1. Основні підходи до питання про виникнення політичної науки

Точки зору на час появи політичної науки:

А) Політична наука виникла разом із появою держави, із розвитком, суспільства, законів – так вважали до першої половини ХХ ст.. (з Античних часів)

Б) Н. Макіавеллі як засновник політичної науки (фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні твори: «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування На І декаду Тіта Лівія»)

В) не треба плутати політичну історію, політичні вчення із власне політичною наукою – сучасна точка зору. Тут є дві вимоги:

1. визначити предметну сферу науки

2. повинні сформуватися наукові кадри, сформовані у певні заклади, спеціалізовані організації.

(Друга половина ХІХ ст.: 1. Виокремлення політики в окрему сферу суспільного життя. 2. Створення спеціалізованих організацій та установ)

Підходи:

40-ві рр.. ХІХ ст. – Німеччина – створення правової (історичної) школи; В. Рошер, 1843 р. «Стислі основи курсу політичної економії з точки зору історичного методу» (розмежував політ., істор., філос., категорії з наукової точки зору); Бруно Гільдебрант «Політична економія сьогодення та майбутнього», 1848 р.; Карл Кніс «Політична економія», 1853 р.

Американські політологи: 1857 р. – Колумбійський університет, Френсіс Лейбер започаткував курс лекцій з політичної теорії (вперше в світі)

Відкриття у 1880 р. Вищої школи політичних наук – Джон Берджис (засновник). Згодом школа змінила назву на Академію юридичних наук.

Франція: 1871 р. – при Паризькому університеті була створена Вільна школа політичних наук. Засновник – Етен Бутлі.

Британія: заснування Лондонської школи економіки та політичних наук у 1895 р. як частини Лондонського університету.

Середина ХХ ст. (1949 р.) – заснування Міжнародної асоціації політичних наук (міжнародне визнання політології із чітко окресленим предметним полем)

Причини виникнення політичної науки (ПН):

Блок І: самовизначення сфери політики: 1. Відбулося більш чітке розмежування етич., екон., соц. та політ. категорій (Макіавеллі – розмежував політ. та морал. категорії, А.Сміт – розмежував екон. та політ. категорії, Гегель – розмежував соц. і політ. категорії); 2. Формування понятійної структури ідеологічних дебатів, введення категорій «влада» та «політика» як самостійних одиниць аналізу; 3. Виокремлення суспільствознавчих наук з філософії та поява нових самостійних галузей наукового знання (соціології, політичної економії, власне політології).

Блок ІІ: виникнення (держ.) адміністрації нового типу і адміністративного персоналу в держави: 1. Індустріалізація та промислова революція викликали докорінну зміну структури тодішнього суспільства (поява великих міст + концентрація великого капіталу у промисловості); 2. Потреба у спеціалістах з управління, спеціально підготовлених для виконання бюрократичних функцій; 3. Кінцеве оформлення бюрократичної моделі управління державою, заснованої на раціональності та ефективності.

Блок ІІІ: надання світського характеру політиці та її демократизація: 1. Секуляризація (падіння ролі) католицького віросповідання та зростання ролі науки в суспільстві; 2. Становлення ліберальної держави, що сприяло розвитку громадської сфери та зростанню ролі публічних політичних дискусій; 3. Ліквідація виборчих цензів та введення загального виборчого права (лише чоловіки); 4. Масовізація політики за рахунок активізації діяльності політичних партій, профспілок та громадських організацій.

Етапи розвитку ПН:

І етап: кінець ХІХ ст. – початок 30-х рр. ХХ ст.: оформлення та становлення сучасної ПН (СПН)

1903 р. – створення Американської асоціації ПН, яка об’єднала всі дослідницькі центри в Америці. На цьому етап досліджувалися проблеми політики та влади. Концепції: 1. Політологічна концепція панування М. Вебера; 2. Теорія еліти Г. Моски та В, Парето; 3. Концепція зацікавлених груп А. Бентлі; 4. Концепція олігархізації влади Р. Міхельса; 5. Дослідження поняття політичного К. Шмітта. Результати досліджень стали ідейно-теоретичними джерелами сучасної політології.

ІІ етап: середина 30-х рр.. – середина 40-х рр.. ХХ ст.: перелом у розвитку політології ( до цього характерною була тенденція до інтернаціоналізації). Напрямки розвитку політології: 1. Ідеологічний (СРСР + країни-сателіти, Нім., Іт., Ісп.); 2. Ліберально-демократичний (США – попит на емпіричні дослідження сприяв розвитку практичної політології; Ф. Д. Рузвельт – перший замовник масових соцопитувань; початок біхевіоризму – дослідження поведінкових аспектів: Меріем, Монро, Кетлін, Лассуел (чітко оформлених концепцій не було))

ІІІ етап: кінець 40-х рр. – початок 60-х рр. ХХ ст.: поворот до проблем лібералізації політичного життя, демократії та соціальної політики держави. Концепції: 1. Концепція елітарної демократії (Шумпетер, Даль, Зіплер?, Паренті?); 2. Концепція плюралістичної демократії (Даль, Латхен, Шапіро); 3. Концепція партисипітарної демократії (Макферсон, Вольф, Борья?); 4. Концепція держави загального добробуту (Катон, Растоу, Тофлер); 5. Теорія політичних систем (Істон)

IV етап: початок 70-х рр. – початок 90-х рр. ХХ ст.: пошук нових парадигм розвитку ПН. Концепції: 1. Концепція постіндустріального суспільства (Белл, Арон, Гелбрейт, Бжезінський); 2. Концепція інформаційного суспільства (Тофлер, Нейсбіт); 3. Загальна теорія політичної модернізації (Растоу, Хантінгтон, Аптер?, Пай?); 4. Порівняльна політологія.

V етап: початок 90-х рр. і до сьогодні. Розпад СРСР – відповідна проблематика: 1. Проблеми демократичної консолідації, демократичного транзиту (Пшеворський, Шміттер, Лінц, О’Доннел, Оіпсет); 2. Концепція реідеологізації суспільства (Етціоні); 3. Концепція європейської співдружності (Мартінотті); 4. Футурологічна концепція єдиної світової держави (Карр)