2.5. Кваліфікуючі ознаки злочину.

Проблеми кримінально-правової охорони встановленого законом порядку трансплантації починаються вже з самої назви ст. 143 КК України . Визначення поняття трансплантації міститься в Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині». Трансплантацією визнається спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини. За чинною редакцією ст. 143 КК України до предмета цього злочину належать лише органи або тканини, тобто незаконні дії з такими біоматеріалами, як ксенотрансплантанти і біоімплантанти, залишаються поза увагою кримінального права. Це однак не стосується так званих фетальних матеріалів – анатомічних матеріалів мертвого ембріона (плоду) людини, які відповідно до Закону України «Про трансплантацію органів…» можуть застосовуватися для трансплантації. У Переліку анатомічних утворень тканин, їх компонентів, фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини, затвердженого наказом МОЗ № 226 від 25 вересня 2000 р. виокремлюють такі м’які тканини; 2) тканини опорно-рухового апарату; 3) судини і клапани; 4) інші тканини (слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, трахея);

фетальні матеріали (після абортів і пологів)[19;24].

Найбільш поширеним прикладом є застосування трансплантації в приватних медичних закладах (клініках, центрах тощо), тоді як згідно із Законом України «Про трансплантацію органів …» діяльність, пов’язану з трансплантацією, дозволено здійснювати виключно в акредитованих в установленому порядку державних і комунальних закладах охорони здоров’я і державних наукових установах, за переліком, затвердженим постановою КМ України від 24 квітня 2000 р.

Розділ 3. Проблеми та шляхи вирішення.

3.1. Існуючі правові проблеми трансплантології.

Незважаючи на позитивні зрушення у вирішенні клінічних проблем пе-ресадження органів, останніми роками загострився ряд нових медичних, біологічних і насамперед організаційних та економічних питань, які заважають розвитку трансплантології в Україні. Трансплантація є ефективним, але дуже трудомістким, багатоетапним і дорогим методом лікування термінальних стадій захворювань життєво важливих органів. Її здійснення потребує координації зусиль організаторів охорони здоров’я, лікарів багатьох спеціальностей, відповідної підготовки пацієнтів, їх близьких та суспільства в цілому.

Наявна інформація дозволяє констатувати, що потенціал транспланто-логії в останні роки значно зріс. За аналітичними прогнозами 50 % операцій у XXI столітті будуть пов’язані з пересадкою органів. В Україні «трансплантологія» включена в номенклатуру лікувальних спеціальностей, ВАК також ввів у перелік на захист спеціальність «трансплантологія та штучні органи», в 1999 році прийнято закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині».

Проблеми, які стримують подальший розвиток цієї справи в Україні, взаємопов’язані і можуть бути умовно класифіковані таким чином:

• формування позитивної громадської думки;

• кадрова політика;

• фінансування.

Аналіз публікацій у засобах масової інформації та анкетні опитування показали, що громадська думка стосовно трансплантології в Україні або не сформувалась або має негативний характер. Причинами скептичного ставлення суспільства до трансплантологічної хірургії є недостатня чи перекручена інформація, а також недоступність та низька якість лікування. Щодо інформаційного забезпечення, відповідними знаннями не володіють насамперед лікарі, в тому числі організатори охорони здоров’я. Невиправданим є також недотримання стандартів у діагностиці, лікуванні і профілактиці відторгнення трансплантата, у запобіганні інфекційним та іншим ускладненням після операційного періоду .

Велику роль у формуванні громадської думки щодо трансплантації органів (як позитивної, так і негативної) відіграють засоби масової інформації. Наприклад, після Всесвітніх трансплантаційних спортивних ігор у Манчестері в 1995 році, за якими спостерігали 160 млн глядачів, кількість тих, хто погодився на донорство у Великобританії збільшилось на 36 %, у країнах Західної Європи 37 % громадян погоджуються віддати свої органи для трансплантації після смерті з релігійних міркувань. А ось в українських друкованих виданнях питання трансплантації органів, як правило, подаються у вузькокримінальному «донорському» контексті, наслідком чого і є відмова рідних потенційного донора від органного донорства у випадку його смерті[11,с 38]. З іншого боку, до трансплантаційних центрів постійно звертаються дезінформовані громадяни, які бажають продати свої органи. В Україні формування громадської думки повинно починатися з включення в план навчання курсантів нового предмета – трансплантології (лекційного курсу і проведення практичних занять на базі трансплантаційних центрів). У цілому підвищення рівня інформованості лікарів дозволяє й надалі розраховувати на більш зацікавлений підхід і підтримку суміжних спеціалістів трансплантологів. Іншою обов’язковою умовою формування позитивної громадської думки повинна стати стандартизація всіх етапів підготовки і виконання трансплантації органів, за принципом «краще менше, та краще», хоч як важко не було його дотримуватись. В міру збільшення кількості хворих, які були успішно вилікувані, можна розраховувати на появу «критичної маси» у вигляді ефективно працюючих товариств трансплантаційних реципієнтів, які надалі також будуть позитивно впливати на засоби масової інформації та різні структури суспільства . Ще однією проблемою, яка стримує розвиток трансплантології, є недостатнє фінансування. З метою отримання об’єктивної інформації та вивчення можливих шляхів вирішення цієї проблеми ми провели аналіз витрат на різних етапах ведення пацієнтів, що претендують на трансплантацію нирки. Розрахунки вартості гемодіалізу і трансплантації нирки, інших операцій, маніпуляцій та досліджень проводилися з урахуванням трудових витрат, забезпечення обладнанням, зносу приміщень, м’якого інвентаря, цін на медикаменти і реактиви. Мінімальна вартість трансплантації нирки з урахуванням програмного гемодіалізу, що їй передує, і наступної інтенсивної терапії становить в середньому 10 000 доларів США і може бути значно збільшена залежно від рівня гарантій, що вимагаються. В законі про трансплантацію оговорено, що фінансування цього розділу здійснюється за рахунок держбюджету України та місцевих бюджетів, додаткове фінансування може проводитися за рахунок добровільних внесків юридичних і фізичних осіб та інших не заборонених законодавством надходжень[15,с 34]. У законі не визначено, якою повинна бути питома вага надходжень із державного, місцевого бюджетів, і як це повинно співвідноситись із позабюджетним фінансуванням. Використання досвіду, вже накопиченого в світовій практиці, може полегшити вирішення проблеми, тому ми вивчили питання фінансування лікування ниркової недостатності в США, Канаді, Великій Британії, Франції, Італії, Румунічї [17,с 13]. В перших п’яти країнах фінансування діалізу та трансплантації нирки виділяється від 1 до 1,5 % з бюджету охорони здоров’я, в Румунії – 2,5 %. В Україні на ці цілі йде не більше 0,2 %. Тому реальним виходом із такого становища є перегляд структури бюджету охорони здоров’я із збільшенням частки витрат на діаліз і трансплантацію нирки до 1,5–2%. Достатній кадровий потенціал дозволяє Україні вийти на світовий рівень у трансплантології, що буде сприяти розвитку багатьох інших розділів медицини та підвищенню престижу держави. Крім того, це буде набагато дешевше, ніж високотехнологічна допомога такого роду за кордоном.