2.3. Суб’єкт злочину.

Суб’єктами права в теоретико-правовому викладі є «індивіди або орга-нізації, які на основі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб’єктивних прав і обов’язків».

Суб’єктами правовідносин при трансплантації органів і тканин є:

• реципієнт і медична установа при пересадці з використанням трупних трансплантатів;

• реципієнт, медична установа і донор у випадках трансплантації при донорстві живих людей.

Для того щоб бути суб’єктами правових відносин, необхідно володіти правоздатністю і дієздатністю, об’єднаними під поняттям правосуб’єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів із питань трансплантації органів і тканин, під правосуб’єктністю учасника правовідносин, що виникають у процесі пересадки органів і тканин, слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватись суб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки, виконання яких відображає власні інтереси учасників відносин[5,с 44].

Суб’єктом правовідносин реципієнт може вважатися у випадках, коли він:

• виявив бажання укласти договір щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації з медичною установою, яка здійснює подібні операції;

• володіє повною дієздатністю (у випадках з неповнолітніми – за згодою із законними представниками);

• за медичними показниками потребує лікування із застосуванням трансплантації органів і тканин.

Донор як учасник правовідносин при трансплантації з використанням живих донорських трансплантатів стає суб’єктом правовідносин, що виникли за наявності певних умов. У трансплантації органів і тканин для того, щоб стати учасником правовідносин, до донора мають ставитися такі вимоги:

• добровільне укладення договору донорства з трансплантологічним стаціонаром;

• володіння повною дієздатністю (у випадках з неповнолітніми – за згодою із законними представниками);

• вік не менше 18 років (за винятком випадків пересадки кісткового мозку);

• відсутність медичних протипоказань до трансплантації;

• відсутність службової або іншої залежності від реципієнта.

Третій, обов’язковий для всіх видів правовідносин у трансплантації органів і тканин учасник – медична установа, яка надає медичні послуги у вигляді трансплантації. Суб’єктом правовідносин медична установа стає за наявності:

• укладення з реципієнтом і донором договорів щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації, в одному випадку і договору донорства – в іншому;

• дозвіл міністерства охорони здоров’я на здійснення трансплантацій;

• належної, підтвердженої документально, кваліфікації хірурга, який здійснює оперативне втручання з трансплантації органів і тканин.

Наявність наведених вище ознак буде свідчити про правосуб’єктність учасників правовідносин при трансплантації органів і тканин, що робить правомірним договір донорства або договір щодо надання медичних послуг у вигляді трансплантації.

Під об’єктом правових відносин мають на увазі матеріальні духовні блага, отримання і використання яких становить інтерес уповноваженої сторони. У трансплантології інтересом для реципієнта є збереження вищих благ – життя і здоров’я, а для донора, до того ж, і допомога хворому, якому потрібна трансплантація. В медичній практиці визначено, що об’єктом правовідносин, що виникають, є «необхідні дії (послуги) медичного характеру».

Щодо трансплантації органів і тканин об’єктом правовідносин, що виникають, є послуги трансплантологічної медичної установи, яка забезпечує надання кваліфікованої медичної допомоги хворому. Враховуючи особливий характер трансплантології щодо інших галузей медицини, об’єктом правовідносин, що виникають у випадку трансплантації з донорством живих осіб, є лікарські дії, спрямовані до майже здорової людини – донора трансплантаційного матеріалу .

Таким чином, сутність правових відносин при здійсненні трансплантації органів і тканин полягає у використанні договірних відносин між споживачами медичних послуг – реципієнтами і донорами, з одного боку, і установами, які надають такі послуги, – трансплантологічними стаціонарами. Шляхом використання таких відносин відбувається не лише гарантування певних прав пацієнтів, але й вдосконалюються соціально-психологічні фактори лікарської діяльності, підвищуюється зацікавленість в якісному наданні медичної допомоги.