7. Дослідження проблем елітизму в першій чверті хх ст.

Заслуга засновників елітології полягає в тому, що вони виокремили об'єкт і предмет науки, систематизували накопичені знання про правлячу меншість, спробували сформулювати закони структури, функціонування, розвитку та зміни еліти. При цьому вони могли перебільшувати роль еліти в історичному процесі, недооцінювати роль нееліт, насамперед, роль народних мас.

Теорія еліт стала популярною саме на поч. ХХ ст., тому що: 1. Це реакція на вчення марксизму про роль народних мас (пролетаріату); 2. Для виправдання політики фашистських режимів.

Моска. «Элементы политической науки", «Правящий класс».

Вихідний пункт концепції Моски – розподіл суспільства на пануючу меншість й політично залежну більшість (мас), наявність у суспільстві керуючих і керованих. У всіх суспільствах завжди виникають два класи людей - клас, що править, і клас, яким правлять. Перший клас, завжди менш численний, виконує всі політичні функції, монополізує владу, у той час як інший, більш численний клас, управляється й контролюється першим, причому таким способом, що забезпечує функціонування політичного організму... У реальному житті ми всі визнаємо існування цього правлячого (або політичного) класу". Моска вважає демократію камуфляжем влади меншості, визнаючи, що саме у спростуванні демократичної теорії "полягає в основному завдання даної його роботи". Причому влада меншості над більшістю в певній мірі легітимізується, тобто здійснюється за згодою більшості. Це пов'язано з тим, що правляча меншість завжди є організованою меншістю (в порівнянні з неорганізованою масою). Меншість організована саме тому, що воно меншість. Ще одна обставина, о легітимізує владу меншості: індивіди, які входять до меншості, відрізняються від маси керованих якостями, які забезпечують їм матеріальну, інтелектуальну й навіть моральну перевагу, тобто вони володіють такими якостями, реальними або вигаданими, які глибоко шануються в суспільстві, у якому вони живуть. Більш переконлива теза Моски не про "моральну перевагу" правлячої меншості і не про їх "військову доблесть", а про зв'язок їх з багатством. Зв'язок тут двосторонній: багатство створює політичну владу точно так, як політична влада створює багатство. Правлячий або політичний клас концентрує керівництво політичним життям у своїх руках, тому що поєднує індивідів, що володіють "політичною свідомістю" і впливом. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але як такий цей клас завжди існує, більше того, він визначає історичний процес. Завдання політичної науки полягає в дослідженні умов існування політичного класу, утримання їм влади, взаємин з масами. Правляча меншість рекрутується різними способами, але головним критерієм є здібності (здатності), бажані для політичного управління в певну епоху. Найважливішим завданням політології Моска вважав аналіз складу, організації правлячого класу. Правляча меншість завжди більш-менш консолідується, має тенденцію перетворитися в закритий клас. "Всі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично". Моска справедливо відзначає тенденцію переходу від більш закритих правлячих класів до менш закритих, від спадкоємних привілейованих каст, де еліта або правлячий клас явно обмежений числом сімейств, і народження є єдиним критерієм належності до нього, - до більш відкритого суспільства, де, зокрема, освіта відкриває шлях до урядових посад. Однак і тут панівний клас виявляє тенденцію до монополізації освіти. Для Моски певний приплив в еліту нових людей – запорука здоров'я суспільства. Але це тільки за умови переваги стабілізуючої суспільство консервативної тенденції, збереження наступності й оновлення еліт за рахунок кращих вихідців з мас. Моска відзначив дві тенденції в правлячому класі: аристократичну й демократичну. Перша веде до закостенілості, до відсутності мобільності еліти й до виродження суспільства, друга має місце головним чином у періоди соціальних змін, коли відбувається поповнення правлячого класу найбільш динамічними й здібними представниками соціальних низів.

«Трактат загальної соціології» (1916). Ввів термін «еліта» у вжиток. У своїй теорії він прагнув знайти фактори динамічної рівноваги суспільства, місця і значення для цього процесу політичної влади, мотивацію політичної поведінки особи. В. Паретто належить першість введення в науковий обіг терміну «еліта». Суспільство Паретто розглядав як складну систему, яка прагне до соціальної рівноваги і, виходячи з цієї концепції, обґрунтував місце і роль еліти в суспільстві. Паретто виходить із того, що фундаментальним соціальним законом є закон "соціальної гетерогенності", внутрішньої диференційованості, основою якої є протиставлення маси керованих індивідів невеликому числу керуючих, яких він і називає елітою. Соціальна система прагне до рівноваги, причому ця рівновага не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й навіть визначається елітою – правлячими меншостями. Для виявлення того, хто може бути віднесений до еліти, Паретто пропонує статистичний метод (індексування). Графіки ієрархічного розподілу людей за різними показниками (авторитет, освіта, здібності) будуть частково збігатися із графіком розподілу багатства (і все-таки останній виявляється "осьовим"). Неминучість розподілу суспільства на еліту й масу Паретто виводив з нерівності індивідуальних здібностей людей, що проявляється у всіх сферах соціального життя. Індивіди, що володіють більшим впливом, багатством створять "вищу страту суспільства, еліту". До неї Паретто відносить насамперед комерційну, політичну, військову, релігійну верхівку. Причому не має сенсу ставити питання про те, справжня чи несправжня ця еліта і чи має вона право на дану назву, це еліта де-факто. Це широке трактування еліти. Розуміння еліти у вузькому змісті: це та частина еліти, що відіграє визначальну роль у політиці, що є правлячою елітою. Отже, соціальна структура виглядає так: «1) нижча страта, не еліта; 2) вища страта, еліта, що поділяється на дві частини: (а) правляча еліта; в) неправляча еліта (контр еліта). Для пояснення соціальної динаміки Паретто формулює «закон циркуляції еліт»: соціальна система прагне до рівноваги й при виведенні її з рівноваги із часом повертається до нього; процес коливання системи й приходу її до "нормального стану" рівноваги утворює соціальний цикл; плин циклу залежить від характеру циркуляції еліт. Еліти, особливо закриті, з часом деградують. Але правлячий клас відновлюється не тільки чисельно, але і якісно завдяки родинам з нижчих класів. Еліти виникають із нижчих прошарків суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розцвітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають. Історія - це історія наступності привілейованих меншостей, які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються владою, занепадають і заміняються іншим привілейованими меншостями. Є два типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — це «леви», для яких характерними є такі якості, як відкритість, рішучість у прийнятті рішень, спирання на силові, авторитарні методи володарювання і управління. «Леви» найбільш корисні в стабільних ситуаціях, оскільки вони вкрай консервативні. На відміну від них, другий тип еліти — «лисиці», вони володарюють за допомогою різних засобів маніпулювання, обдурювання, демагогії. Вони найчастіше застосовують підкуп, винагороду та нагородження і дуже неохоче використовують погрози застосування насилля. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, на перехідних етапах розвитку суспільства, коли потрібні енергійні, сміливо мислячі і здатні до перетворень правителі. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений, відповідно до вимог ситуації, пропорційний приплив в еліту людей першої й другої орієнтації. А припинення циркуляції приводить до виродження пануючої еліти, до революційного ламання системи, до виділення нової еліти з перевагою в ній елементів з якостями "лисиць", які із часом вироджуються в "леви", прихильників твердої реакції, і відповідний "цикл" повторюється. Не слід плутати силу еліти з насильством, що часто є супутником слабості. Революції, за Паретто, є лише змінами й боротьбою еліт: правлячої еліти й потенційної еліти (контреліти), яка, щоправда, прикривається тим, що говорить нібито від імені народу, але це лише обман для мас. Еліта, борючись із контрелітою, може використовувати один із двох способів (або обидва відразу): або знищити її, або абсорбувати, причому останній спосіб – не тільки більше гуманний, але й більше ефективний, оскільки дає можливість уникнути революцій.

Суспільство не може існувати без пануючого, або політичного класу, хоча елементи його піддаються оновленню; наявність такого класу – постійно діючий фактор соціальної еволюції . Популярність Михельса - «залізний закон олігархічних тенденцій». Суть полягає в тому, що демократія, щоб зберегти себе й досягти певної стабільності, змушена створювати організацію, а це пов'язано з виділенням еліти – активної меншості, якій маси повинні довіритись через неможливість їх прямого контролю над цією меншістю. Тому демократія неминуче перетворюється в олігархію. Таким чином, демократія зіштовхується з нерозв'язаним протиріччям: по-перше, вона «чужа людській природі» і, по-друге, «неминуче містить олігархічне ядро». Основна праця Міхельса присвячена аналізу діяльності соціалістичних і соціал-демократичних партій країн Західної Європи, насамперед - СДПН. Влада в цих партіях належить фактично вузькому колу осіб, що перебувають на верхніх щаблях партійної ієрархії. Необхідність управління організацією вимагає створення апарату, що складається з професіоналів, і партійна влада неминуче концентрується в їхніх руках (причина утворення олігархії в демократичних партіях лежить у технічній неможливості обійтися без лідерів). Однак олігархічність властива самій природі людського суспільства. Партійна еліта має переваги перед рядовими членами (має більший доступ до інформації, можливості тиснути на маси). Чим більше розширюється й розгалужується офіційний апарат, чим більше членів входить в організацію, тим більше в ній витісняється демократія, що замінюється всевладдям виконавчих органів. Формується строго відособлена бюрократія з безліччю інстанцій. Таким чином, немає сумніву в тому, що бюрократизм олігархічної партійної організації випливає із практичної формальної необхідності, ...демократія - усього лише форма». «Маса взагалі ніколи не готова до панування, але кожний індивід, який належить до маси, здатний на це, якщо він володіє необхідними для цього позитивними або негативними якостями, щоб піднятися над нею і висунутися у вожді». Партійна еліта піддається всім спокусам володіння владою й налаштована використовувати маси як трамплін для досягнення своїх цілей і планів. Особливу увагу Міхельс приділяє боротьбі еліт за позиції влади. «Рідко боротьба між старими й новими вождями закінчується повним усуненням перших. Заключний акт цього процесу полягає не стільки в зміні еліт, скільки в їхній реорганізації. Відбувається їхнє злиття» . Неможливість демократії існувати без організації, управлінського апарату й професійної еліти неминуче веде до закріплення посад і привілеїв, до відриву від мас, фактичної незмінюваності лідерів. "Вожді, як правило, невисоко ставлять маси. Представник перетворюється зі слуги народу в пана над ним. Вожді, будучи спочатку творінням мас, поступово стають їхніми володарями. Одночасно з утворенням вождизму, обумовленого тривалими строками заняття постів, починається його оформлення в касту" . Міхельс доводить неможливість прямої демократії насамперед із чисельності. Маси заміняють і витісняють індивіда. Причому харизматичних лідерів, що піднімають маси до активної діяльності, змінюють бюрократи, а революціонерів і ентузіастів – консерватори й пристосуванці. Керівна група стає усе більш ізольованою і замкнутою, захищає свої привілеї й у перспективі перетворюється в інтегральну частину правлячої еліти. Таким чином, лідери мас, ставши частиною еліти, починають захищати її інтереси й тим самим своє власне привілейоване становище. Але інтереси мас не збігаються з інтересами бюрократичних лідерів масових організацій. Тому партійна еліта схильна проводити консервативну політику, що не виражає інтереси мас, хоча вона й діє від їхнього імені. Отже, оскільки еліта організується й консолідується, управляючи масою, Міхельс аважає неминучим елітарну структуру будь-якої громадської організації. Формальна спеціалізація, що є необхідним наслідком будь-якої організації, породжує необхідність професійного управління. А це приводить до того, що вожді стають незалежними, звільняючись від впливу мас. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки й т.д.) містить у собі глибоко аристократичні риси. Відношення вождя до мас вони перетворюють у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ партії або профспілки на керівну меншість та керовану більшість. Причому керівна меншість – далеко не кращі, високоморальні люди, а найчастіше честолюбці й демагоги.