Сучасний театр

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ ст. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — А. Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру — Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська та ін. з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні,«Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов‘язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко, та акторів Б. Ступки, А.Хостікоєва, Б.Бенюка, Н. та О.Сумських.  Успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі.

23. Проблеми розвитку культури в незалежній Україні

За оцінками нинішнього стану культурної сфери населення країни ділиться на дві приблизно рівні частини: тих, для кого нинішній стан духовної культури нашого суспільства відображає позитивні тенденції (значне відродження, оновлення на шляху до відродження, пошук і затвердження культурної самобутності) і тих, хто вбачає у ньому переважно негатив (застій, засилля безкультурності). Дещо оптимістичніше налаштоване населення Заходу і Центру, менш оптимістичними є жителі Південного Сходу.

Більш критично населення України оцінює зміни у культурній сфері протягом останніх 5 років. Сьогодні у масовій свідомості переважає вельми невизначене відношення до цих процесів: від 40% жителів південно-східних областей до 48% мешканців Центру не можуть однозначно оцінити такі перетворення. Однозначно позитивно їх оцінили 9% жителів Південного Сходу і 11% мешканців Центру і Заходу.

1. Попри низку притаманних Україні відмінностей у розвитку національної культури після здобуття незалежності та створенні Української держави, її культурна галузь відчула на собі схожі проблеми, з якими зіткнулися держави пострадянського простору. Найголовнішими з них були неадекватне розуміння ролі культури і ролі держави в культурному секторі новим реаліям. Що, зокрема, вилилося у:

збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;

недостатнє фінансування культури та неефективне використання обмежених бюджетних ресурсів;

відсутність середньо- і довгострокових програм розвитку, що випливали б з чітко визначеної політики культурного розвитку;

відсутність всебічного аналізу та моніторингу культурної діяльності та належної системи оцінки результатів, замість якої використовуються здебільше форми урочистої звітності;

розрив інформаційного та культурного простору та розокремленість культурно-мистецького середовища;

низький рівень оплати праці працівників культури, зниження престижу цієї професії та відсутність системи соціального захисту митців;

невідповідність більшості культурних установ вимогам часу та потребам населення;

розрив між офіційною культурною політикою та сучасними тенденціями розвитку культури, які впроваджують недержавні організації;

відсутність політики підтримки недержавного сектора в галузі культури в плані його залучення до прийняття рішень та участі в державних проектах;

обмеження участі громадськості в прийнятті рішень щодо культурної політики та віджилість механізмів залучення громадськості до творчої діяльності та участі в культурному житті;

відсутність системи стимулів та не розробленість правової політики в плані залучення інвестицій та спонсорських/меценатських внесків у сферу культури,

неузгодженість законів та культурної політики з європейськими підходами, нормами та стандартами.

При цьому, якщо багато країн колишнього соціалістичного табору змогли розв’язати протягом десятиліття окремі системні проблеми в галузі культури, запровадивши нові підходи, то Україна переважно їх тільки поглибила Ключові проблеми культурного сектора в Україні.

Незважаючи на обмежені ресурси та постійне недофінансування культурної галузі, вдалося зберегти (щоправда, подеколи з відчутними втратами) кількість (мережу) культурних установ, успадковану від радянських часів. З іншого боку, не відбулося осучаснення чи реформування цих установ, більшість з яких перебуває на межі виживання і приходить у фізичний та моральний занепад. Низька оплата праці відбивається на поступовому зниженні професійного рівня та вікового складу кадрового потенціалу культурних установ, особливо в сільській місцевості.

Діюча мережа закладів культури і мистецтва, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, налічує 46,5 тисяч одиниць, з яких лише 655 належать до державної власності, а решта 45,8 тисяч перебувають у комунальній власності. Тобто, 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури утримується за рахунок місцевих бюджетів.

Якщо ж розглянути структуру мережі культурних установ, що перебувають у комунальній власності, побачимо, що основну частку у мережі закладів культури України складають бібліотеки (40%) і клубні установи (40%). Майже 13 відсотків від загальної кількості закладів складають місцеві кіноустановки і лише 3 відсотки припадає на школи естетичного виховання, кількість яких, згідно з даними Міністерства культури і мистецтв України, з 1995 р. скоротилася на 122 школи. З них 83 (73%) припинили діяльність у сільській місцевості. Контингент учнів зменшився на 95 тис. осіб (24%), більше за все у сільських школах, де на 100 учнів, що вчаться у загальноосвітніх школах, лише одна дитина відвідує художню школу (у містах – 5). Легко спроектувати таке становище на майбутнє, щоб передбачити, які проблеми воно дуже скоро породить.

Серед того, чого українцям не вистачає для задоволення своїх культурних потреб, жителі України в цілому найчастіше відзначали дефіцит матеріальних засобів (46%), вільного часу (28% )і культурних закладів (25%).

Регіональна специфіка виявляється у наступному. Жителі південно-східних областей частіше за інших вказують на нестачу матеріальних засобів (55%) , і рідше за всіх — на такі обставини, як дефіцит вільного часу (25%), недостатність культурних закладів (18%) та ін. Жителі ж західних областей рідше за інших відзначають нестачу матеріальних засобів (36%), але частіше за інших — дефіцит вільного часу (35%). Жителі ж центральних областей частіше за інших пояснювали незадоволеність своїх потреб нестачею культурних закладів (32%). В той же час у всіх регіонах спостерігається приблизно рівна питома вага (8-13%) осіб, що вважають свої культурні потреби задоволеними повною мірою.

Актуальні проблеми у сфері культури включають:

 

-          Низький рівень культури та духовності суспільства;

Відсутність чітких державних кроків з відродження української культури призвели до помітного занепаду суспільної моралі, втрату моральних цінностей, зміну світогляду від первинних основ духовного розвитку до безвідповідального споживання матеріальних благ, посилення соціальної байдужості, апатії та агресії. Ці тенденції яскраво простежуються як у повсякденній культурі спілкування більшості громадян, так і низькому рівні політичної культури та свідомості суспільства, неможливості консолідації зусиль для вирішення спільних проблем. Більшість українців не бачить перспектив у майбутньому, не вірить у можливість покращення ситуації в державі, молодь не має моральних авторитетів та достойних прикладів для наслідування.

-          Низький рівень державного фінансування;

Подібний стан багато в чому зумовлений слабким державним фінансуванням галузі культури, яка самостійно не може протистояти загрозливим тенденціям до її утисків, створення загального відчуття байдужості до історичних традицій та утвердження стереотипу матеріального споживання над ідейним створенням, популяризація культу сили, багатства та влади. Через брак державних коштів закриваються музеї, мистецькі центри, книгарні та театри, приміщення яких потім незаконно приватизовуються. Не краща ситуація спостерігається у вітчизняному книгодрукуванні. Систематично скорочується випуск українських книжок, а ті нечисленні, хоча й безумовно успішні спроби популяризації та відродження української книги не мають державної підтримки і часто здійснюються за кошти приватних осіб.

-          Занепад вітчизняного кінематографу, книгодрукування, мистецтва.

Схоже становище і в українському кінематографі. Світова кіноіндустрія активно розвивається, але Україна залишилася поза цим процесом через занепад власного кіномистецтва. Українські фільми, що без сумніву можуть боротися за найвищі нагороди не мають шансу побачити світ через брак коштів. Навіть український історичний кінофільм «Тарас Бульба» був знятий російським режисером, і визвав багато історичних суперечок. Дуже мало вітчизняних стрічок потрапили на великий екран, часто залишаючись взагалі непоміченими широкою аудиторією глядачів.

 

Проте, як відомо, порожнім місце ніколи не буває. Якщо держава не хоче витрачати кошти на популяризацію власної історії, культури, звичаїв та традицій, вона мимоволі змушена пропагувати культуру інших народів. Вітчизняний ринок кінофільмів вже давно перенасичений стрічками  іноземного виробництва, причому не завжди високої якості. Багато західних, популярних серед молоді фільмів негативно впливають на свідомість підлітків, пропагують страх, ненависть, расизм, насилля, шкідливі звички, культ сили, безвідповідальний спосіб споживацького життя. Прагнучи бути схожими на своїх героїв, багато підлітків стають жорстокими, байдужими та безвідповідальними в реальному житті, не відрізняючи реальність від майстерно вигаданого світу в якому правлять спотворені цінності та хибні уявлення.

-          Охорона та популяризація історичних пам’яток;

Ми добре знаємо про існування семи чудес світу, проте чи часто замислюємося над тим, які чудеса розташовані на нашій рідній землі? Унікальні пам’ятки історії, архітектури, мистецтва, що можуть розповісти про всю історію української держави: від Київської Русі до наших днів. Чого лише варті всесвітньо відомі історично-культурні пам’ятки:

 

Монастир Киево-Печерська лавра (1051 р.);

Собор Софія Київська (1017 р.);

Заповідник Херсонес-Таврійський (V ст. до н.е.);

Національний заповідник-острів «Хортиця»;

Історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила»

Історико-архітектурний заповідник «Кам’янець» ( XIV ст.);

Національний дендрологічний парк «Софіївка» (кінець XVIII ст.)

Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця» (XI ст.)

 

-          Спекуляція питаннями мови, історії та релігії.

Великий вплив на неможливість культурного об’єднання має штучна спекуляція політичними силами спірними питаннями: мови, історії, релігії. Шляхом маніпуляції суспільною свідомістю, підміною понять та викривлення фактів в суспільстві формуються ворожі настрої, коли в єдиній соборній державі існують різні народи, які мають своїх героїв, ворогів, історію та звичаї. Не треба довго думати, для того щоб зрозуміти, що спеціально створений перелік спірних питань, що нібито першочергово хвилюють суспільство, таких як: Велика Вітчизняна війна, радянська армія, ОУН-УПА, НАТО, націоналізм, релігійні розколи виноситься для публічного  обговорення лише з однією метою – відволікти громадян від реальних економічних, соціальних та екологічних проблем в державі та відповідальності влади. Адже більшість українців, в першу чергу, об’єднують цілком конкретні питання, що хвилюють кожну людину незалежно від місця проживання, віросповідання чи ставлення до історії. Це проблеми освіти, охорони здоров’я, працевлаштування, екологічного захисту, гідних зарплат та достойних пенсій. Не в змозі дати відповіді на ці питання, політики просто задурюють людям голови тими речами, що не потребують чіткої відповіді, а де можна довго змагатися у красномовстві, даючи власну оцінку подіям, що давно минули і стали історією.