65.Консолідалогія: формування концепції та основні проблемні комплекси;

Консолідація – сукупність соціально-економічних, політичних та інших процесів, які призводять до встановлення в країні консолідованої демократії, тобто таких політичних умов, в яких демократичні принципи визнані основними в сфері політики і демократичні зміни є незворотними.

Сьогодні в політичній науці немає єдиного розуміння консолідації. 1. Погляд з позиції електоральної демократії: консолідація – це а) запобігання авторитарним відкатам назад до авторитаризму або б) запобігання «повільній смерті» демократії, ерозії демократичних інститутів. 2. Погляд з позиції ліберальної демократії: консолідація – це поглиблення демократії, досягнення демократичного прогресу. Основні дослідницькі підходи до поняття консолідації: 1. Консолідація як запобігання краху демократії. 2. Консолідація як запобігання ерозії демократії. 3. Консолідація як завершення переходу до демократії. 4. Консолідація як поглиблення демократії.

Х.Лінц,А.Стефан «До консолідованої демократії»: основні закони консолідації демократії: 1. не існує надмірного впливових акторів предст етнічними, соц економ, політ та інш групами ,що володіють значними ресурами і досягають своїх цілей шляхом встановлення недемократичних режимів ,застос насильства,або відокремлення від держави; 2. Стійка кількість громадян впевнена що демократичні інститути та процедури є найбільш оптимальними засобами організації політ життя суспільства. Державні та недерж актори згодні вирішувати будь які конфлікти в межах закону та існуючих демократичних інститутів і відповідно до встановлених процедур.

Х.Лінц,А.Стефан («Проблеми демократичного транзиту і консолідації») пришли к мнению, что демократическая консолидация связана с проведением глубоких преобразований на поведенческом, ценностном и конституционном уровнях. смогли выяснить, что о достижении консолидации можно говорить только в том случает, если: 1) в политий не осталось сколько-нибудь влиятельных политических групп, которые бы стремились подорвать демократический режим или осуществить сецессию; 2) демократические процедуры и институты воспринимаются обществом как наиболее приемлемые механизмы регулирования социальной жизни; 3) политические акторы «привыкают» к тому, что все общественные конфликты разрешаются в соответствии с законами процедурами и институтами, санкционированными новым демократическим процессом.

66.Основні етапи становлення та розвитку французької політичної науки;

1 етап: кінець ХІХ ст.. – 1945 р. Зародження політичної науки.

Характерна риса етапу:

Політична наука з’явилась в межах конституційного права. Як казав Ж.Баренс, «її розвиток йшов від “Курсів конституційного права” через “Курси конституційного права і політичної науки” до “Курсів політичної науки”. В подальшому вона розширила межі своїх досліджень і зараз охоплює майже всі питання політичних відносин і політичної організації суспільства. М.Прело вважає, що сьогодні конституційне право стало лише довідковою наукою.

Основні представники:

1. А. Есмен “Елементи конституційного права” (1895 р.): Есмен не обмежується викладенням норм конституційного права, а намагається дати більш широку картину політичного життя.

2. Л. Дюгі, М. Оріу сформулювали поняття «інституту», яке стало одним з основних в сучасній політичній науці (світовій).

3. М. Острогорський “Демократія і політичні партії” (російський професор), яка вперше була видана саме у Франції в 1903 р. і французькою мовою);

4. Книга А. Зігфрида “Політична картина Західної Франції” (1913 р.).

Ці роботи виходили за традиційні межі конституційного права, в них широко використовуються дані та методи соціології. Прослідковуються зміни в голосуванні за окремі партії, аналізуються функції уряду і парламенту, роль бюрократії тощо. Однак як самостійна дисципліна політична наука у Франції в цей період не існувала, більшість французьких конституціоналістів продовжували дотримуватись традиційних методів.

2 етап. Затвердження політичної науки як самостійної науки та академічної дисципліни.

Істотний перелом відбувся після другої світової війни. Традиційне конституційне право, яке вивчало лише питання правового регулювання структури, порядку створення і меж діяльності держави, не могло задовольнити всіх потреб сучасного суспільства. Необхідність в новій дисципліні стала очевидною. “В цьому надзвичайно політизованому світі склалося і невдовзі нестримано почало поширюватись переконання, що більше не можна офіційно ігнорувати політичну науку”, - говорив з цього приводу М. Прело.

Основні дати:

1. 9 жовтня 1945 р. Офіційне визнання політичної науки припадає на перші повоєнні роки. Початок був покладений ордонансом (нормативний акт глави держави чи уряду, що має силу закону) 9 жовтня 1945 р., яким було створено Вільну школу політичних наук.

2. Була також створена Національна адміністративна школа і Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті. Аналогічні інститути були засновані в Бюрдо, Греноблі, Ліоні, Тулузі. В цей же час був заснований Національний фонд політичних наук.

3. 1948 р. в Парижі пройшов скликаний за ініціативою ЮНЕСКО Міжнародний колоквіум з питань політичної науки. Учасники колоквіуму так окреслили склад політичної науки:

1. політична теорія (політична теорія та історія ідей);

2. політичні інститути (конституція, регіональне та місцеве врядування, економічні та соціальні функції управління, порівняльне вивчення політичних інститутів);

3. партії, групи та громадська думка (політичні партії, групи і асоціації, участь громадян в управлінні та адміністрації);

4. міжнародні відносини (міжнародна політика, політика і міжнародні організації, міжнародне право).

Цей перелік проблем надовго визначив основні напрямки досліджень французьких політологів.

Другим підсумком роботи колоквіуму було ознайомлення французьких політологів з працями їх колег за океаном. М. Дюверже писав, що саме тоді для французів була відкрита політична наука в США. Це сприяло подальша соціологізація французької політичної науки.

4. Навесні 1949 р. була заснована Французька асоціація політичних наук, яка, починаючи з 1951 року разом з Національним фондом політичних наук видає “Французький журнал політичної науки”. З 1956 р. вводиться науковий ступінь доктора політичних наук.

Еволюція поглядів на предмет політичної науки в процесі розвитку французької політології.

В політичній науці Франції існувало три основних погляди на об’єкт дослідження політичної науки.

1). Перша група вчених вважає, що об’єктом дослідження політичної науки є держава. Представники: Концепція, яка ставить знак рівняння між політичною наукою та наукою про державу, зараз має мало прихильників, а з крупних політологів її підтримує лише М. Прело: “Немає сумнівів: політична наука не може бути нічим іншим, як наукою про державу. Таким був об’єкт політики в античну епоху. Немає ніяких підстав, згідно з якими з часів Платона, Аристотеля і Цицерона об’єкт науки змінився”.

2) Основна маса французьких політологів вважає, що об’єкт політичної науки – вивчення феномену влади. Представники: М. Дюверже, Р. Арон, Ж. Бюрдо, Ж. Ведель.

Середній підхід: Об’єктом політичної науки є не будь-яка влада, а лише певним чином кваліфікований вид влади. Представник: Бурріко: “політична наука – це наука про владу в складних суспільствах”. Але ця позиція не є самостійною.

3) Об’єкт політичної науки – політичні відносини. М. Гравітц: “Політичну науку можна визначити як вивчення того, яким чином люди використовують інститути, що регулюють їхнє спільне життя, і як вивчення ідей, що рухають людьми, незалежно від того, чи створені ці ідеї ними самими, чи отримані від попередніх поколінь. Можна сказати, що в предметі політичної науки тісно переплетені ідеї, інститути та люди”.