19.Розвиток ідеї українського монархізму в другій половині хvіі ст.

Найповніше ідею монархізму було реалізовано в ході визвольної війни середини XVII ст..

Козацька старшина – вихідці з козацького стану – віддавала перевагу республіканській формі правління, відводячи гетьману роль виконавця їхньої волі. Старшини – вихідці з міщан – бачили в гетьманові провідника, військового керівника, але не монарха. І тільки старшини – вихідці із шляхетського стану (І. Виговський, І. Богун, Ю. Немирич, А. Жданович та ін.) вважали, що ідея монархізму притаманна і новій українській державі. У їхній самосвідомості монарх (насамперед польський король) вважався єдиним джерелом легітимної влади, при цьому вони розуміли, що його влада повинна бути обмеженою. Прикладом може бути І. Виговський, який пішов на створення князівства, ідея якого належала Б. Хмельницькому, тим самим відкинувши козацьку демократичну республіку.

У другій половині 1648 р. – на початку 1649 р. влада гетьмана вже виявляє елементи як монархічного, так і республіканського ладу з перевагою першого.

Навесні 1649 р. започаткована практика вшанування Б. Хмельницького як монарха.

Б. Хмельницький у договорі з Росією добився фіксації довічності гетьманської влади. А українсько-московський договір 1654 р., як відомо, юридично визнавав Б. Хмельницького єдиним і повноправним володарем Української держави. У політичному зближенню з Туреччиною, уряд якої надав Б. Хмельницькому титул «князя Руського» , гетьман сподівався (в разі прийняття її протекції) юридичного оформлення монархічного правління у формі спадкоємного гетьманства.

З 1654 р. вже досить чітко окреслилися тенденції до перетворення гетьманської форми правління в монархічну. Деякі джерела свідчать, що Б. Хмельницький володів правом на життя та смерть будь-якого мешканця держави (незалежно від посади, включаючи й представників генеральної старшини), якщо той дозволяв собі знехтувати його розпорядженням.

Отже, було зроблено вирішальний крок на шляху до утвердження козацької монархії у формі спадкоємного гетьманства, що стало, на нашу думку, вищим щаблем у розвитку державотворчої ідеї в Україні у другій половині XVII ст.. На жаль, ця форма правління трималася переважно на титанічній постаті великого гетьмана та на підтримці вузького кола його однодумців.

Після смерті великого гетьмана, на якому трималась система правління та ідея спадкоємності влади, в його ж особистому клані спалахнула боротьба за булаву. Таким чином, було зірвано процес становлення українського монархізму у формі спадкоємного гетьманату.

І. Виговський, прийшовши до влади, обирає напрямок на розбудову олігархічної республіки. На передодні підписання Гадяцької угоди І. Виговський змінює погляди на гетьманську владу, він відмовляється від встановлення олігархічно-республіканської форми правління на користь спадкоємного гетьманства. Неспроможність Виговського втілити ці ідеї в життя призвела до розколу соціальної системи держави і посилення протистояння між угрупованнями козацької еліти, а в кінцевому підсумку – до громадської війни.

У серпні 1665 р. П. Дорошенко був легітимно обраний гетьманом. Уряд П. Дорошенка боровся за єдність держави та зміцнення її суверенітету. Він, як і Б. Хмельницький, намагався встановити спадкоємну гетьманську владу.

На відміну від І. Виговського і П. Дорошенка, прагнення лівобережних гетьманів Д. Многогрішного, а потім – І. Самойловича відновити ідею спадкоємності гетьманської влади мало дещо інший характер. Спочатку вони прагнули, зокрема, абсолютизувати свою владу, а вже потім іти на якісь політичні зміни в країні.

Отже, ідея українського монархізму в другій половині XVII ст. не набула загальнонаціонального характеру, більше того, як бачимо, наприкінці 80-х рр. вона зазнала цілковитої поразки. І лише на початку XVIII ст. монархічна ідея знову відродилась на українському терені, що було пов’язано з діяльністю великого українського гетьмана І. Мазепи.