2. Пріоритетні напрями досліджень зарубіжної політології в хх ст.

У післявоєнний період співтовариство політологів робить спробу уточнити предмет політичної науки. В 1948 р. у Парижі за ініціативи ЮНЕСКО був проведений міжнародний колоквіум з питань політичної науки. Через два роки експерти ЮНЕСКО зробили підсумки роботи колоквіуму, виділивши наступні напрямки досліджень: 1. Політична теорія: а) політична теорія; б) історія політичних ідей. 2. Політичні інститути: а) конституція; б) центральне управління; в) регіональне та місцеве управління; г) публічна адміністрація; д) економічні і соціальні функції управління; е) порівняльне вивчення політичних інститутів. 3. Партії, групи і громадська думка: а) політичні партії; б) групи та асоціації; в) участь громадян в управлінні та адміністрації; г) громадська думка. 4. Міжнародні відносини: а) міжнародна політика; б) політика та міжнародні організації; в) міжнародне право.

Американська політична наука (ПН): 1. вивчення засад управління та політики (загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки тощо); 2. порівняльна політика, що пов’язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах; 3. міжнародні відносини та світова політика ( дослідження проблем війни та миру, роботи міжнародних організацій, контролю за роззброєнням, міжнародних суспільних організацій ); 4. політична філософія та політична наука ( розробка широкого кола проблем політології та її філософських інтерпретацій ); 5. розробка змісту та методів прикладної політології, що вивчає практичні аспекти політики на різних рівнях (особистості, соціальної групи, суспільства взагалі). Представники: А.Бентлі, Ч.Мерріам, Г.Лассуелл та Г.Моргентау, Р.Даль, Д. Істон, Р. Такер, З. Бжезинський, Ф. Хайек, Ч. Еліот.

Англія: на базі американських досліджень, було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки; займається насамперед поведінковими дослідженнями, у яких можна виділити два головних напрямки : 1. економічний (розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток); 2. соціологічний (вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей яких людина додержується у більшості випадків несвідомо). Представники: Р.Джоунс, Д.Нетл, Е.Беркер, Г.Іонеску, Г.Ласкі, К.Поппер, Д.Робертс, Е.Поттер та ін.

Франці: найбільш поширений напрямок – вивчення поведінки виборців; французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні і розробки конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу; набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо; широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури; традиційно сильні позиції займають дослідження конституційного права та державних інститутів. Представники: Л.Дюгі, М.Оріу, Р. Арон, М. Дюверже.

Німеччина: ПН має політично-філософський характер; основні напрямки: а) нормативістська політологія, яка ґрунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; б) позитивістсько-біхевіористська емпірична соціологія; в) практично-критична наука про соціально-політичну владу. Представники: Р.Дарендорф, К.Ленк, Р.Кенінг, Р.Лепсіус, К. фон Бейме, Т.Адорно, Ф.Нойман, Г.Майєр та ін. Проблематика їх досліджень: політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною надати їй синтетичного характеру.

У післявоєнні десятиліття одержали подальший розвиток ті теорії, ідеї, концепції, які були висунуті й сформульовані в довоєнний період. Це насамперед теорія груп загалом і зацікавлених груп зокрема та пов'язана з нею теорія рівноваги політичних сил (Д. Трумен, Д. Істон, Р. Тейлор та ін.), теорії демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі та ін.), теорії еліт і елітизму (Г. Ласуелл, Р. Міллс та ін.), ідей влади, контролю й впливу (Дж. Кетлін, Ч. Мерріем, Г. Моргентау) і т.п. Поряд з цим почалися і широкомасштабно здійснювалися дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, К. Дойч, Г. Шилі, Р. Арон і ін.), партійно-політичних систем (М. Дюверже, У.Д. Бернхем, Дж. Сандквіст, К. Байме й ін.), структурно-функціональний аналіз світу політичного (Т. Парсонс, Ч. Бернард, Р. Мертон і ін.), ідей конфлікту та консенсусу в політиці (С.М. Ліпсет, Л. Коузер і ін.).

Серед головних проблем, яким приділяється увага у сучасній західній політології можна виділити: проблему визначення предмету політології; панування демократії та громадської думки; дослідження плюралістичного характеру політичного процесу; пріоритет прав людини і громадянина як основи свободи.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об’єднання і рухи.