаючи на сильну фінансову базу.

Вартість корпорацій в постіндустріальному суспільстві обумовлена, головним чином, нематеріальними активами - ноу-хау, кваліфікацією працівників, ефективністю бізнес-структури і т. д. Наприклад, капіталізація фірми Microsoft відповідає капіталізації найбільших видобувних компаній, хоча Microsoft має на порядки менше матеріальних активів.

75. Розвиток інституціональної теорії. Дж. Гелбрейт, Д. Белл.

Інституціональну теорію розвитку національної економіки слід розглядати як сукупність учень, які синтезують роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування.

Перші інституціональні теорії виникли у 20-30-ті роки XX ст. У рамках інституціональної теорії доцільно виокремити теорії соціально-психологічного інституціоналізму Торстейна Веблена(1857-1929), соціально-правового інституціоналізму Джона Коммонса (1862-1945), кон'юнктурної концепції Уеслі Мітчелла (1874-1948).

Інституціональні теорії досліджують три основних групи проблем: взаємозв'язок монопольного сектору економіки з дрібним і середнім бізнесом; взаємоузгодження приватних і суспільних інтересів; взаємодію праці та капіталу.

Інституціональні погляди Т. Веблена називають соціально-психологічними, тому що в основу розвитку суспільства і економіки як його частини було покладено психологічні чинники - звички, поведінку, традиції, уявлення, прагнення. Т. Веблен підійшов до поділу капіталістичного господарства своїм шляхом, визначивши в ньому сфери "індустрії" та "бізнесу", та обґрунтував зростання місця й ролі технологічних факторів виробництва, соціального контролю.

Складовими соціально-правового інституціоналізму Дж, Коммонса є позитивізм, практицизм, прагматизм. На основі примату права Коммонс вважав за доцільне зробити все для збереження та модифікації капіталістичного ладу в цілому. Особливе місце в системі Дж. Коммонса посідає теорія соціального конфлікту - один з різновидів концепції соціального солідаризму.

Практичну орієнтацію на конкретні варіанти державного втручання має інституціоналізм У.Мітчелла, який дістав назву емпіричного. Обстоюючи позиції мінової концепції, У, Мітчелл головними явищами економічного розвитку вважав гроші та грошовий обіг, а сучасну капіталістичну економіку називав грошовою цивілізацією. Прогнозуючи розвиток капіталістичної економіки, У.Мітчелл розробив так званий гарвардський барометр, який обчислювався на основі середніх величин індексів спекуляції, бізнесу та грошового ринку. Таким чином, у ранньому інституціоналізмі економічні явища трактувалися з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон'юнктури.

Сучасним напрямом розвитку економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції інституціоналізму кінця XIX - початку XX ст., є неоінституціоналізм, представниками якого є У. Ростоу, Р, Хейлбронер, А Тоффлер (США), А Берлі, Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г.Мюрдаль, Ж. Акерман (Швеція), Р, Дарендорф (Німеччина) та ін. Вони скептично поставилися до кейнсіанських спроб знайти закономірність розвитку співвідношення доходів, заощаджень і споживання, піддали сумніву універсальний характер законів неокласиків, висуваючи на перший план суспільні відносини людей, сферу обміну, споживання, форми організації ринку, моральні принципи, надавали вирішальне значення в економіці інститутам (державі, великим корпораціям, профспілкам) і розробили низку теорій, зокрема теорії "демократизації капіталу", "управлінської революції** А Берлі, Д. Бернхема, концепціюдержави загального добробуту Пола Семуелсона (змішаної економіки), теорію "колективного капіталізму Г. Мінза. Ці теорії охоплюють різні сфери суспільного життя, формуючи альтернативне (відмінне від неокласичного та кейнсіанського) бачення закономірностей розвитку економічних систем. У них здійснено спроби відобразити і пояснити новітні явища економічного життя світу, спрогнозува-ти майбутній напрям руху економіки, політики, науково-технічного прогресу, соціології в їх взаємозв'язку, показати тенденції розвитку суспільства як невіддільного цілого.

В умовах посилення науково-технічної революції деякі економісти {ДжЛ. Гелбрейт, У. Ростоу та ін.) висунули технократичні теорії, в яких містяться спроби пояснити основні соціально-економічні явища змінами в галузі техніки. На думку вчених, технічний прогрес і розвиток великого машинного виробництва привели розвинеш країни до індустріального суспільства, що характеризується високим рівнем розвитку промисловості, провідною роллю міст, єдиним внутрішнім ринком, поглибленим професійним поділом праці, розвинутою системою загальної освіти, наявністю спільних суспільних ціностей.

Варіант теорії "індустріального суспільства" Джона Кепнета Гелбрейта дістав назву ^нового індустріального суспільства", У ньому було висунуто ідею об'єднання зусиль влади та бізнесу, при цьому визнано факт підпорядкування держави корпораціям ("Економічні теорії та цілі суспільства", 1976 р.).

Одним з різновидів теорії індустріального суспільства є теорія "стадій суспільного розвитку" Уолта Ростоу, На його думку, всі суспільства відповідно до рівня їх економічного розвитку можна зарахувати до однієї з п'яти категорій: традиційне; перехідне; суспільство, в якому відбувається процес структурних зрушень; суспільство, яке перебуває на стадії економічного піднесення; суспільство, яке досягло високого рівня масового споживання. Економічну систему США У. Ростоу зображує як найвищу стадію суспільної еволюції, стадію високого рівня споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн.

Наприкінці 60-х років XX ст. індустріальне суспільство почали розглядати як певну стадію, а не кінцеву форму суспільства. Дедалі більшого значення набуває концепція " постіндустріольного" (інформаційного) суспільства американського соціолога Даніела Белла, формуються теорії конвергенції двох світових систем Дж.К. Гелбрейта.

Слід зазначити, що в сучасній світовій економіці у кожній країні неоінституціоналізм набув специфічних рис і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак доцільно виокремити спільні ознаки, які визначають суть і специфіку цього напряму в сучасних умовах. До них належать: критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання; підтримка міждисциплінарного підходу у дослідженні економічних явищ; перехід від методологічного індивідуалізму неокласиків до дослідження колективних інститутів (корпорацій, профспілок, політичних партій); позиціонування історичного підходу з втіленням принципів еволюціонізму, емпіричного аналізу в дослідженні економічних явищ та процесів; акцентування на суттєвих недоліках сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різка соціальна диференціація, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальних і глобальних проблемах (екологічні, демографічні, расові, проблема багатих і бідних країн тощо); підтримка ідеї державного соціального контролю ринкової економіки; використання концепцій трансформації суспільства (концепції індустріального суспільства ДжЖ. Гелбрейта, постіндустріального суспільства Д. Белла, трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) Е. Тоффлера^ інформаційного суспільства Дж. Несбіта).

У вітчизняній економічній науці певні постулати інституціо-нальної теорії відображені в працях відомих українських вчених А Гальчинського, В. Гейця, А Гриценка, Б. Кваснюка, П, Леонен-ка, Д, Лук'яненка, С. Мочерного, В. Савчука, Ю. Пахомова, О. Філіпенка, А Чухна та ін. Окремі положення інституціональ-ної теорії висвітлені в розробках А. Бебела (проблеми трансформаційної економіки), О. Бєляєва,А. Мельник (аналіз державного регулювання перехідної економіки), /. Бочана(інститупДональні фактори розвитку приватного сектору), С. Верстюка (проблема корупції і рентоорієнтованої поведінки), Ю. Зайцева (економічна трансформація), К. Кривенка (проблеми структуризації економічної системи), /. Лазні (теорія прав власності), /. Малого (проблеми відтворення в інституціональному контексті), О. Мельника (фінансові інститути), В. Новицького (філософія цивіліза-ційного підходу), О. Прутської (інституціональна поведінка), В. Рибалкіна (теорія прав власності), С. Степаненка (методологія інститупДоналізму), В. Тарасевича (економічна синергетика), Н. Татаренко (глобалістика), К. Фонкич (теорія пошуку ренти) таін.

Розвиток молодої ринкової економіки України нагально вимагає застосування сучасних моделей економічного розвитку, насамперед ідей посткейнсіанських та неоінстуціональних вчень, спроектованих на національну площину.

76. Теорії суспільства «третьої хвилі», інноваційної політики, інформаційного суспільства та становлення нової інноваційно-інформаційної моделі суспільства. А. Тоффлер, П. Дракер.

У 1955 р. у США всі галузі, які виробляли й поширювали знання та інформацію, реалізували продукцію, що становила 25 % від кінцевого продукту, у 1965 р. — вже понад 33 % (оцінка П. Друкера), усередині 80-х років — більше 60 %. До 1990 р. на професії, в яких переважає інтелектуальна праця, припадав основний приплив зайнятості (85 % — у США, 89 % — у ФРН, 95 % — у Великобританії, 90 % — у Японії). Збільшується увага до інновацій.

Теорія інноваційної економіки й підприємницького суспільства П. Друкера. Теорія, викладена у працях «Інновація і підприємництво» (1985) та «Посткапіталістичне суспільство» (1993), конце- птуалізувала ситуацію, яка склалася у США після того, як були пережиті основні економічні й політичні потрясіння, спричинені комп'ютерною революцією, і утвердились основи панування нового технологічного способу виробництва.

Інноваційна економіка 90-х років принципово відрізняється від економіки виробництва 60—70-х років тим, що її основною рисою стала розробка ідей, які руйнують попередні рішення, товари, послуги й виробництво:

основною продукцією і основною «начинкою» усіх товарів і послуг стали нові рішення. Саме зростання економіки стає безпосереднім результатом безперервних інноваційних змін і потрясінь;

провідну роль в економіці стали відігравати мільйони малих і середніх підприємств, очолюваних підприємцями, які діють на свій страх і ризик. Ця «підприємницька економіка» створила у США з 1965 по 1985 р. близько 40 млн робочих місць (переважно за межами промисловості), в той час як промислові корпорації-гіганти скорочували кількість зайнятих;

зазначена економіка ще не склалась в інших країнах, тому Західна Європа, яка мала у 1970 р. на 20 млн більше робочих місць, ніж США, у 1985 р. мала їх уже на 10 млн менше. Підприємницька економіка ще не склалась і в Японії;

динаміка економіки й суспільства визначається не стільки наукою і вченими, скільки мільйонами людей, які самостійно приймають часто інтуїтивні, творчі рішення;

метою діяльності корпорацій знову стала максимізація доходу акціонерів. І нова технологія, яка забезпечує досягнення цієї мети, — це не відкриття або інновації, а інший менеджмент, з іншими принципами та іншою практикою;

багато мільйонів інноваційних виробництв характеризує не капіталомістка «середня» і навіть «низька» («проста») технологія, тобто відносно невеликі капіталовкладення на кожне робоче місце. П. Друкер перестає нарікати на вкрай низьку норму нагромадження капіталу в США. Якщо є знання, капітал легко знаходиться;

галузі «високих технологій», які потребують величезних капіталовкладень, створили у США 5—6 млн робочих місць, але не змогли покрити навіть витрати зайнятості у старих промислових галузях. Саме їх існування подібне до існування гірських піків: воно можливе лише тому, що під ними — «земля» інноваційної економіки;

поряд з трьома попередніми секторами економіки виник і випереджає інших четвертий сектор: галузь безприбуткових суспільних підприємств, в якій у 1990 р. працювало 90 млн американців (по 3 год. на тиждень), а у 2000—2010 pp. прогнозувалося — 120 млн (по 5 год. на тиждень);

знання були основним, провідним фактором продуктивності і в масовому виробництві. Але тепер, коли вони стають і основним предметом, і основним продуктом праці, відбувається реорганізація галузей навколо виробництва знань і реструктуризація всієї економіки країни навколо сфери виробництва інформації;

інтелектуалізація праці — основний напрям її розвитку, а витрати на виробництво й поширення знань — основна форма інвестицій. Завдання нової науки — сприяти інноваціям, тобто системному організованому застосуванню знань у виробництві самих знань, роблячи їх продуктивнішими (чого не може зробити держава або ринок). Це і є «нова технологія». П. Друкер концептуалізує процеси застосування інтелектуальної технології;

основна форма власності — це інтелектуальна власність, яка структурує суспільство й визначає його розвиток;

метою оподаткування має стати сприяння всьому, що необхідне для довгострокових інвестицій, а основною рисою податків, важливою для всієї інноваційної економіки, — їх точна передбачуваність;

мілітаризм і військові витрати — небезпечна загроза основам економіки знань;

вирішальну роль у «прориві» американської молоді до знань та інтелектуальної власності відіграло рішення конгресу, яке надало ветеранам другої світової війни право на субсидії для отримання вищої освіти;

для розкриття найважливіших економічних процесів крім мікро- і макроекономіки необхідна метаекономіка, яка враховувала б вплив таких потужних «неекономічних» факторів, як демографія, освіта, нові технології, екологія, тип психології людей, рівень культури та ін.

Підприємницьке суспільство (або «суспільство знань», «інформаційне суспільство», плюралістичне «суспільство організацій», «суспільство найманих власників») формується спільно та у взаємодії з підприємницькою економікою і має такі особливості [43]:

інновації і підприємництво охоплюють все більшу масу соціальних і політичних осередків суспільства, стають щоденною, буденною практикою. Це — соціальні інновації, які безперервно перебудовують відносини як між людьми та організаціями, так і між ними та державою;

розвиток четвертого сектору, де добровільна праця громадян ґрунтується на почутті обов'язку й покликанні, піднімає людину до відчуття реальної особистої участі у вирішенні суспільних і державних проблем, формує масову громадянськість і нову демократію;

робочі місця перестали бути рідкістю, що дозволило працювати навіть жінкам, які мають маленьких дітей. Зміцніла віра людей у себе, їх незалежність і терпимість;

нагромадження знань розподілило суспільство на високооп- лачуваних людей, зайнятих творчою працею, і недостатньо підготовлений, а отже, низькооплачуваний, обслуговуючий персонал. Протиріччя між ними — основний соціальний конфлікт цього суспільства;

на порядок денний були поставлені нові права меншин, оскільки рішуче настроєна меншість може заблокувати нововведення;

виникнення і розповсюдження організацій, що Т. Кун визначив як парадигму змін, П. Друкер назвав розвитком «соціальної екології». їх генетична функція — застосування менеджменту та інновацій для всіх сфер життя людини. Це творчий підхід до дійсності, руйнування відсталого старого, яке супроводжується дестабілізацією, в той час як суспільство, громада, сім'я намагаються будь-що законсервувати старе.

Теорія «третьої хвилі» й «зрушення влади» А. Тоффлера. Вона розроблялася автором у 90-х роках, коли електронна технологія вже утвердилась у вигляді персональних комп'ютерів і величезних інформаційних мереж. У працях цих років А. Тоффлер повністю змінює свій підхід, підкреслюючи позитивні результати розвитку НТР. Центральною частиною книги «Третя хвиля» (1980) став аналіз процесу одночасного розвитку людини як виробника і як споживача у результаті розвитку інтелектуальних технологій і можливостей територіальної деконцентрації масової інтелектуальної праці, розвитку домашньої праці спеціалістів, об'єднаних у колективи системами електронного зв'язку (теорія «електронного котеджу»). Змінюються всі шість «цивілізаційних принципів»:

індивідуалізація і дестандартизація змінюють характер виробництва, збуту, споживання, ідей і переконань, типів поведінки, форми сім'ї і т. п.;

децентралізація змінює характер менеджменту, політичного життя й соціальних відносин;

відродження дрібного бізнесу перебудовує всі уявлення людей про прекрасне й достойне;

індивідуалізація умов праці надає свободу творчості робітнику й споживачу;

територіальна розосередженість;

різноманітність організаційних форм діяльності людини (у тому числі й форм сім'ї) створюють принципово нове середовище виробничої діяльності й соціального життя людей.

Причини усіх цих змін кореняться у принципово новому типі технології (яка відповідає соціальним і екологічним критеріям), у величезному прискоренні темпу змін, у високому рівні інновацій- ності й у пануванні вищої якості. Все вірно, але це був уже другий у XX ст. переворот «цивілізаційних принципів». Перший «начорно» завершився у США до 1947 p., коли основним показником багатства нації став масовий і культурний попит домашніх господарств і безповоротно пішло в минуле панування «індустрії димних труб».

А. Тоффлер робить висновок, що попередню економічну детермінацію діяльності людей змінює орієнтація на новий рівень потреб — забезпечення фізичного й духовного комфорту, тобто детермінація соціальна. Проте у 1970 р. і навіть у 1980 р. матеріальне виробництво він вважав основною галуззю створення багатства.

Економіка майбутнього — це «постсервісна економіка», експериментальне виробництво, а її основні галузі — виробництво електронної техніки, космічні програми, використання глибин океанів, біоіндустрія. Майбутнє — це суперіндустріалізація, тобто продукт величезних капіталів і «адаптованих» ТНК. У 1990 р. це уявлення коригується таким чином:

основне багатство втрачає матеріальну форму. По мірі розвитку сервісної та інформаційної економіки знання — це вже «символічний капітал», невичерпний і загальнодоступний;

основний метод створення багатства — «суперсимволічна система», що ґрунтується на застосуванні інтелекту та інформаційних технологій. На зміну владі капіталу прийшла влада знань;

інформаційні технології дозволяють здешевити продукцію гнучкого дрібносерійного виробництва (яке йде на зміну масовому), але потребують значних дослідницьких робіт і висококваліфікованих кадрів;

втілення знань у виробничих процесах — це галузь наростаючих зіткнень між корпораціями-гігантами, але успіх останніх залежить від розвитку ініціативи, надання простору для самостійних рішень дрібних децентралізованих колективів, від розвитку «підприємницької економіки» всередині корпорацій, які пристосувалися;

засобом обміну стають не металеві або паперові гроші, а гроші електронні, тобто інформація, закладена у кредитних картках. Кредит, який надають приватні компанії, підриває владу банків;

новий тип робітника — це ініціативна людина творчої праці, знання якої (тобто її засоби виробництва) дають їй змогу приймати рішення. II споживання органічно пов'язане з інтелектуальними, виробничими інтересами. Це — активне споживання, яке перетворює вільний час у працю саморозвитку у домашніх господарствах;

чисельність пролетаріату (людей фізичної праці) різко скорочується. Люди поступово оволодівають знаннями й за умови безперервної підготовки стають «когнітаріатом» («золотими комірцями»). Конторські й торгові службовці — це робітники рутинної праці, яка принижує і отуплює («білі комірці»), тобто — продукт індустріалізму, який ще зберігається;

успіх на ринку диференційованих і демасифіційованих товарів і послуг, необхідних новому споживачеві, викликає жорстку боротьбу за контроль над інформацією і діючими стандартами;

нова економічна система розвивається й на локальному рівні домашніх господарств, і на глобальному рівні світового ринку. Виникає глобальний виробничий процес створення суспільного багатства, який зустрічає нерозуміння й жорсткий опір націоналістів, що захищають старі форми виробництва. Це зіткнення буде загострюватися.

Аналіз економічної галузі («техносфери») тісно пов'язаний з висновками А. Тоффлера про кардинальні зміни у «соціосфері», у «владній структурі» і в «інфосфері». У цілому, він створив яскраву картину кардинально нової і стійкої соціальної системи, яка виникає у результаті глибокої соціальної революції, пережитої американським суспільством. У центрі цієї картини правомірно опинилась творча праця, проте її внутрішнє протиріччя, яке відбивається на всіх сторонах життєдіяльності суспільства, ще не розглядається.

Теорія мегатенденцій Дж. Несбіта і П. Абурден. Вона викладена авторами у 1990 p., звернула на себе увагу систематизацією тенденцій розвитку інформаційного суспільства у 1990—2000 pp. Разом з тим, виявилась і помилковість окремих прогнозів, зумовлених уявленнями про «безхмарний» розвиток якісно нових технологій, економічних, соціальних і політичних відносин [25].

Передбачувана авторами мегатенденція глобального економічного буму у 90-ті роки зіткнулася з серйозними економічними труднощами у Західній Європі і в Японії. Перехід до інформаційних технологій став для них менш болісним, ніж для США у 70— 80-ті роки, проте ціна переходу до ринку у Східній Європі виявилася вищою. Економіка дійсно стала більш важливою, ніж ідеологія, а дефіцит сировини й ресурсів не проявився. Але процес глобальної інформатизації більшість країн лише зачепив.

Мегатенденція розвитку нового гібрида, отриманого від «схрещування» соціалізму з ринковою економікою, поки що реалізувалася не стільки у Східній Європі (де перехідний період до ринку виявився важким початком процесів НТР), скільки у Китаї. Тут соціалізм дійсно радикально трансформувався перед лицем реальної загрози загибелі. Проте замість заміни пріоритету держави пріоритетом індивіда й переходу до інформаційного суспільства, тут відбувається лише перший етап НТР — становлення масового потоково-конвеєрного виробництва. В економічно лідируючих країнах умови життя трудящих поліпшувалися водночас з процесом приватизації.

Мегатенденція відродження мистецтв і переоцінка змісту життя у цих умовах розвивалася зовсім не так благополучно, хоч роль вільного часу у житті людей зросла істотно.

Космополітизація сфери споживання й стилю життя тривала, проте зміцнилась і зустрічна тенденція — посилення національних рис міжнародного міста. Посилився опір національних культур процесу космополітизації.

Мегатенденція приватизації дійсно охопила економіку майже 100 країн, викликаючи колапс ідей кейнсіанства і кооперативізації. Але «панування загального добробуту» виявилось більш стійким, ніж передбачали автори.

Докорінні зміни геополітичної ситуації на користь Далекосхідної Азії відбувалися, незважаючи на «збій» економіки Японії. Проте в основі цього процесу лежали не стільки капіталовкладення у людські ресурси (тобто у розвиток сфери послуг), скільки промисловий розвиток на базі потоково-конвеєрних технологій.

Мегатенденція залучення жінок в економічне й політичне життя тривала. Але вона підживлювалася не лише процесом подолання малоосвіченості, бідності й нужденності. Ще більшу роль відігравало наростання незадоволених потреб сім'ї і розуміння дискримінаційного характеру відносин.

Прихід біології як провідної галузі знань на зміну фізиці. Ця ідея, незважаючи на ряд проривів у біології, для розуміння великомасштабних процесів розвитку виробництва й суспільства виявилась у 90-х роках таким самим «інформаційним бумом», яким була теорія автоматизації у 50—60-ті роки. Соціальні та етичні наслідки біологізації стануть актуальними для маси людей у третьому тисячолітті.

Підйом нетрадиційних релігійно-політичних течій (і зниження авторитету традиційних конфесій, особливо протестантизму) поки що важко оцінити. Проте ряд скандалів, спровокованих поведінкою проповідників «нових релігій», і зростання моральних стандартів населення у зв'язку з розвитком сім'ї створили могутню «противагу» цій тенденції.

Тріумф індивідуальності та особистої відповідальності над тоталітаризмом і цінностями колективізму дійсно проявився у багатьох сферах життєдіяльності людей і у багатьох регіонах. Економіка, соціальне життя, мораль і політика відчули масове вторгнення «нової індивідуальності», роль спілок, створених на основі добровільного об'єднання індивідів. Це дійсно вірно передбачена авторами кардинальна риса інформаційного суспільства, що виникає.

У 90-ті роки критика НТР в основному «перемістилась» у галузі екології, моралі й прав людини (особливо у зв'язку з проблемами вторгнення у її особисте життя). На зміну теоріям обмеження НТР прийшли: 1) концепція соціокультурного сприяння її розвитку і 2) інноваційні теорії сприяння високотехнологічним галузям. У процесі розвитку теорій трансформації виробництва й суспільства простежується зіткнення двох економічних напрямів, які багато у чому давали протилежні відповіді на запитання щодо ходу й результатів НТР. Традиції індивідуалізму австрійської школи, закладені И. Шумпетером і Л. Мізесом, розвивались у працях П. Друке- ра, Ф. Хайєка, М. Фрідмена та ін. їм протистояв гуманістично- демократичний підхід, пов'язаний з кейнсіанством та інституціона- лістськими традиціями макроаналізу, у працях Дж. Гелбрейта, У. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла та ін. У цілому можна сказати, що обидві течії використали метод системного аналізу найважливіших тенденцій економічного й соціально-політичного розвитку суспільства й людства у XX ст., націлений на активізацію людей і раціоналізацію їхніх дій в умовах демократії. Наукові та ідеологічні елементи, безперервно зіштовхуючись, досить ефективно орієнтували економічні дослідження й практичні дії людей. їх прояв значною мірою має ще пережити й економіка України.

Контрольні питання

Як ви розумієте терміни «інноваційна економіка», «підприємницька економіка», «підприємницьке суспільство»? Чи можемо ми стверджувати, що Україна йде шляхом утвердження основних принципів цього суспільства? Обґрунтуйте.

У чому змінилися погляди А. Тоффлера відносно розвитку НТР?

Згідно з теорією А. Тоффлера, економіка майбутнього — це «постсервісна економіка», експериментальне виробництво, а її основна галузь — виробництво електронної техніки, космічні програми, використання глибин океану, біоіндустрія. Як ви це розумієте?

Відомо, що аналіз економічної сфери («техносфери») тісно пов'язаний з висновками Тоффлера про кардинальні зміни у «соці- осфері», у «владній структурі» і в «інфосфері». Розкрийте їх.

Які з основних тенденцій розвитку інформаційного суспільства у 1990—2000 pp., на вашу думку, можуть проявитися в Україні у найближчий період? Обґрунтуйте.

Чим зумовлена зміна теорії обмеження НТР теорією сприяння її розвитку?

Рекомендації з вивчення проблем ринкових відносин

Соціально-ринкова економіка — це тип господарської системи, що виникла в післявоєнний період в індустріальних країнах, переважно у Західній Європі. Діяльність соціально-економічних інститутів спрямована на досягнення соціальної справедливості, захищеності, високого рівня і якості життя. Існує декілька моделей соціально-ринкового господарства.

Студентам пропонується ділова гра «Соціально-економічні моделі ринкового господарства».

Ціль ділової гри: показати специфіку кожної з моделей ринкового господарства й виявити принципові відмінності.

Сценарій ділової гри: пропонуються наступні моделі для обговорення.

Американська модель. Розміри державної власності у ній невеликі. Головні позиції в економіці займає приватний капітал, розвиток якого регулюється інституціональними структурами, правовими нормами й податковою системою. Однак державне втручання досить значиме. Воно здійснюється наступними методами:

система урядових замовлень. Вона залучає у здійснення державних програм приватний бізнес (великий, середній і дрібний) і цим формує великий державний ринок. Через цю систему перерозподіляється основна маса бюджетних коштів;

забезпечення виробничої і соціальної інфраструктури, наукової і інформаційної бази, створення якої не під силу або невигідно приватному капіталу;

головний вплив на економіку держава здійснює через непрямі важелі — держбюджет, кредитно-грошову систему, господарсько- правове законодавство.

Система соціального забезпечення у США містить у собі соціальне страхування (пенсії, допомоги, медичні послуги особам, охопленим страховкою, страхова допомога з безробіття) і допомогу незаможним. Ці виплати йдуть із держбюджету. Але державні ресурси як би доповнюють витрати на соціальні послуги приватного сектора, що є головним джерелом соціального фінансування. Незважаючи на те, що американська економіка повною мірою є пост- індустріальною, зміни у соціальній сфері значно відстають від економічних перетворень.

Британська модель. Змішана економіка Великобританії формувалася під впливом активної ролі державного регулювання. Після другої світової війни у Великобританії була проведена часткова націоналізація ряду галузей, створена єдина система державної охорони здоров'я й соціального забезпечення. У результаті був створений великий державний сектор і розгалужена система державного регулювання, що виражалося в:

забезпеченні приватного сектора урядовими замовленнями;

розвитку ВПК;

фінансуванні НДДКР;

фінансуванні соціальної сфери й т. д.

Але до 1980 р. у Великобританії відбулося зниження ефективності господарства й ослаблення її позицій у світовій системі. Все це потребувало обмеження державного втручання в економіку й надання більшої свободи ринковим процесам: у 1980—1990 р. була проведена приватизація більшості державних підприємств, у тому числі природних монополій — телефонного зв'язку, газо- й електропостачання, водопостачання й т. д. Одночасно йшов процес заохочення приватного підприємництва. Проводилася також політика дерегулювання: ліквідувався контроль над цінами, зарплатою, дивідендами. Підсилився адресний характер безкоштовної медичної допомоги. Все це дозволило підвищити ефективність і конкурент - ноздатність британської економіки.

Французька модель. Система державного регулювання у Франції — одна з найбільш розвинених у Західній Європі. Франція — єдина країна в Європі, що зуміла реалізувати концепцію економічного розвитку на основі індикативного планування, запозиченого з досвіду СРСР. П'ятирічні плани у Франції складаються з 1947 р. Державні плани-програми багато у чому визначили успіхи реконструкції і економічного зростання у післявоєнний період. Франція пізніше, ніж інші європейські країни вступила на шлях ліберальних реформ, але великомасштабна приватизація не усунула, а лише ускладнила форми державного регулювання. Спроби підсилити вільний ринок не привели до уходу держави з економіки.

Італійська модель. Змішана економіка в Італії — це своєрідний варіант західноєвропейської моделі, що характеризується:

великим державним сектором;

високорозвиненим великим приватним бізнесом;

укладами, що залишилися від раннього капіталізму,

більшою питомою вагою малого бізнесу;

кооперативним сектором, що розвивається.

Державний сектор займає ключові позиції. Найбільш численною категорією державних підприємств є акціонерні товариства зі змішаним капіталом. Ліберальні реформи не внесли радикальних змін у стан державного сектора. Італійська модель змішаної економіки характеризується розвитою соціальною інфраструктурою й високим ступенем соціального захисту.

Скандинавська модель (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія). Особливістю цієї моделі є провідна роль приватного сектора. Низька питома вага державної власності поєднується з вагомою роллю (особливо у Швеції) суспільного сектора. Істотну роль (особливо в Данії) відіграє кооперативний сектор у сільському господарстві, промисловості, торгівлі, житловому будівництві, банківській і страховій справі.

Для скандинавських країн характерний високий ступінь соціалізації економіки, що проявляється в перерозподілі через податкову систему значної частини ВВП, що дозволяє проводити активну соціальну політику. Шведська модель змішаної економіки досить популярна завдяки книзі Клауса Зклунда «Ефективна економіка».

Японська модель. Особливість змішаної економіки в Японії — оптимальне поєднання тенденцій світового підходу з національною специфікою. Для Японії характерна відносно невисока питома вага великих державних і змішаних державно-приватних підприємств. Реформи японської економіки почалися після другої світової війни, коли японська буржуазія разом з американським монополістичним капіталом вирішили перетворити Японію в «майстерню Азії». Хребтом реформ став розпуск дзайбацу, так званих холдингів, що тримали акції закритих вертикальних концернів. Акції були пущені у вільний продаж. Таким чином, з-під контролю холдингів вийшло багато фірм, а завдяки розукрупненню гігантів утворилися нові фірми. Була проведена аграрна реформа, у результаті якої 80 % поміщицьких земель за викуп передали селянам. Основна ставка в розвитку країни робилася на нові (нехай навіть запозичені) технології й розвиток людського капіталу. До теперішнього часу за обсягом ВНП країна посідає друге місце у світі, а за рівнем ВНП на душу населення — сьоме. Провідну роль в економіці країни відіграють шість фінансово-промислових груп. Важливим джерелом гнучкості японської економіки служить широкий розвиток середнього й дрібного підприємництва. Для Японії характерний більше високий ступінь контролю державної влади над економікою у порівнянні з іншими індустріально розвиненими країнами. Особливістю японської моделі змішаної економіки є її орієнтація на заощадження, виробництво й експорт при допоміжній ролі особистого споживання. Такі інститути, як пріоритет виробника над іншими правами людини, система довічного наймання, «зарплати за старшинством», колективна відповідальність й ініціатива, зігравши позитивну роль в економічному успіху країни, не відповідають потребам розвитку сучасного суспільства. Назріла зміна моделей економічного розвитку.

Німецька модель. Коріння сучасної змішаної економіки Німеччини уходять у 50-і рр XX ст., коли стала давати плоди економічна програма, розроблена колом видних німецьких економістів під керівництвом міністра економіки Баварії Людвіга Зрхарда. Реформа Зрхарда почалася з непопулярної грошової реформи, що полягала у скасуванні обігу на території Німеччини рейхсмарки й заміні її дойчмаркою. Через 3 дні після грошової пішла реформа цін, які були відпущені на волю. Головна ставка у ході подальших реформ була зроблена на розвиток малого й середнього бізнесу — «основи добробуту для всіх», якому забезпечувалися максимально сприятливі умови. Втручання держави в економіку було істотно обмежене. Були обмежені витрати на оборону, підтримку безпеки й державне управління.

Результати реформи Зрхарда виявилися приголомшливими. Уже 1953 р. був названий «роком споживача», а до початку 60-х pp. країна ввійшла у десятку найбільш економічно розвинених країн світу. У 60-і й 70-і pp. несучою опорою економічного розвитку стали великі корпорації, підвищилася роль держави, що проголосила курс на побудову суспільства соціально-партнерських відносин, з високим ступенем соціального захисту населення. Соціальна орієнтація, відокремлення соціальної політики від економічної стали характерною рисою німецької моделі змішаної економіки. Джерелом для соціального захисту населення служать не прибутки підприємств, а спеціальні бюджетні й позабюджетні фонди.

Китайська модель. Основна відмінність Китаю від інших країн полягає у тому, що він є країною, що не відреклася від соціалістичної доктрини й очолюється Комуністичною партією. Після другої світової війни у Китаї було проведено кілька економічних реформ, що значно відрізняються друг від друга за своїми завданнями й методами. Першими у ряді реформ були перетворення, спрямовані на будівництво соціалістичної економіки. Вони почалися у 1949 p., коли уряд КНР націоналізував власність китайської й іноземної буржуазії.

З 1956 по 1958 р. у Китаї проводилася політика «великого стрибка», суть якої полягала у спробі різко підняти рівень усуспільнення засобів виробництва й власності. У цей час по всій країні були створені народні комуни, що діють як первинні господарські одиниці.

З i960 р. почався відхід від політики «великого стрибка». Однак незабаром — у 1966 р. у країні почалася «культурна революція», що тривала до 1976 р. і знову загальмувала економічне зростання.

До кінця 70-х pp. зложилися основні риси економічної системи Китаю. Її характерна риса — надцентралізація. Поетапню була роль держави в економіці та інших сферах життя суспільства. Держава повністю вилучала всі доходи підприємств і покривала всі їхні витрати. Заперечувалася роль ринку й товарна (ринкова) економіка. Звичайним став товарний дефіцит. У країні залишався дуже низький життєвий рівень, більша частина населення була неписьменна.

У 1978 р. на партійно-державному рівні був прийнятий курс на ринкові реформи.

Перший етап реформи тривав до 1984 p., у цей час упор робився на сільські райони. Важливим елементом нової політики був перехід на сімейний підряд, у результаті основною господарською одиницею у селі став селянський двір.

Другий етап господарських реформ почався із прийняття у 1984 р. постанови про реформу господарської системи. Була приділена увага міській економіці й промисловості. Зміст реформ зводився до того, щоб підсилити господарську самостійність підприємств: за умов виконання плану підприємству дозволялося вести виробництво з урахуванням потреб ринку. Дозволялася діяльність невеликих приватних і колективних підприємств, кулуарних майстерень, допускалося приватне підприємництво у сфері торгівлі, залучався іноземний капітал. Почався курс на трансформацію директивно-планової економіки у ринково-змішану, соціально- орієнтовану. У результаті країна вийшла на динамічно високий рівень економічного зростання.

Студентам необхідно провести класифікацію за наступними критеріями (табл. 2):

місце соціальної політики у національних пріоритетах (альтернатива між соціальним добробутом та економічним зростанням);

розподіл соціальних функцій між державою, суспільством і підприємницьким сектором;

роль держави (обсяги перерозподілу ВВП, питома вага зайнятих у державному секторі).

Таблиця 2

77. Економічна теорія прав власності та трансзакційних витрат. Р. Коуза.

Трансакційні витрати - це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону їх прав. На відміну від трансформаційних витрат трансакційні витрати не пов'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують трансакцію.

Уперше поняття "трансакційні витрати" використав Рональд Коуз. У своїй статті "Природа фірми" (1937) він визначив трансакційні витрати як витрати функціонування ринку. У середині ХХ-го ст. трансакційні витрати переважна більшість вчених розуміє інтегрально, як втрати функціонування системи. Трансакційні витрати - це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності за умов неповної інформації або підтверджують їх за тих самих умов. У зв'язку із виявленням трансакційних витрат можна вести мову і про трансакційний сектор економіки. Якщо донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення економіки в межах інститу- ціональної структури, то у 1937 р. Р. Коузу вперше вдалося порушити і частково розв'язати питання, яке традиційна теорія навіть не ставила: чому існує фірма, якщо є ринок. Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є система прав власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсеця, мають на увазі усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами . Заснований Коузом напрям економічної науки дістав назву "проблеми соціальної вартості'. Праця Р. Коуза була спрямована проти панування в економічній теорії тенденції усюди, де тільки можна, шукати так звані "провали ринку" й закликати до державного втручання з метою подолання їх. У ній він також запропонував новий поворот у дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Висновки, що підтверджують радикальний вплив витрат на діловодство, - основний результат аналізу Р. Коуза. Парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства дістав назву "теореми Коуза", згідно з якою "якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінним та ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності". Нині теорема Коуза вважається одним із найяскравіших досягнень економічної думки повоєнного періоду. Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків. По- перше, вона висвітлює економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза знімає з ринку звинувачення в "провалах". По-третє, вона виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, вона доводить, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. Йому вдалося досягти багато чого. Зокрема, пояснити структуру й еволюцію інститутів з урахуванням поняття трансакційних витрат. Саме у відсутності ринкових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат, Коуз вбачає головне лихо 

78. Економіка незалежної України. Соціально-економічна криза та пошук напрямів її подолання.

Проголошення незалежної України та ринкова трансформація національної економіки. Соціально-економічна криза та пошук напрямків її подолання. Фінансово-кредитна та податкова політика, грошова реформа 1996 р. Внутрішня та зовнішня торгівля України З розпадом СРСР і отриманням незалежності на шлях самостійного як політичного, так і економічного розвитку вийшла одна з найбільших колишніх радянських республік — Україна. За виробничим потенціалом і чисельністю населення Україна — друга після Росії держава СНД. На початку 90-х років її населення становило 52 млн осіб, що дорівнювало близько 18% загальної чисельності населення колишнього СРСР. У 1989 р. в Україні було вироблено понад 16% загальносоюзного національного доходу. У результаті панування командно-адміністративної системи управління економікою Україна, як і інші колишні радянські республіки, опинилася в стані глибокої економічної кризи. Катастрофічна ситуація в народному господарстві була обумовлена такими факторами:  загальним одержавленням, що призвело до деградації відносин власності й ліквідації нормальних господарських стимулів;  деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації;  викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства;  гонитвою за високими темпами зростання радянської економіки. Немічною і деформованою у господарському відношенні виявилася Україна в переддень незалежності. Останнє десятиріччя ХХ століття для України можна назвати роками економічної трансформації — складного соціально-економічного явища, в якому дуже важко виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремими явищами, діями окремих економічних суб’єктів та їх наслідками. Суть соціально-економічних перетворень у цілому зводиться до того, щоб змінити існуючу економічну систему і забезпечити економічне зростання. Як же відбувалися трансформаційні процеси в українській економіці на рубежі тисячоліть? Першим кроком на шляху до незалежної української економіки було прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 року. Ще перебуваючи в складі СРСР, Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної держави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього наміру відбулася з прийняттям «Акта проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 року. Одним із головних завдань перехідного періоду є розроблення науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто програми стратегічних і тактичних дій держави. Без такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий. Але в 1991 році перевагу було надано не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних і зарубіжних учених, а нав’язаній Україні ззовні (під виглядом «новітнього монетаризму») політиці реформації типу так званої «шокової терапії», в основі якої лежали рекомендації експертів Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Наприкінці жовтня 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності», в яких передбачалася структурна перебудова господарства України. Програма великого значення надавала конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь виробництв, що виробляли споживчі товари для населення. Машинобудування передбачалося переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Особливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Вперше передбачалося здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняттям рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції та переоснащенню діючих підприємств усіх галузей промисловості. У перші місяці після розпаду Радянського Союзу (8 грудня 1991 р.) в Україні здійснюються кроки в напрямку ринкових перетворень, які підштовхнула лібералізація цін, що почалася в Росії. В Україні уряд В. Фокіна з початку 1992 р. ввів у обіг купоно-карбованець і став на шлях «шокової терапії», проголосивши лібералізацію ринкової торгівлі й повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і за відсутності конкуренції закономірно спричинила могутнє зростання цін, що у свою чергу призвело до різкого зниження рівня життя більшості населення. Це і було закономірним результатом економічної політики, здійснюваної за рецептами західних експертів. У республіках колишнього СРСР «шокова терапія» оголошувалася єдино можливим шляхом стабілізації економіки і становлення ринкових відносин. В обмін за обіцяні кредити приймалися рекомендації МВФ, які зводилися до лібералізації цін, фінансово-кредитної системи, зовнішньоекономічної та інших видів діяльності, використання монетаристських методів регулювання економіки, скорочення державних витрат на соціальні потреби. У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Основи національної економічної політики України», які передбачали роздержавлення і приватизацію, структурну перебудову і модернізацію промисловості. Поряд з цим дана економічна концепція передбачала відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД: Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рублевого простору; перехід до взаєморозрахунків з країнами Співдружності на основі світових цін; переорієнтація зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Ця програми стала пропуском для України до МВФ, куди і була прийнята у квітні 1992 р. У повній відповідності з вимогами цієї організації було підписано меморандум про політику економічних реформ на 1992 рік. Програма ринкових перетворень в Україні отримала схвалення МВФ. Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не принесли очікуваних результатів. Однак у 1992 р. в країні продовжувалось формування ринкової інфраструктури — діяли 44 товарні біржі, близько 3 тис. брокерських контор, понад 2 тис. комерційно-посередницьких підприємств, 67 комерційних банків, значна кількість сервісних центрів, торговельних домів, агентств, бюро тощо. У деяких галузях легкої промисловості, зокрема в харчовій, здійснюються спроби переорієнтації на ринкову економіку. В Україні харчова галузь представлена 25 підгалузями, найголовнішими з яких є м’ясна, молочна, маслосироробна, цукрова, олійна, консервна, хлібопекарна, пивоварна, спиртова тощо. Згідно з прийнятим Законом «Про приватизацію майна державних підприємств» та іншими нормативними документами в Україні створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств, найвідомішими з яких є «Укрцукор», «Укрм’ясо», «Укрмолпром», «Укрпродспілка» тощо. В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки саме кооперативів із загальною чисельністю зайнятих у них осіб — 670 тис., а 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. Усе це призвело до дезорганізації керівництва харчовою промисловістю, що поряд з некомпетентністю управлінського апарату не сприяло підвищенню рівня життя населення. За даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на душу населення з року в рік невпинно скорочується. Так, споживання м’яса і м’ясопродуктів за період з 1990 р. по 1992 р. скоротилося з 68 до 46 кг, а за період з 1990 р. по 1993 р. споживання молока і молокопродуктів — з 373 до 275 кг, яєць — з 272 до 193 шт., олії — з 11,7 до 8 літрів, цукру — з 49,7 до 30 кг. Бездумно копіюючи російські реформи, Україна пішла по шляху формування дикого капіталізму зразка XVIII сторіччя — вільного ринку, — що заперечує регулюючу роль держави. Реформи у нас починалися без обґрунтованих стратегічних цілей, які були б вироблені саме для України з урахуванням її інтересів та історичних особливостей. Разом із тим економічні перетворення, здійснювані в Україні, мали певні відмінності від російських реформ. Так, керівництво країни стало на шлях поступових економічних змін зі збереженням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикальну систему управління народним господарством, систему держзамовлень, централізований розподіл найважливіших ресурсів. Перший рік самостійного існування української держави не приніс позитивних зрушень в економіці, почався процес прискореного падіння основних макроекономічних показників. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. становив 85%, промислова продукція — 91%, продукція сільського господарства — 89%. Майже в усіх галузях важкої промисловості панує криза. Найбільше падіння відбулося в транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості, що зумовлено браком матеріалів і комплектуючих, які надходили з колишніх радянських республік. Глибока криза охопила також вугільну промисловість — 78% шахт загазовані, у 38% шахт видобуток кам’яного вугілля відбувається на глибині 1,3 км за температури 40—50С. З 2000 р. гірники працюють уже на глибині 2000 м. Видобуток вугілля, нафти та газу скорочується. Здійснена в 1992 р. лібералізація цін в умовах відсутності конкуренції уже в тому ж році призвела до їх вибухового зростання у 20 разів (рівень інфляції 2000%). Невдача України на початковій стадії економічних перетворень певною мірою пов’язана зі стартовими умовами реформ. Деякі з них мають об’єктивний характер і притаманні багатьом колишнім республікам СРСР. Це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура. Негативну роль відіграли розрив господарських зв’язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії. Окрім цього не можна не враховувати досить високий ступінь інтегрованості України до союзногосподарського комплексу. В економічній структурі країни значною виявилася частка галузей, які потребують постійної підтримки держави і слабо піддаються реформуванню: вугільна, гірничорудна, космічна та інші. Значну роль в економічному спаді відіграли і суб’єктивні прорахунки уряду України у визначенні народногосподарських пріоритетів, відхилення від виробленого раніше курсу. Після лібералізації цін у січні 1992 р. в Україні здійснюється відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зростання цін, обвальне падіння реальних доходів значної більшості населення. Уряд практично не намагався вдатися до жорсткої грошово-кредитної політики. Перебування у рублевому просторі, наявність єдиної валюти для колишніх радянських республік до цього не заохочувало. У листопаді 1992 р. новий уряд Л. Кучми, що прийшов на зміну кабінету В. Фокіна, який не отримав підтримки парламенту, приймає відповідальне рішення про вихід із рублевого простору. У країні було введено карбованець як перехідну валюту, яка повинна була взяти на себе весь тягар інфляції. У 1992—1993 рр. дедалі більше концернів, асоціацій, окремих підприємств за умов нестримного зростання цін на нові технології стають неплатоспроможними. Таким чином, вони не можуть здійснити технічного переоснащення, приділити належну увагу технічному розвитку, впровадженню у виробництво найновіших досягнень науки і техніки з причини відсутності фінансових можливостей. Більшість промислових підприємств стали боржниками, а їхні борги становили 247 трлн крб. Держава ж неспро-можна була надати належну допомогу розвитку важкої промисловості, оскільки 2/3 бюджетних асигнувань вона сплачувала Росії та іншим країнам за енергоносії. Ситуація, що склалася, була дуже небезпечною, адже 68% загального обсягу товарного виробництва припадало саме на важку промисловість. На початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України «Основи національної політики на 1993 р.», в яких передбачалися заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію шляхом обмеження кредитного субсидування галузей економіки, урахування реальних можливостей бюджету, запровадження штрафних санкцій до підприємств, що виплачують своїм робітникам економічно необґрунтовану високу зарплату тощо. Однак вимога здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки. З закликом «запобігти розпродажу національного надбання» промислове і сільськогосподарське лобі у Верховній Раді домагається щедрих кредитних ін’єкцій для рятування державних підприємств від банкрутства. При цьому посилюється податковий тиск на підприємницький сектор. У перші місяці 1993 р. намітилось деяке вповільнення спаду виробництва, що було досягнуто дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безупинною роботою друкарського верстата. Інфляція, що становила у попередньому році в середньому близько 30% на місяць, стрімко переростає у гіперінфляцію, досягнувши до осені в середньому рівня 70% на місяць, а в грудні 1993 р. через нове підвищення цін рівень інфляції перевищив 90%. Грошова емісія за рік зросла у 25 разів, що призвело фактично до руйнування фінансової системи і призупинення інвестиційного процесу в країні. Україна пройшла через найвищу в світі гіперінфляцію —10155% (10255% з урахуванням попереднього року), тобто ціни зросли у 101,55 раза. Найвищий у світі рівень інфляції мали також Бразилія і Заїр. «Шокові реформи», по волі чи мимоволі, здійснювалися не в інтересах більшості громадян країни. У результаті реформ утворився незначний прошарок багатих людей, а більшість населення зубожіла. 1993 р. не приніс для економіки України очікуваного піднесення. Припущення про сприятливі передумови для створення незалежної економіки не знайшли матеріального підтвердження. Рівень інфляції почав вимірюватися вже п’ятизначними (!) цифрами. Свідомо запущений в Україні процес інфляції спочатку розв’язав проблему дефіциту товарів та надлишку грошей: усі заощадження населення були просто знецінені, а отже, ліквідовані. На другому етапі процес із «зайвими грошима» довершили фінансові посередники, тобто трастові компанії, які остаточно обікрали людей України, особливо пенсіонерів і ветеранів, у чиїй психології ще залишилась довіра до держави, яка, проте, не взяла не себе регулюючих функцій у цій ситуації. Далі інфляція зупинила кредитування виробництва і спровокувала його бурхливе падіння. Яскравим свідченням цього є динаміка показників економічного розвитку України у 90-х роках. Національний дохід у 1993 р. порівняно з 1992 р. скоротився на 15%, реальна зарплата — майже на 52%. У найгіршому становищі опинилася легка індустрія, де падіння виробництва відбулося майже на 1/3, і транспорт, де товарообіг скоротився на 29%. І лише в сільському господарстві за підтримки з боку уряду і завдяки високому врожаю відбулося незначне зростання виробництва продукції. Парадокс полягав у тому, що грошово-фінансова система України була сформована з орієнтацією на ринкову систему виробництва, якої в Україні ще не було. Отже, грошово-фінансова система почала руйнувати неприйнятне для неї виробництво. За класичними ж поняттями економіки спочатку має створюватися система виробництва, а потім грошово-фінансова система, яка його обслуговує. На тлі боротьби з гіперінфляцією помітно послабилося реформування відносин власності, хоча закони про приватизацію було прийнято ще навесні 1992 р. Програму приватизації на 1993 р. не було виконано. Тому державному сектору не протистояла будь-яка конкуренція. Приватизації муніципальної власності всіляко перешкоджали місцеві органи влади. Різко зросло адміністративне втручання в грошово-кредитну сферу. Парламент у міру розкручування інфляційної спіралі, в порушення банківського законодавства втручається в діяльність банків, директивно регулюються процентні ставки і валютний режим. У листопаді 1993 р. було здійснено спробу припинення валютних торгів на міжбанківській біржі. Усе це не сприяло економічним перетворенням в Україні, формуванню ринкового середовища, зберігало бюрократичні методи управління, свідчило про відсутність послідовної програми господарської реформи. Подальший хід реформ за рекомендаціями МВФ призвів до глибокої кризи. 1994 р. приніс економіці й народу України нові труднощі та випробування, а загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості ще зберігалася. За 6 місяців у паливній галузі порівняно з 1993 р. скорочення виробництва становило 36%, у чорній металургії — 34,8, хімічній — 37,7, машинобудівній — 46,6, деревообробній — 42,3, будівельних матеріалів — 48,4, легкій — 50,7, харчовій — 4,8%. Криза охопила і сільське господарство України. За 1990—1993 рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 25%. Зменшилося поголів’я великої рогатої худоби (ВРХ), свиней, овець і кіз, зменшилася кількість птиці. Скорочення поголів’я не припинилося і в 1994 р. У 1993 р. у колгоспах реалізація ВРХ на забій скоротилася проти 1990 р. на 43%, свиней і птиці — на 57%, овець і кіз — на 49%. У 1990—1993 рр. обсяг виробництва багатьох сільськогосподарських продуктів відкинуто на 15—20 років назад. На 1 січня 1994 р. поголів’я ВРХ у державних і колективних сільськогосподарських підприємствах становило 17717 тис., і порівняно з 1991 р. воно скоротилося на 3368,1 тис. або на 16%. У 1991—1993 рр. загальна площа посівів сільськогосподарських культур становила 14203,7 тис. га, що на 8,3% менше, ніж за попередні п’ять років. Скоротилися на 7,6% посіви цукрових буряків, на 23% — льону, на 4,7% — овочів, на 33,3% — кукурудзи. У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, державні господарства витрачали мільйони доларів лише на закупівлі ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м’ясне стадо, а з іншого — українські селяни не мали можливості продати тисячі голів вгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, масла, сиру. Усе це відбувалося і продовжує відбуватися в той час, коли населення споживає харчових продуктів усе менше і менше. Дія деяких економічних факторів підштовхувала сільське господарство до катастрофічних наслідків. У 1994 р. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6 млн га (51,8%). Щороку з полів змивається водою, здувається вітром 600 млн т ґрунту, у тому числі 40 млн т гумусу. Занедбані в останні роки не лише тваринництво, а й птахівництво, садівництво, виноградарство. У 1994 році втіленню в життя послідовного економічного курсу заважали як протиріччя між виконавчою і законодавчою гілками влади, так і загальнополітична, соціальна ситуація в країні. Верховна Рада відмовилась продовжити уряду Л. Кучми надзвичайні повноваження на здійснення економічних змін, і Л. Кучма пішов у відставку. Президентські вибори, що відбулися влітку 1994 р., принесли перемогу Л. Кучмі, який виступив з програмою виведення економіки з кризи. Основою курсу економічних реформ президент оголосив необхідність прискорення формування ринкових відносин. Програма передбачала: розвиток підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі злочинністю і корупцією. З цього, по суті, починається другий етап економічних перетворень в Україні, який можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Однак рішучих кроків з реалізації проголошеного курсу президент на початку правління (у перші 100 днів) не здійснив. Ситуація ж в економіці країни продовжувала погіршуватися. Верховна Рада схвалила 144-трильйонну емісію, яка призвела до вибуху начебто приспаної інфляції, удвічі збільшивши курс долара і понад у два рази ціни. За межею бідності опинилися ще мільйони громадян. Ускладнюються взаємовідносини з Росією і Туркменією з приводу розрахунків за енергоносії. Борг України цим країнам перевищив 1 млрд дол. Втративши близько третини свого ринку в Росії, Україна не змогла отримати його на Заході. У цій ситуації Л. Кучма відкидає тезу про виняткову орієнтацію на Захід, заявляючи про необхідність розвитку стратегічного партнерства з Росією і країнами СНД за першочергового зміцнення двосторонніх зв’язків з державами Співдружності. У жовтні 1994 року президент країни починає здійснювати курс на радикальні економічні перетворення. З метою фінансового оздоровлення народного господарства відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також фіксований курс карбованця до твердих валют. Проголошується необхідність тотальної приватизації, суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо. У цілому економічна політика цього етапу являє собою, по суті, комбінацію монетаристських та адміністративних заходів, й економічна література називає її «адміністративним монетаризмом» або «монетаристським адмініструванням». Це можна пояснити фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже, і системи корпоративних зв’язків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу. Друга хвиля лібералізації цін, що почалася у жовтні—листопаді 1994 р., викликала новий вибух інфляції, яка досягла у жовтні 70% і збереглася до лютого 1995 р. Господарські підсумки 1994 р. принесли нові розчарування; для економіки України він виявився найскладнішим. Незважаючи на певне зниження інфляції, її рівень становив понад 400%. Найсильнішим за всі роки незалежності було падіння виробництва. У промисловості воно скоротилося на 28,2%, у сільському господарстві — на 16,5%. Реальна зарплата знижується на 16,8% і становить 1/3 від рівня 1990 р. У кінцевому підсумку ВВП порівняно з 1990 р. скоротився на 44%. 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфери. У першому півріччі зафіксовано падіння рівня інфляції, і в окремі місяці він опускався до однозначної цифри: січень — 21,2%, лютий — 18,1, березень — 11,4, квітень — 5,8, травень — 4,5% (у листопаді 1994 р. — 74%!). Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчий, ніж у Росії, і становив 181,7% за рік. Це дозволило зміцнити грошову одиницю країни, підняти довіру до неї, і, таким чином, створювалися передумови для подальшого проведення грошової реформи. Позитивні тенденції у ході фінансової стабілізації супроводжувалися суттєво зрісшими темпами приватизації. У 1995 р. в Україні було роздержавлено 16265 об’єктів, з яких 4051 становили загальнодержавну власність. Це вдвічі більше, ніж за попередній рік. У підсумку за 3,5 роки частка державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62%. Уже в середині 1995 р. на недержавних підприємствах України вироблялося понад 40% промислової продукції. Активно продовжувалася приватизація і в 1996 р., наприкінці якого організаційно-правову форму змінили близько 46 тис. об’єктів державної власності, а 18% із них становлять об’єкти великої приватизації, незавершеного будівництва і частка державної власності в спільних підприємствах. Але, як свідчить аналіз, ефективність роботи приватизованих підприємств залишається низькою. Вона істотно не відрізняється (за деяким винятком) від підприємств державного сектора економіки. В процесі приватизації допущено чимало грубих порушень чинного законодавства, зловживань службовим становищем. Громадяни України мали можливість реалізувати своє право на приватизацію частки державного майна за допомогою майнових приватизаційних сертифікатів, подавши заявки на придбання акцій підприємств, що приватизуються через сертифікатні аукціони, яких було проведено близько 50. Сертифікатну приватизацію закінчено на початку 1999 року. Почався етап грошової приватизації, яка все більше й більше розгортається. Але, враховуючи подальший кризовий стан української економіки і низьку платоспроможність широких верств населення, а також здійснення приватизації в інтересах певних кіл, а не всього народу України, відсутність будь-яких результатів сертифікатної приватизації на кінець 90-х років, то в народі таку приватизацію справедливо назвали «прихватизацією». У 1995 р. зупинити спад виробництва не вдалося, але відбулося різке його вповільнення (12,2% проти 22,9% у 1994 р.). Поряд з тим промислове виробництво і фінансово-кредитна сфера ще далекі від реального відновлення позицій початку 90-х рр. і потребують ефективніших ринкових методів управління. Важливе місце в економічній структурі України займає агропромисловий комплекс. У ході економічних змін у країні створюються певні законодавчі засади, хоча й не зовсім досконалі, для ліквідації державної монополії власності на землю і становлення її різноманітних форм, серед яких передбачалось поширення приватної власності в різноманітних її формах: індивідуальної (сімейної), групової, колективно-пайової. У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі». Протягом 1992 р. паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 р. змінився статус 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. В Україні практично завершено приватизацію майна колективних господарств шляхом його поділу на паї, з наданням їх власникам — членам колективних господарств — права на вилучення своїх паїв, а також на їх передачу в спадок і продаж. Однак право реалізації паїв використовується ще досить рідко. Реформування державних сільськогосподарських підприємств фактично знаходиться на початковій стадії. Повільно відбувається становлення фермерських господарств. Сьогодні в Україні налічується понад 36 тис. фермерських господарств, яким було виділено в середньому по 20 га. Причинами слабого розвитку фермерства є в першу чергу відсутність матеріальних і фінансових ресурсів, недостатня підтримка з боку держави, а також психологічне несприйняття більшістю селян, що виросли за умов колгоспного ладу, індивідуальних господарств, непідготовленість, а часто і нездатність багатьох із них вести самостійне господарство. Крім того, за умов жорсткої економічної кризи, падіння життєвого рівня більшість сільських жителів вбачають у колективному господарстві певний соціальний захист. Становленню нових форм господарювання на селі перешкоджає і відсутність необхідної інфраструктури для їх обслуговування. Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механізму закупок сільськогосподарської продукції за допомогою державно-контрактної та біржової систем. Як і всі посткомуністичні країни (Китай являє собою унікальний випадок в історії економічних реформ з його квазісоціалістичною моделлю), Україна розпочала процес економічних перетворень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися найбільшими порівняно з іншими перехідними економіками. За рівнем кризи і станом спаду економіки Україна перевищила рівень великої депресії у США 1929—1933 рр. У 1996 році ВВП становив близько 40% рівня 1990 р., а обсяг промислового виробництва менше половини цього рівня. В той же час у роки великої депресії 1929—1933 рр. у США виробництво скоротилося на 46%, а в Радянському Союзі під час Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового виробництва становило 30%. За роки кризи більше ніж у двічі знизилась продуктивність праці, у два рази зросла собівартість промислової продукції. Здійснюється деіндустріалізація країни, фізичне руйнування продуктивних сил, руйнування інтелектуального потенціалу суспільства. У країні постійно знижуються попит і пропозиція. При цьому попит знижується швидше порівняно з пропозицією. А це призводить до того, що промислові підприємства не можуть реалізувати вироблену продукцію. Майже половина її залишається на складах. Крім того, низька продуктивність праці, невідповідність якості окремих видів продукції світовим стандартам, високі ціни впливають на конкурентоспроможність наших підприємств. І як наслідок, вітчизняного виробника з ринку у власній країні витісняють іноземні виробники. Усе це за відсутності державної підтримки виробника посилює процес падіння виробництва, а у ряді випадків призводить до його фізичного знищення. Неминучим наслідком глибокої кризи в Україні, як і в ряді інших колишніх радянських республік, є різке послаблення соціальної захищеності більшості населення, різке зниження життєвого рівня. У 1994 р., у період найбільшого падіння макроекономічних показників, реальні доходи громадян упали до 19% порівняно з базовим рівнем 1991 р. Купівельна спроможність середньої зарплати за різноманітними продуктами харчування знизилась за період 1990—1993 рр. у 3—9 разів, а мінімальної зарплати — у 10—29 разів. У період гіперінфляції у 1992—1994 рр. особливо різким було падіння реальних розмірів пенсій. За межею бідності опинилося понад 80% населення. Скорочення обсягів виробництва призвело до різкого зменшення зайнятості і зростання безробіття. Рівень фактичного безробіття в країні за різними оцінками становить від 1,4 млн осіб до 3,5 млн, що становить 20—25% працездатного населення, а з урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за свій рахунок, затримкою виплат і без того низької заробітної плати рівень безробіття становить 40%. Певний перелом у сферу соціального захисту вніс 1995 р., коли вперше подолано тенденцію зниження життєвого рівня населення, зростання номінальної зарплати почало випереджати зростання цін на споживчі товари. Однак восени 1995 р., коли темп інфляції прискорився, ця тенденція змінилася. Позитивним у соціальній сфері є початок зростання з жовтня 1994 р. доларового еквівалента середньої зарплати. У грудні 1995 р. він досяг 68,2 дол. порівняно з 30,6 дол. у грудні 1994 р. Падіння курсу гривні до долара США у 1998—1999 рр. та неодноразова зміна валютного коридору за відсутності економічного зростання призвели до зворотного процесу, а отже до посилення подальшого процесу зубожіння широких верств населення. Не можна погодитися з точкою зору про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період здійснення економічних реформ. Світовий досвід свідчить про зворотне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжуються господарським зростанням і поліпшенням рівня життя населення. Справжньою причиною глибокої кризи, в якій опинилася Україна, є не сама реформа, а помилковий монетаристський шлях перетворень, нав’язаний міжнародними фінансовими організаціями. Справжньою причиною ситуації, що виникла, є те, що Україна, копіюючи Росію, пішла шляхом класичного дикого капіталізму, який вичерпав себе ще на початку ХХ століття, а західні країни прийняли концепцію змішаної економіки, а за мету — побудову соціального ринкового господарства. Здійснюваний Україною шлях реформ спричинив немало проблем, вирішення яких є важливим і невідкладним завданням сьогодення. Серед проблем перехідного періоду найважливішою є вибір напряму нашого руху. Зрозуміло, що йдеться про зміну економічної системи. Загальновідомо, що Україна здійснює перехід від командної економіки до ринкової. Але проблема полягає в тому, яку модель ринкової економіки нам необхідно вибрати — модель вільного чи регульованого ринку. Зрозуміло, що Україна не повинна копіювати чужі моделі, а обрати свою, яка відповідала б саме їй, модель ринкової економіки. Важливою причиною кризи в Україні є спроба одномоментного вирішення всіх проблем. Історичний досвід показує, що всі подібні спроби закінчувалися поразкою. Намагання до швидкого і безпосереднього переходу через лібералізацію цін («шокову терапію») дуже нагадує спробу Радянської держави перейти в роки воєнного комунізму до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, ця спроба не тільки закінчилася безуспішно, але й була визнана помилковою. Перехід до ринкової економіки передбачає не одномоментний стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень існуючої економічної системи за регулюючої діяльності держави. Перетворення обов’язково повинні здійснюватися поетапно. Саме про це свідчить світовий досвід, і саме це не було враховано під час здійснення реформ. На зустрічі вчених-економістів України і Росії в Києві у вересні 1993 р. вчені-економісти України підкреслювали, що катастрофічний стан української економіки обумовлено тими самими причинами, що і в Росії, — прорахунками у виборі стратегії і тактики реформ, що виявилися в непідготовленій лібералізації цін, відсутності активної структурної політики, розладі фінансово-грошової системи, відсутності дієвого управління державними підприємствами. Підкреслювалось, що лібералізація цін була фатальною помилкою, що реформи слід здійснювати не революційним, а еволюційним шляхом. Наступні роки підтвердили помилковість стратегії економічних реформ. Вони показали, що використання монетаристських методів не може забезпечити вихід української економіки з кризи і забезпечити реальне відродження. Щорічні обіцянки економічного зростання, починаючи з 1997 р. впродовж трьох років, так і залишилися лише обіцянками. Поспішний демонтаж адміністративно-командної системи управління і планування не супроводжувався формуванням ринкової економічної системи, що природно призвело економіку не до регульованого ринку, а до стихії і хаосу. В країні здійснюється прискорена криміналізація економіки, перехід колосальних грошових засобів до тіньового обороту, які припинили працювати на національну економіку, а обслуговують інтереси вузького кола мафіозно-спекулятивних структур. Як завжди, так і сьогодні ми спостерігаємо перехід від однієї крайності до іншої. Сьогодні від планового фетишизму ми перейшли до ринкового, а ринок, як відомо, може далеко не все. Успіхи капіталізму як після великої депресії, так і особливо після другої світової війни були породжені не безпосередньо ринковими відносинами, а їх державним регулюванням. У 1996 р. в Україні починається новий, третій етап реформ, який характеризується проголошенням коригування курсу реформ на створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки. Або, іншими словами, проголошено курс на побудову соціально-ринкового господарства, яке давно вже є реальністю в промислово розвинутих країнах (Німеччина та ін.). Мається на увазі, що держава з сильними регулюючими функціями повинна стати однією із суттєвих ознак економічної моделі післякризового розвитку України. Але такою повинна бути не лише модель створюваної нами економіки, а й модель переходу до неї. Без сильної і цілеспрямованої державної політики подолати економічну кризу неможливо. Держава має управляти процесом формування регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки. Процес цей тривалий і він повинен мати ряд послідовних етапів, які б наближали нас до бажаної моделі. 1996 р. приніс для народу України нові випробування. Валовий внутрішній продукт скоротився на 10%, промислове виробництво — на 5%, на 20% — випуск товарів народного споживання. Спад відбувся і в аграрному секторі. Як і раніше, величезною залишається заборгованість із зарплати, пенсій, стипендій, яка розтяглася на багато місяців і навіть років. У 1997—1999 рр. в Україні продовжувався трансформаційний спад. Поряд з тим, починаючи з 1995 р. фіксується вповільнення темпів падання ВВП у понад два рази. Уповільнився спад виробництва в сільському господарстві. Означився процес економічної стабілізації в експортноорієнтованих і базових галузях. Однак структура українського виробництва, в якій важливе місце займають енергомісткі експортноорієнтовані галузі, ускладнює вихід із кризи. Зовнішньо- і внутрішньополітичні фактори, проблеми економічної інтеграції набувають величезного значення. Наприкінці 1997 р. почала втрачати позиції українська валюта, що проявилось у зниженні курсу гривні. Важлива роль в економіці кожної країни, і особливо в період корінних економічних змін, належить банківській системі. Центральним банком України, її емісійним центром є Національний банк України (НБУ), який створено у вересні 1991 р. Він проводить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організовує міжбанківські розрахунки, визначає курс гривні відносно валюти інших держав. НБУ створює державну скарбницю, зберігає фонди грошових знаків, золотовалютні резерви, дорогоцінні метали. Статус НБУ затверджено Законом України «Про банки і банківську діяльність». Наразі розробка і прийняття закону про НБУ.

79. Розбудова Інноваційної моделі економічного розвитку в Україні як запорука стабільності і процвітання.

Стрижень стратегії і тактики економічного зростання - орієнтація структурних трансформацій на розбудову ефективної та конкурентоспроможної економіки постіндустріального типу.

Структурна перебудова економіки України - процес формування оптимальної структури економіки, адекватної соціально орієнтованій ринковій системі постіндустріального типу та стратегічним національним інтересам країни.

За перше десятиріччя незалежності України відбулися такі позитивніструктурні зрушення:

- розширення сфери дії ринкових відносин;

- зменшення рівня монополізації економіки;

- становлення конкурентного середовища;

- зміцнення недержавного сектору.

Водночас усунення держави від ролі провідного суб'єкта структурних зрушень та захисту національних інтересів, зростання впливу олігархічних структур, зрощених із державним апаратом, посилення ролі екзогенних чинників економічного зростання викликали суттєві структурні деформації трансформаційної економіки України (рис. 20.4).

Основними завданнями структурної перебудови економіки на сучасній технологічній та ресурсній базі є:

- концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку з урахуванням національної специфіки;

зміцнення технологічних порівняльних переваг вітчизняних товаровиробників відносно зарубіжних конкурентів;

- розвиток наукомістких виробництв;

- зменшення залежності національної економіки від імпорту товарів і ресурсів;

- збільшення частки ресурсозаощаджуючих виробництв;

- подальший розвиток галузей "високих технологій"; підвищення рівня внутрішньої збалансованості економікя;

- створення розвиненого споживчого сектору економіки та сфери послуг.

Провідною складовою структурної політики є інвестиційна політика, спрямована на забезпечення умов для накопичення критичної маси інвестиційних ресурсів, регулювання структурно-кількісних параметрів економічного зростання, формування нового екологобезпечного соціально орієнтованого інноваційного типу розширеного відтворення. Основні завдання та проблеми розвитку інвестиційної політики зображено на рис. 20.5.

Перехід до постіндустріального інформаційного суспільства можливий лише за умов активного впровадження довгострокової комплексної стратегії економічного розвитку, пріоритети та механізми реалізації якої знаходять своє втілення в інноваційній політиці, спрямованій на технологічне лідерство (рис. 20.6). Водночас вітчизняні та зарубіжні дослідники звертають увагу на існування суттєвих системних перешкод для формування інноваційної моделі розвитку України, в тому числі:

- недостатність фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок;

- недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності;

- невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, головним вимогам інноваційного розвитку;

- відсутність дієвої системи пріоритетів розвитку науково-технологічної сфери;

- повільне формування сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції;

- неготовність апарату державного управління до предметної діяльності, спрямованої на інноваційний розвиток суспільства⁵.

Безальтернативність інноваційної парадигми структурної перебудови вітчизняної економіки зумовлена необхідністю підвищення конкурентоспроможності України в глобальному середовищі на основі подолання ресурсних обмежень та сировинної спрямованості економіки.

80. Монетарні, інституціональні та інші концепції: Обґрунтування та їх застосування українськими економістами.

Україна як незалежна держава об’єктивно не може стояти осторонь міжнародних інтеграційних процесів і повинна обрати свій шлях у цьому процесі. На сьогоднішній день перед країною постають завдання ефективного входження у світову економіку на основі загальних принципів, вироблених світовим співтовариством, проте з обов’язковим урахуванням національної специфіки, з метою реалізації національних інтересів через взаємовигідне співробітництво з іншими країнами. Так, Україна проголосила своєю стратегічною метою інтеграцію до Європейського Союзу, як прагнення увійти у коло демократичних, високорозвинених в економічному, соціальному і правовому плані країн.

У той же час, знаходячись на європейському перехресті у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно частиною Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, Україна не може не розвивати тісні відносини з усіма країнами цих регіонів, об’єднуючись з ними у регіональні коаліції, які мають спільні економічні, культурні, політичні, а нерідко - воєнні інтереси. Нині зовнішньоторговельними партнерами України є 197 країн світу. Про те, що це партнерство має тенденцію до поглиблення, свідчить хоча б той факт, що протягом минулого року загальний обсяг зовнішньої торгівлі товарами та послугами, за попередніми даними, суттєво зріс, збільшено як імпорт, так і експорт товарів.

Сьогодні Україна має вектор на інтеграцію в ЄС та в ЄЕП. Якщо максимально схематизувати ситуацію, то співвідношення між векторами мало б виглядати таким чином: європейська інтеграція - стратегічна мета і магістральний шлях розвитку України; співпраця з Росією - один з найважливіших механізмів досягнення стратегічної мети, передусім в економічній та в сфері регіонального співробітництва. Тому у своїй роботі хочу детальніше розглянути питання щодо відносин України з ЄЕП.

Теоретична частина Теоретичні підвалини міжнародної економічної інтеграції

Теоретичні основи аналізу міжнародних інтеграційних процесів були закладені в роботах де Бірса (1941), Вінера та Байє (1950), які сформулювали теорію митних союзів. Найбільш повне її обгрунтування зробив Вінер у праці "Питання митного союзу".

Слід зазначити, що до проблематики митних союзів зверталися також основоположники сучасної економічної науки. А. Сміт, Д. Рікардо, МакКуллох, аналізуючи Месенську угоду 1703 року між Англією та Португалією про взаємні торговельні преференції, оцінили її як таку, що підриває основи вільної торгівлі. Загалом у 1818-1924 рр. було засновано 16 митних союзів. Їх різноманітні аспекти розглядали Ліст (1885), Грегорі (1921), Габерлер (1936), Джонсон, Купер, Массел (1965), О’брайєн (1976) та ін. Завважимо, що роботи з теорії митних союзів, починаючи з 50-х років ХХ ст., були тісно пов’язані з міжнародною економічною інтеграцією.

Існує декілька визначень інтеграції, що сформулювали різні наукові школи сучасної економічної думки, а саме: ринкова, ринково-інституційна, структурна (структуралістська).

Ринкова школа виходить із відомого постулату про те, що ринок є найкращим регулятором економіки, який не можна замінити ніякими штучними механізмами з боку держави (принцип Laisser faire).

На ранніх етапах дослідження інтеграційних процесів міжнародна економічна інтеграція навіть ототожнювалася з торговельною та платіжною лібералізацією. Відомий французький економіст М. Алле писав, що "багатосторонньо прийнятними правилами для тісної економічної інтеграції між демократичними суспільствами є правило вільного ринку". Німецький автор В. Рьопке вбачав у європейській інтеграції не що інше, як спробу виправити становище, яке склалося після 1914 року, коли було зруйновано інтеграцію національних економік.

М. Гальперін категорично заперечує будь-яке регіональне планування розвитку та субсидування з метою реконверсії промисловості, але обстоює відповідальність держави за інвестиційні рішення в певних галузях.

Таким чином, суть концепції ринкової школи полягає в тому, що в інтегрованому господарському просторі повинні виконуватись такі самі умови для руху факторів виробництва, як і в національній ринковій системі. В єдиному господарському просторі декількох країн забезпечується конкуренція й повна свобода для дії ринкових сил. Міжнародна економічна інтеграція в такому разі вважається тим глибшою, чим вільнішою є дія ринкових сил та чим меншим є регулюючий вплив держави.

Інший напрям сучасного неолібералізму дістав назву ринково-інституційного. Його прихильники намагаються знайти компроміс між ринковими та державними регулятивними механізмами міжнародної економічної інтеграції, вважаючи, що інтеграція є втіленням певної єдності економічних і політико-правових аспектів. На відміну від представників ринкової школи, інституціоналісти визнають, що національні господарства неможливо інтегрувати лише ринковими методами.

Б. Балаша вбачає початок інтеграції в акціях урядів, які усувають дискримінацію. Він пропонує розрізняти інтеграцію та звичайне співробітництво. "Ця відмінність, - пише він, - є не якісною, а кількісною. В той час, як співробітництво включає дії, що мають за мету зменшення дискримінації, процес економічної інтеграції полягає в засобах, які тягнуть за собою пригнічення тих чи інших форм дискримінації. Наприклад, міжнародні угоди про торгову політику стосуються галузі співробітництва, тоді як усунення існуючих бар’єрів - інтеграції".

Автори словника Європейського Союзу розрізняють позитивну та негативну інтеграцію. Остання передбачає усунення перешкод на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили, а відтак сприяє утворенню спільного ринку. Негативна інтеграція також використовується для дослідження змін у політиці уряду, яка лібералізує діяльність ринкових сил з метою економічної інтеграції: він може бути змушений відмовитися від певного політичного інструменту, який є несумісним із членством у спільному ринку. Загалом, негативна інтеграція не містить у собі значних протиріч, оскільки, посилюючи роль ринкових сил, вона передбачає перспективу зростання добробуту внаслідок оптимізації розміщення ресурсів.

Однак лише процесу негативної інтеграції недостатньо для утворення спільного ринку. Реальна економіка управляється за допомогою широкого кола правил, норм та інших інструментів (національні санітарні норми, преференційні державні закупівлі, промислова політика, а також національна система оподаткування і субсидій) урядової політики, які істотно гальмують процес міжнародної економічної інтеграції. Аби уникнути підриву основ вільної та чесної конкуренції в митному союзі, потрібно гармонізувати національні політики і розробити спільний підхід, тобто здійснювати позитивну інтеграцію. Остання є важливим підґрунтям для ефективного функціонування спільного ринку.

Таким чином, ринково-інституційна школа акцентує на заходах, спроможних усунути дискримінацію у взаємному співробітництві, відновити провідну роль ринкового механізму регулювання економічних процесів, мінімізувати державне втручання у сферу міжнародної господарської інтеграції.

Ще в середині 60-х років деякі французькі, англійські та італійські економісти виступили з критикою неоліберальних підходів до економічної інтеграції і запропонували інші моделі, що отримали назву "структурна школа".

Погляди представників цієї школи суттєво відрізняються один від одного. Однак є те, що їх об’єднує: по-перше, надто критична позиція відносно традиційної теорії міжнародної торгівлі й, по-друге, прагнення виявити структурний аспект інтеграційного процесу. Для них справжня інтеграція - це дещо більше, ніж просто об’єднання декількох національних господарств. Вона можлива лише на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних господарств, що є невід’ємною складовою невідворотного процесу зміни їх структури.

Головною проблемою регіональної інтеграції, на думку представників структурної школи, є визначення оптимального співвідношення національних програм господарської політики із забезпеченням вигод від міжнародного співробітництва. На відміну від ринкових позицій, акцент робиться на позитивній інтеграції, тобто на узгодженні тих чи тих галузей економічної та соціальної політики між урядами країн, що беруть участь в об’єднанні. "Під інтеграцією, - пише П. Стріттен, - слід розуміти спільну політику зайнятості, спільну монетарну і фіскальну політику, а також спільну антимонопольну політику".

Інакше кажучи, для повної інтеграції важливо не стільки забезпечення абсолютної свободи руху товарів та факторів виробництва, тобто свобода дії ринкового механізму, скільки координація економічної політики держав, що мають за мету пом’якшити нерівномірність економічного розвитку окремих країн інтеграційного комплексу і окремих регіонів усередині цих країн, а також забезпечити усталеність національних платіжних балансів.

Вищою можливою межею регіональної економічної інтеграції, відповідно до означеної концепції, повинна бути раціональна господарська структура всього регіону, що інтегрується та базується на оптимальній економічній політиці.

Представники цього напряму розглядають економічну інтеграцію країн як глибинний процес структурних перетворень в їх економіці, завдяки чому мають виникнути оптимально збалансовані в територіально-економічному та соціальному сенсі господарства. Отже, йдеться про своєрідну зміну системи: інтегрування повинно означати не просто суму національних економік, а якусь нову якість, більш досконалий господарський організм.

У рамках існуючих наукових шкіл виникли й альтернативні концепції міжнародної економічної інтеграції. Вони диференціюються залежно від цілей та часу протікання інтеграційного процесу. На цій основі розглядаються моделі двошвидкісної і багатошвидкісної Європи. Береться до уваги той факт, що внаслідок різних стартових умов учасники інтеграції, проголосивши спільні цілі, можуть витратити неоднакову кількість часу для їх досягнення. Прикладами різношвидкісної інтеграції є Маастрихтські угоди (1992 р) про критерії конвергенції щодо створення єдиного внутрішнього ринку ЄС та Європейського валютного союзу.

У СНД інші швидкості проявляються у формуванні союзу Росія - Білорусь. Рівень інтеграції в Євразійському економічному співтоваристві (ЄвроЗЕС, Росія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан) та Єдиному економічному просторі (ЄЕП) також відрізняється від аналогічних процесів у СНД.

Із багатошвидкісною інтеграцією кореспондується теорія концентричних кіл. За цією концепцією перше коло формує високоінтегроване ядро країн, а друге - менш інтегровані країни. Зазначена теорія часто пов’язується з великим розширенням ЄС (2004 р). Подібні процеси можуть відбуватися також у зв’язку з проголошеними адміністрацією США планами створення в майбутньому Всеамериканської зони вільної торгівлі, яка б об’єднувала північ і південь континенту.

Концепція гнучкої геометрії або селективної інтеграції дає змогу членам об’єднання та третім країнам, залежно від політичних чи економічних обставин, брати участь лише в окремих інтеграційних заходах. На такій основі країни Центральної і Східної Європи співпрацюють з Європейським інвестиційним банком, розвивається кооперація між Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) та ЄС тощо.

Близькою до попередньої є концепція часткового членства, яка не вимагає від учасників беззастережної участі у всеохоплюючій інтеграції. Цей підхід передбачав можливість участі країн в окремих сферах, як-то спільна зовнішня чи оборонна політика. Зазначена концепція перегукується з популярною в першій половині 50-х років ХХ ст. теорією секторальної інтеграції М. Шумана, за ініціативи якого було створено Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВУС) та Євратом, які пізніше приєдналися до Європейської економічної спільноти.

У світовій практиці застосовують два основні методи здійснення всіх типів міжнародної економічної інтеграції. За першим методом інтеграція розпочинається, розвивається і поглиблюється індустріальними, адміністративними заходами та акціями. Другий метод ґрунтується на принципах лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі, яка лімітує адміністративні заходи на основі багатосторонньої угоди й забезпечує вільний обмін товарами між країнами у великому ринковому просторі згідно з вимогами закону попиту і пропозиції.

Відповідно до свого внутрішнього змісту та інструментарію, перший метод дістав назву інституціонального, а другий - функціонального.

Слід підкреслити, що в реальній інтеграційній практиці взаємодіють та переплітаються обидва зазначені методи і відповідні інструменти. Їх співвідношення залежить від форми (стану) інтеграції та регіону, в якому відбуваються інтеграційні процеси.

Вважається, що необхідні умови для застосування функціональних інструментів існували у світовій економіці в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., коли діяла система золотого стандарту, відбувалась вільна конвертація валют і міжнародна мобільність факторів виробництва. Відомо також, що ця система поширювалася лише на групу розвинутих країн. Серед ліберальних механізмів та інструментів інтеграції можна назвати такі: вищий реальний дохід (і, відповідно, темпи зростання); більша рівність можливостей та доходів; збільшення свободи вибору.

Якщо ж проаналізувати сучасні інтеграційні процеси у двох регіональних економічних об’єднаннях - ЄС та ЄЕП, то можна стверджувати, що в останньому переважає інституціональний метод. В ЄС інтеграційна політика здійснюється на основі поєднання обох методів - інституціонального та функціонального. У переважній більшості інтеграційних об’єднань світу також відбувається поєднання вищеозначених методів. Можна сказати, що в чистому вигляді функціональний метод застосовується лише в інтеграційних процесах північноамериканського субконтиненту - НАФТА.

Як теоретично обґрунтовані та практично апробовані розглядають такі основні форми міжнародної економічної інтеграції: зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний союз; повна економічна інтеграція (табл.1).

Форми інтеграції	Основна ознака
	Усунення внутрішніх тарифів	Спільний зовнішній тариф	Вільний рух капіталів та робочої сили	Гармонізація економічної політики	Політична інтеграція
Зона вільної торгівлі	А
Митний союз		В
Спільний ринок			С
Економічний союз				D
Повна економічна інтеграція					E

Таблиця 1. Форми міжнародної економічної інтеграції

Це - п’ять послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів.

Найнижчим рівнем економічної інтеграції є зона вільної торгівлі (ЗВТ). ЗВТ - це торговий режим між двома чи більше країнами, за умовами якого скасовуються митні збори й тарифи при імпорті товарів походженням із цих країн. На останню складову необхідно особливо звернути увагу: у ЗВТ кожна з країн має власний зовнішній тариф і митну політику щодо третіх країн; режим імпорту без сплати митних зборів та тарифів не поширюється на товари походженням із третіх країн.

ЗВТ є торговельним режимом, який не забирає у її країн-членів жодної частки їхнього національного суверенітету, незалежності їхньої зовнішньоторговельної політики. ЗВТ не започатковує незворотних інтеграційних процесів між країнами.

Суперечливим є навіть твердження про те, що ЗВТ впроваджує економічну інтеграцію взагалі - як і будь-який торговельний режим, ЗВТ може бути впроваджена і скасована простим адміністративним рішенням. Україна має схожі приклади у своїй історії, коли функціонуючі ЗВТ, наприклад із прибалтійськими країнами, були запроваджені, а пізніше, у зв’язку зі вступом цих країн в ЄС - ліквідовані. Говорити тут про якусь незворотну чи взагалі інтеграцію не доводиться.

Саме у цьому й полягає різниця між ЗВТ та наступним рівнем економічної інтеграції - митним союзом (МС), який є першою стадією еволюційного інтеграційного процесу між державами, що його створюють. МС - це митні території його країн-членів, де режим вільної торгівлі поширюється не лише на товари походженням із країн, які його складають, а на всі товари, що перебувають на території будь-якої країни-члена, незалежно від їх походження. За умов МС країни-члени відмовляються від власної митної політики та зовнішнього тарифу: встановлюється єдиний митний тариф у торгівлі країн МС з третіми країнами. Товари з третіх країн мають вільний обіг на всій території МС, якщо стосовно них виконано митні формальності та сплачено митні збори і тарифи при перетині єдиного митного кордону МС. Запроваджується поняття внутрішніх кордонів МС - кордонів між країнами-членами, де товари походженням із третіх країн не проходять жодних митних формальностей, не сплачуються ніякі митні збори чи тарифи.

Країни-члени МС вже не виступають у міжнародних торговельних відносинах як самостійні суб’єкти, вони втрачають частку свого національного суверенітету. Щоб управляти єдиним зовнішнім митним тарифом, країни-члени МС змушені впровадити спільну зовнішньоторговельну політику. Більше того - МС має значний вплив на формування бюджету країн-членів, розподіл митних надходжень тощо. Для їх адміністрування найчастіше (але не завжди) запроваджується спільний наднаціональний орган, якому надаються повноваження щодо розподілу чи використання митних надходжень відповідно до рішень країн-членів.

Митний союз започатковує незворотні інтеграційні процеси, які впливають не лише на різні сфери економіки, а й на політичні відносини, соціальну сферу, регіональний розвиток, функціонування державних інститутів тощо. Логічним продовженням МС і наступним рівнем інтеграції є Спільний ринок (СР), у рамках якого запроваджується вільне пересування як товарів і послуг, так і головних факторів виробництва - капіталу та робочої сили. Причому свобода пересування робочої сили - це далеко не запровадження безвізового режиму перетину кордону, а впровадження умов, за яких кожен громадянин кожної із країн-членів СР має рівні умови щодо найму на роботу в будь-якій країні, постійного побуту, соціального захисту тощо. Ці так звані чотири фундаментальні свободи передбачають відмову країн СР від ще більшої частки власного суверенітету й запровадження цілого ряду спільних політик (не лише митної чи комерційної, а й конкурентної, антимонопольної, сільськогосподарської, соціальної, захисту навколишнього середовища тощо). Фактично країни СР створюють конфедеративне утворення, яке разом з економічним розвитком еволюціонує до передачі більших повноважень наддержавного органу і ще більшого обмеження національного суверенітету.

Від СР вже залишається один крок до запровадження спільної валюти і утворення найвищого рівня економічної інтеграції - Економічного та монетарного союзу (ЕМС), за умов якого країни відмовляються від однієї з найістотніших ознак суверенітету - власної грошової одиниці, запроваджують єдину монетарну політику, беруть зобов’язання у сфері бюджетної політики тощо. А від ЕМС вже недалеко до створення об’єднання країн, яке більше скидається на федеративну державу, ніж на міжнародну організацію

Як бачимо, теоретичні доктрини міжнародної економічної інтеграції передбачають можливість маневру з боку окремих країн щодо вибору форм, глибини, механізмів взаємодії їхніх економік у регіональних угрупованнях. Такі теоретичні висновки відповідають сучасним потребам України, економіка якої знаходиться в зоні дії силових ліній двох головних "гравітаційних полів" - Європейського Союзу та ЄЕП. Усвідомлення цієї геополітичної і геоекономічної реальності, її детермінованості сукупністю історичних, економічних, етнічних, психологічних та інших чинників спонукає до пошуку нетрадиційних підходів до інтеграції України в Європейський економічний простір.