41. Адміністративний і військовий устрій Лівобережжя, Слобожанщини та Запоріжжя в 1 пол. Хvііі ст. Діяльність Малоросійської колегії.

Малоросійська колегія заснована (замість Малоросійського приказу) в травні 1722 р. для нагляду за діяльністю гетьмана та його адміністрації на Лівобережній Україні. Складалася з 6 офіцерів російської армії та прокурора на чолі з президентом — бригадиром С. Вельяміновим. Цей орган був засобом ще більшого обмеження і без того куцої автономії козацьких областей. Аналогічні заходи вживалися і стосовно козацтва Дону, Тереку та Яїку (Уралу). Вже після смерті І. Скоропадського царський уряд не дозволив обрати нового гетьмана. Указом від 11 липня 1722 р. він доручив правити Лівобережною Україною наказному (тимчасовому) гетьманові П. Полуботку. Фактично ж усі справи вирішував президент колегії. Остання, попихаючи генеральну старшину, втручалася в місцеве самоврядування, збільшувала податки. Відала також судовими справами.

Над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). У 1711 р. Харківським, Ізюмським і Острогозьким полками керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським іОхтирським (з 1718 р. і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Із 1726 р. слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні до тих, що існували на Гетьманщині. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді й з чужинців . Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії».

Вищим органом влади на Запоріжжі була військова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Але фактично на ній часто не була присутньою значна частина рядових, бідних козаків. На чолі управління Січчю стояли кошовий отаман і його помічники — писар, суддя, осавули. Куренями управляли курінні отамани. Хоч Запоріжжя адміністративно підпорядковувалося гетьману Лівобережжя, проте кошові отамани часто зносилися безпосередньо з російським урядом. На Запоріжжі стояли загони царських військ, очолювані воєводою.

42. Гетьманування і.Мазепи (1700 – 1708 рр.). Оцінка політики гетьмана в сучасній історичній науці.

1687 року новим гетьманом козацької держави було обрано Івана Мазепу. Він підписав з московським урядом Коломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини. За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину, елементи кріпацтва та розпочато денаціоналізацію козацької верхівки. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепи до Москви. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати російський похід на Крим 1689 року, а також антитурецькі азово-дніпровські війни Петра І в1695–1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворот Петра Іваненка, організований за підтримки татар.

1699 — Повстання Палія

1704 — Похід Мазепи на Правобережжя

1708 — Союз з Швецією → розкол старшини.

1708 — Батуринська трагедія, Битва під Полтавою

Рішення Мазепи відмовитись від союзницьких стосунків з Московією досі розглядається значною частиною російських істориків (як і раніше офіційною історіографією Російської імперії та СРСР) історією як зрада і порушення Переяславської угоди.

За часів перебудови 1986–1991 років в СРСР уперше були дозволені публікації з іншим трактуванням дій гетьмана. Після проголошення незалежності Україною 1991року ставлення до Мазепи офіційних історичних дослідженнях й підручниках значно покращилося.