3.2. Шляхи вирішення проблем пов’язаних із незаконною трансплан- тацією органів або тканин людини

Таким чином, можливими шляхами вирішення організаційних проблем трансплантації органів в Україні на сучасному етапі є: введення викладання трансплантології в медичних університетах у вигляді спеціальних циклів для інтернів усіх спеціальностей і тематичних курсів для курсантів, стандартизація всіх етапів підготовки і здійснення трансплантації органів.

Зміцнення трансплантаційних центрів, що входять у реєстр, затверджений Кабінетом Міністрів, шляхом атестації їхніх співробітників зі спеціальності «трансплантологія», створення на базі трансплантаційних центрів відповідних кафедр або курсів, об’єднання трансплантаційних центрів у рамках «Укртранспланта», а трансплантологів – у рамках «Асоціації трансплантологів», створення захисної ради за спеціальністю «Трансплантологія і штучні органи»;виділення 1,5–2,0 % витрат на діаліз та трансплантацію в структурі бюджету охорони здоров’я, створення цільової державної програми з питань трансплантації[14,с 30].

Хочеться сподіватись, що оскільки наша держава взяла курс на гумані-зацію суспільства, то в ній знайдуться сили, які дозволять вирішити нагальні проблеми в сфері трансплантології і Україна обов’язково досягне середньоєвропейського рівня спеціалізованої медичної допомоги хворим.

Цьому сприятиме проведення таких заходів:

- створення на базі Координаційного центру трансплантації МОЗ України єдиної комп’ютерної інформаційної системи забезпечення органного донорства з охопленням усіх регіонів України для організації обміну донорськими органами, тканинами та клітинами;

- внесення змін до ст. 16 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»;

- цільове виділення на трансплантаційну службу не менше 2 % з бюджетних коштів, що виділяються на охорону здоров’я;

Висновки

Отже, на сьогоднішній день назріла необхідність більш диференційованого підходу до суспільно небезпечних діянь, пов’язаних із трансплантацією. Чітко і повно сформульовані правові норми здатні безпосередньо впливати на діяльність медичних працівників і бути засобом забезпечення дотримання прав і свобод людини у сфері медичного обслуговування, полегшуючи вихід із складних ситуацій і запобігаючи вчиненню злочинів лікарями та іншими особами медичного персоналу. Умовами виникнення правових відносин між реципієнтом і трансплантологічним стаціонаром є юридичні факти – волевиявлення хворого і згода медичної установи з подальшим укладенням договору щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації.

Україна посідає друге місце в Європі після Молдови серед «чорних експортерів» людських органів. Законодавці та лікарі хочуть лібералізувати Закон про трансплантацію, вважаючи, що це врятує більше людських життів. У законі пропонується замінити «презумпцію незгоди» (за відсутності згоди донора чи родичів вважається, що вони проти трансплантації) на «презумпцію згоди» (родичі згодні, якщо відсутні їхні заперечення). Використання другої юридичної моделі, безумовно, полегшує вирішення проблеми отримання донорських органів і тканин для пересадки, але ця модель вступає суперечить можливості реалізації природних невід’ємних прав людини. Презумпція незгоди з морально-етичної точки зору є більш прийнятним варіантом юридичного регламенту правомірності вилучення органів із тіл померлих людей для трансплантації.

З урахуванням того, що в даний час застосування штучних органів є лише перспективним напрямком лікування хворих в медицині, я вважаю варто погодитися з думкою, що “значимість донора як основного джерела тра-нсплантаційного матеріалу не виникає сумнівів”. Однак при цьому має бути забезпечений максимальний юридичний захист його здоров’я, а особливо життя, у тому числі і кримінально-правовий.

Отже, прослідковується відсутність значного впливу презумпції згоди або презумпції незгоди на кількість донорів для трансплантації. В той же час, з погляду реалізації прав людини, з позицій системного медико-правового сприйняття трансплантології, саме презумпція незгоди дозволяє:

— якісніше здійснювати захист прав і законних інтересів громадян при наданні медичної допомоги;

— створити умови для надання виняткового права особі або її родичам на визначення долі свого фізичного тіла;

— забезпечити охорону тілесної недоторканності після смерті людини;

— знизити потенційну можливість криміналізації цієї галузі медицини;

— підсилити віру людини в гідне відношення до її тіла після смерті.