Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Стан освіти та науки Процеси, що відбувалися в економіці України протягом 20 років після XX з'їзду КПРС, неодноразові спроби реформ не могли не позначитися на стані освіти і науки. Особлива увага приділялася освіті, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» , яким було розпочато роботу щодо реформування школи Семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зобов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів. Після приходу до влади Л. Брежнєва ця реформа, як й інші реформи М. Хрущова, була фактично відкинута, хоча окремі її елементи залишилися. Була збережена, зокрема, загальна обов'язкова 8- річна освіта, не була відновлена плата за середню та вишу освіту, українська мова й література більше не були обов'язковими для вивчення в російських школах УРСР. З 1956 р. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р — школи подовженого дня. З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загально обов'язкової десятирічної освіти. Одночасно посилювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес. 3 1972 р. в усіх середніх школах була введена обов'язкова початкова військова підготовка. Ще раніше, у 1968 р. , військова підготовка була відновлена у вищих навчальних закладах. Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р. — Сімферопольський, у 1985 р. — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Однак у кінці 60-х рр. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. В її вузах, за розпорядженням Москви, навчалася велика кількість студентів з т. зв. соціалістичних країн та країн, що розвивалися. Лише в 1976 р. у вузах і технікумах Харкова навчалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу.

Проблемою проблем залишалася якість підготовки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях, хоча кількісні показники зростали протягом 1964-1985 рр. з 2,3 млн. до 7,3 млн. чол. Збільшилася кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України. На початку 80-х рр. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР як і загалом в СРСР, значно відстає від світового. До 1976 р. в УРСР був, в основному, здійснений перехід до загальнообов'язкової середньої освіти У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи». Вони визначали освітню політику партії «в умовах розвинутого соціалізму». Відповідно до цього документа посилилася ідеологізація школи, суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук. Одночасно запроваджувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів — в єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища. Кількісні показники в розвитку загальної освіти в УРСР у 60—80-і рр. також засвідчують прогрес. Однак освіченість випускників середніх шкіл падала Рівень підготовки учнів сільських шкіл був значно нижчим, ніж міських. 3 погляду загальнолюдських норм ідейне спрямування, рівень знань та інтелектуального розвитку, стан і характер морального виховання, виховання національної свідомості не відповідали вимогам цивілізованого світу. У 60—80-і рр. зазнала певних реформацій і наука України, що не могло не позначитися на її дослідженнях Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та президії АН СРСР.

Звичайно, діяти доводилося відповідно до тих законів і принципів, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалася новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін. ), але були й такі, що виникали на хвилі реорганізації, кон'юнктури, без достатніх на те об'єктивних підстав. Вони спричинялися до дальшого розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових. В 60-70-1 рр. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). В наступні роки були створені ще три відділення Основні напрями досліджень визначалися секцією фізико — технічних і математичних наук, секцією хіміко- технологічних та біологічних наук і секцією суспільних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис , то 1985 го —15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза.

У сфері освіти радянській владі від царського режиму дістався важкий спадок. Приблизно 70 % дорослого населення України було неписьменне. За цих умов в Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство „Геть неписьменність”, яке очолив Голова ВУЦВК Г.І.Петровський, ім’я якого, до речі, носить наше місто. Протягом 1920-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення, у 1939 році – до 25%. У наступні десятиріччя неписьменність була практично ліквідована.

У перші пореволюційні роки постала необхідність створення нової школи на засадах безоплатної обов’язкової загальної політехнічної освіти. Така школа мусила бути трудовою, тобто забезпечувати тісний зв’язок навчального процесу з працею, що здається цілком виправданим в умовах високих темпів економічного зростання .

У 1924 році було розпочато підготовку до запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. У містах це завдання було вирішене протягом кількох років, проте ще у 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35% дітей шкільного віку.

У 1932 році була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до кінця 1950-х років: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і серед­ня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладанні матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в сере­дині 1930-х років було вже охоплено до третини учнів, що дало підставу радянському керівництву висунути наприкінці 1930-х років завдання переходу до загальної середньої освіти молоді, чому, однак, завадив напад на СРСР фашистської Німеччини.

Одночасно з середньою швидкими темпами розвивалася й вища освіта. Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 27 у 1917 році до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них, — відповідно, з 35 тис. до 124 тис. Серед багатьох вищих навчальних закладів, що були створені в УРСР у 1920-1930-ті роки й відіграли величезну роль у підготовці кваліфікованих кадрів для народного господарства, був і Дніпропетровський будівельний інститут (1930), який нині зветься Придніпровською державною академією будівництва та архітектури й продовжує славні традиції студентів і викладачів минулих років . Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки.

З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, створювались так звані робітфаки – підготовчі факультети для вихідців з робітників та селян. У 1925 році в Україні діяло близько 30 робітфаків при вищих навчальних закладах. Завдяки державній полиці у галузі освіти вже в 1930-ті роки Радянська Україна випередила за кількістю студентів найбільш розвинуті країни Європи: Вели­кобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.), Італію (75 тис.) та ін. підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показ­никам. Строки навчання в навчальних закладах по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. Знову почала розвиватися універ­ситетська освіта. У вересні 1933 року відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові.

У січні 1934 року було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 року скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Війна, німецька окупація надовго зупинили розвиток освіти в Україні. За ці роки школи й вищі навчальні заклади були повністю зруйновані. Однак відразу після визволення території України від німецько-фашистських загарбників у надзвичайно стислі терміни до кінця війни була в основному відновлена мережа ВНЗ, значна частина шкіл. У 1944-1950 роках у республіці було побудовано, а та­кож відбудовано 1669 повністю і частково зруйнованих шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало присто­сованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростан­ня кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні за­очні школи. У 1953 році здійснено перехід до обов'яз­кової семирічної освіти.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. На кінець 50-х років було в основному відновлене загаль­нообов'язкове початкове навчання, закладені основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8—10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти.

Наприкінці 1950-х років семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та оди­надцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зо­бов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.

У 1956 році. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 року відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язко­вої десятирічної освіти. Перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР був у основному здійсне­ний до 1976 року. Суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкрет­ними знаннями з природничо-технічних, еко­номічних та суспільних наук. Одночасно запровад­жувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів – в єдиний тип навчального закладу – середні про­фесійно-технічні училища. У школах республіки з'явились вчителі, чия праця позначена талантом і творчістю, новатор­ськими пошуками. Серед них Герої Соціалістичної Праці В.О. Сухомлинський, Г.Д. Нестеренко, І. Г. Ткаченко та ін.

В умовах тоталітарного режиму процес навчання і виховання молоді був край заполітизованим, освіта страждала від формалізму і гонитви за показниками. Створювалися штучні перепони для навчання дітей українською мовою. Однак як би критично ми сьогодні не оцінювали той політичний режим, що створила радянська влада, але не можна не визнати, прагнучи до об’єктивності, що за будь-якої іншої влади Україна навряд чи так швидко змогла пройти шлях від майже суцільної неписьменності до суцільної писемності та загальної і обов’язкової середньої освіти. До того ж у цілому за якістю середньої освіти наша країна не тільки не поступалася іншим країнам, але багато в чому й випереджала їх, про що свідчать тодішні перемоги наших школярів на найбільш престижних міжнародних конкурсах і олімпіадах.

Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 році був за­снований Донецький університет, у 1972 — Сімферопольський, у 1985 — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організо­вано загальнотехнічні та загальнонаукові факульте­ти. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Всього у 1980-ті роки в Україні діяло 145 вищих навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Велика кількість українців здобували освіту в навчальних закладах Москви й Ленінграда, які виконували роль загальносоюзних навчальних центрів. Слід відмітити й те, що вища освіта на той час була безоплатною і реально доступною для дітей з сімей робітників і селян. Більше того: саме ця категорія молоді користувалася певними перевагами при вступі до вищих навчальних закладів. Такий підхід до формування радянської інтелігенції вважався в той час соціально справедливим і виправданим.

Велику державну підтримку в УРСР мала наука. У 1921 році український радянський уряд схвалив положення, згідно з яким Українська академія наук, що була створена за часів гетьманату П.Скоропадського (1918) визна­валася найвищою науковою державною установою радянської республіки. Причому її назвали Всеукраїнською Академією на­ук, тим самим декларуючи намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський (1919—1922), ботанік Володимир Липський (1922—1928), мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний (1928— 1929).

Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський. У 1924 році він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а в 1929 році — академіком АН СРСР. Членами секції були історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал „Україна”. У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами — математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський, в соціально-економічній секції — Костянтин Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський.

У 1934 році у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом всесвітньо знаного вченого у галузі зварювання металів і мостобудівництва Євгена Оскаровича Патона. Видатні відкриття в Україні зробив фізик Лев Давидович Ландау, який пізніше стане лауреатом Нобелівської премії (1962).

Водночас разом із зміцненням тоталітарного режиму, встановленням сталінської диктатури, проведенням репресивної політики відбувався наступ на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор. Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в 1930 році, на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені "чистки". Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові. Під час затверд­ження в лютому 1936 р. нового статуту її було пе­рейменовано на Академію наук УРСР . Президен­том ВУАН у 1930 році став О.О. Богомолець, знаний учений у царині фізіології.

З 1929 року почалося цькування академіка М. Грушевського, який був невдовзі висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник „Українського національного центру” (сфабрикованого ДПУ, як і безліч інших „центрів”, „організацій” і „партій”). Грушевського допитували по 8-9 днів без перепочинку, кілька разів інсценізували розстріл. Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Й.Сталін наказав звільнити Грушевського. Можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Славетний історик помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську під час хірургічної операції.

У 1936-1937 pоках загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський, генетик, академік Ізраїль Агол, філософ, академік Семен Семковський (Бронштейн) та ін.

Значним був внесок українських науковців у Перемогу у Великій Вітчизняній війні. У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, шахт і електростанцій, складала технічні проекти, розробляла нові технології, створювала досконалішу, ніж у ворогів, зброю. Визначну роль у випуску танків Т-34 відіграв Інститут електрозварювання АН УРСР. Допомогу оборонним підприємствам і фронту тією чи іншою мірою надали майже всі академічні інститути, тематика досліджень яких була відразу приведена у відповідність з потребами воєнного часу.

Розширювалася мережа науково-дослідних установ. Якщо в 1945 році в УРСР їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т.ч. більше 30 академічних інститутів. У середині 1950-х років у складі академії налічува­лося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 році після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О. Палладін, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-ор­ганізаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.

Зусилля вчених України спрямовувалися пере­дусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетво­рення природи”, який висунув Сталін у 1948 році. По­при всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, ук­раїнські вчені збагатили науку багатьма фундамен­тальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракет­ної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Учені України взяли активну участь у підготовці до запуску пер­шого штучного супутника Землі в жовтні 1957 pоку, польоту в космос першої в світі людини – Юрія Гагаріна (1961). У 1956 році генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини Сергій Павлович Корольов. Натомість до України був направлений з Росії Михайло Кузьмич Янгель. Під його керівництвом конструкторське бюро „Південне” у Дніпропетровську розробило найкращі в світі бойові ракетно-космічні системи.

Особливо нелегкими були 1960–1980 pоки для працівників гуманітарних наук. На їх розвитку позначились періоди „відлиги”, реакції і за­стою. На зміну культу особи Сталіна прийшло справжнє самодурство М.Хрущова, потім настав час брежнєвського застою і спроб запровадити в ідеології трохи оновлений сталінізм. І на догоду компартійному вождю вимагали „творити” науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити „закономірності”. Незмінною складовою праці науковців усього спек­тра суспільних наук мали бути так званий “класовий підхід, восхваляння „розвинутого соціалізму” та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Однак, незважаючи на ідеологічний контроль, ук­раїнськими вченими-економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями було опубліко­вано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик Михайло Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема: „Коли і як виник Київ”, „Походження Русі”, „К происхождению древнерусских городов”. У 1972 p. з'явилася праця вченого „Приєднання чи возз'єднання?”, в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської уго­ди, викладена в „Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654—1954 pp.”. У 1979 році завершив свою історико-філософську працю „Лист до російських та українських істориків” історик та філолог Юрій Бадзьо. В ній він поставив під сумнів офіційну теорію про так зване „триєди­не” походження трьох слов'янських народів — російського, українського і білоруського. Творчо підходили до вивчення історичного минуло­го українського народу та його культури такі істо­рики, як О.Апанович, Я.Дзира, О.Компан. І.Бойко, філософ Є.Пронюк, літературознавці Є.Кирилюк, І.Дзюба та ін.

Науковими колективами було видано ряд фун­даментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо за­рубіжної. Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як „Історія Української РСР”, „Історія міст і сіл Української РСР”, „Археологія Ук­раїнської РСР”, „Історія українського мистецтвоз­навства”, „Історія української літератури”, „Слов­ник української мови”, „Українсько-російський словник”. Були випущені також „Українська Ра­дянська Енциклопедія”, „Радянська енциклопедія історії України” та ін.

Учені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з переви­дання української літературної класики, виявили й зібрали в архі­вах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науково­му й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видан­ня творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічно­го зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних до­сліджень творчості українських письменників різних поколінь.