3. Інститути влади в Римі періоду республіки.

Республіканський період – 509р до н.е -27 р. н.е. Найвищим органом влади були народні збори – центуріатні, трибутні та куріатні коміції. Центуріатні коміції займалися прийняттям законів, обранням найвищих посадових осіб, оголошення війни та укладення миру, апеляції на смертні вироки. Трибутні коміції обирали нижчих посадових осіб, розглядали апеляції на цивільні справи. Куріатні - стежили за дотриманням релігійних культів. Сенат був другим органом влади, формувався цензорами з числа найбагатших і найзначніших громадян Риму. Головував перший сенатор. Магістратура з’явилася після реформ Севрія Туллія. Магістратура включала в себе 2 види магістратів: ординарні та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних належали: консули – обиралися у кількості 2 чоловік на центуріатних коміціях. На території міста-поліса їх влада обмежувалася народними зборами, а у провінціях була необмежиною. Командували армією, головували на народних зборах. Претори – заступники консулів, займалися судочинством та управлінням провінціями. Цензори – обиралися народними зборами на 5 років у кількості двох осіб. Визначали майновий стан громадян і зараховували їх до певних центурій, формували сенат. Народні трибуни представляли інтереси плебеїв. Трибун володів правом вето на будь які рішення народних зборів чи посадових осіб, контролювали діяльність магістратів. Але їхні повноваження не поширювалися за межі міста. Едили – помічники трибунів. Здійснювали нагляд за порядом у місті, дотриманням правил санітарії, пожежної безпеки, керували поліцією. Квестори мали статус помічників консулів. Відали державною скарбницею, контролювали діяльність державної канцелярії.

Екстраординарною магістратурою в Римі був диктатор. Він призначався консулами на пропозицію сенату терміном не більше 6 місяців. Йому підпорядковувалися всі магістрати, армія, посадові особи, громадяни.

Характеристика основних рис римських магістратур. 1. Виборність. Магістратів обирали на народних зборах з віковим цензом 27 років і старше, залежно від посади. 2 Колегіальність. На кожну посаду обиралися кілька осіб, які працювали окремо, а при вирішені важливих питань узгоджували між собою рішення. При виникненні суперечки магістрат міг накласти вето на рішення свого колеги. Строковість перебування на посаді, яка обмежувалася зазвичай одним роком. Підзвітність народним зборам. Безоплатність. Магістрати не отримували грошової винагороди за свою працю.

4. Принципи політичного управління в Римській імперії: принципат і домінат

27р до н.е. Октавіан. У Римі й провінціях установлюється державний лад, що одержав назву принципат.

Перехід керування державою до принцепсу відбувся завдяки наділенню його вищою владою, обранню на найважливіші посади, створенню ним окремого від магістратур чиновницького апарата, забезпечуваного утворенням власної скарбниці принцепса, і командуванню всіма арміями.

Princeps по ідеї, є тільки вищий республіканський магістрат, щоправда, довічний і з надзвичайною владою, тому цей період називають також і періодом республіканської імперії.

Принцепси обираються в порушення республіканських традицій одночасно консулами, цензорами й народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат зі своїх прихильників, як трибун - накласти вето на постанову сенату або рішення магістрату.

Спочатку влада принцепса не була спадкоємною. Юридично він одержував владу за рішенням сенату й римського народу, але він міг указати свого спадкоємця, якого сенат і обирав принцепсом.

Поступово влада принцепса поширювалася й на сенатські провінції, і до III ст. вони всі стали імператорськими.

З кінця III, ст. починається новий етап історії імперії - домінант, під час якого Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою імператора.

Діархія не могла бути міцною формою державного устрою, і вже до кінця попереднього періоду імператорська влада здобуває помітний монархічний відтінок.

Встановлення абсолютної монархії спричинило, насамперед падіння сенату. сенати опустилися до ступеня простих міських рад.

Відбувається подальше падіння старих республіканських магістратур. Вони продовжують ще існувати як почесні реліквії минулого, але вже ніякої участі в державному управлінні не приймають.

Все активне державне керування перебуває в руках імператорських чиновників. При особі імператора перебуває державна рада, що називається тепер consistorium principis.

При дворі створюються групи різних придворних чиновників, що виконують у той же час функції органів центрального керування. Найбільш важливими з них є: завідувач царським палацом, начальник особистої канцелярії імператора й разом з тим завідувач особистим складом чиновництва, завідувач державною скарбницею й фінансами, завідувач засобами, призначеними на зміст двору й ін.

Потім іде ряд чиновників для керування столицями й провінціями, на чолі кожної столиці стоїть praefectus urbi, у руках якого зосереджує вся адміністративна й судова влада в столиці.

Що стосується місцевого керування, то вся територія піддається в цьому періоді новому адміністративному поділу. Кожна половина імперії ділиться на дві префектури. На чолі кожної префектури у вигляді її загального начальника стоїть praefectus praetorio. Кожна префектура ділиться на діоцези, на чолі яких стоять vicarii, і нарешті діоцези діляться на провінції, якими управляють rectores.

Урядовий контроль над місцевим самоврядуванням здійснюється спочатку за допомогою особливого defensor civitatis.

Продовжують існувати й провінційні з'їзди (concilia provinciarum). Значення набуває церковна організація. Органи церковного керування представляють єпископи, обирані громадами; у їхніх руках зосереджує церковне керування, завідування церковним майном, а також відома юрисдикційна влада над паствою по справи релігії й церкви. Чим далі, тим більше вплив церкви росте й відбивається в різних галузях права.