Розділ 2.Юридичний аналіз складу злочину

2.1. Об’єкт злочину.

Проблема об’єкта злочину є однією з основних у науці кримінального права, тому її правильне вирішення має надзвичайно важливе теоретичне і науково-практичне значення. Саме об’єкт дозволяє розкрити соціальну сут­ність злочину, встановити його суспільно небезпечні наслідки, сприяє прави­льній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспі­льно-небезпечних посягань. Об’єкт відіграє істотну роль і для визначення самого самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст його суб’єктивних і об’єктивних ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів і по­будови системи Особливої частини Кримінального кодексу України, лежить в основі криміналізації і декриміналізації суспільно небезпечних діянь, визна­чення її тяжкості, відмежування злочинів від інших правопорушень, впливаю на формування санкцій статей Кримінального кодексу й на міру по­карання яка призначається винному.

Ураховуючи надзвичайну важливість, складність і фундаментальність проблема об’єкта злочину, відомі криміналісти минулого й сучасні присвятили їй чимало наукових статей, монографій, дисертаційних досліджень. У межах цієї статті важко встановити, яка з існуючих точок зору найточніше відбиває сутність об’єкта злочину, бо для цього потрібно провести повноцінне комплексне дослідження проблеми об’єкта злочину. Однак найбільш обґрунтованою є позиція згідно з якою об’єктом злочину є суспільні відносини, охоронювані законом про кримінальну відповідальність,тобто певні зв’язки між суб’єктами відносин, які складаються вв процесі їх матеріальної та духовної діяльності. Таке розуміння сутності об’єкта злочину покладено в основу дослідження кримінальної відповідальності за порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини.

Основним безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я людини, а його додатковим обов’язковим об’єктом – залежно від конкретної форми цього злочину – порядок проведення трансплантації органів чи тканин людини або торгівлі органами або тканинами людини як складових порядку забезпечення здоров’я населення.

Предметом цього злочину є тільки такі анатомічні матеріали людини (гомотрансплантанти), як органи і тканини у тому числі (крім злочину передбаченого ч.2 ст.143 KK) взяті у мертвої людини не є ними:

а)інші анатомічні матеріали(анатомічні утворення, клітини);

б)анатомічні матеріали тварин (ксенотрансплантанти);

в)кров, її компоненти, аутотрансплантанти (анатомічні матеріали взяті у людини для пересадки цій же людині), штучно виготовлені замінники рганів і тканин людини[3,с.78].

Згідно з переліком органів людини, дозволених до вилучення у донора – трупа, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України (далі – МОЗ України) від 25 вересня 2000 року № 226, такими органами можуть бути серце, легені, комплекс”серце-легені”, печінка, нирки, підшлункова залоза з 12-палою кишкою, селезінка. Переліком анатомічних утворень тканин, компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених для вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини, затвердженим наказом МОЗ України від 25 вересня 2000 року № 226, до тканин як предмета трансплантації віднесено:

1)м’які тканини(тверда мозкова оболонка, перикард);

2)тканини опорно-рухового апарату (скриньова фасція, фрагменти ребер, фаланги пальців, кістки ступні та інше);

3)судини та клапани(аорта, інші венозні та артеріальні судини, клапани серця, аорти та інших великих судин);

4)інші тканини (слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, склера, трахея);

5)фетальні матеріали після штучних абортів та пологів (амніотимна оболонка, пуповина, плацента фетальні клітини)[3,с.43].

Слід зауважити, що зазначені нормативні акти МОЗ України не дають змоги чітко вирішити питання про можливість віднесення до предметів злочину, передбаченого ст.143 Кримінального Кодексу України, деяких інших частин тіла людини[2,с.45]. Зокрема в іншому зі згаданих вище переліків окремо вказані судини та клапани (аорта, інші венозні та артеріальні судини, клапани серця, аорти та інших великих судин), а також фетальні матеріали (амніотимна оболонка, пуповина, плацента, фетальні клітини). Така вказівка викликає у фахівців неоднозначне розуміння при кримінально-правовій характеристиці предмета злочину, передбаченого ст..13 КК України. Так П.П.Андрушко відніс їх до тканин, М.І. Хавронюк називає в цій ролі фетальні матеріали, оскільки у переліку МОЗ України їх вказано поряд із тканинами окремою групою. Не досить пояснює ситуацію та обставина, що Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” до предметів трансплантації відносить не лише органи й тканини, а й інші анатомічні матеріали. Варто зазначити, що у ст.1 цього закону міститься ширший, аніж у кримінальному законодавстві перелік трансплантатів: анатомічні матеріали (органи, тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварин), біо-імплантанти (засоби медичного призначення, виготовлені з анатомічних матеріалів померлих людей), ксенотрансплантанти (анатомічні матеріали тварин, призначені для трансплантації), фетальні матеріали(анатомічні матеріали мертвого ембріона (плода) людини). Таким чином, кримінально-правове значення предмета злочину, передбаченого ст.143 КК України, мають не всі, а лише деякі анатомічні утворення, які можуть використовуватися при трансплантації[2,с.45].

Оскільки термін “анатомічні матеріали”, який вживається в Законі України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини”, є ширшим ніж поняття “органи та тканини”, яке вживається у ст.143 Кримінального Кодексу України, слід погодитися, що анатомічні матеріали, які не є тканинами предметом злочину, передбаченого ст.143 КК України, не визнаються[20,с.33]. Водночас деякі фахівці, не надаючи очевидно, значення наведеним положенням цього закону, визнають їх предметом такого злочину. Це питання є більшою мірою медичним, аніж юридичним, тому вирішити його мають перед усім фахівці-медики. Однак поза сумнівом, пробіли та протиріччя у медичному та кримінальному законодавстві слід усувати, причому вирішити питання не лише формально, а й по суті, оскільки порушення порядку трансплантації анатомічних матеріалів, які не є органами чи тканинами людини, можуть бути не менш небезпечними для життя і здоров’я реципієнта, аніж порушення порядку трансплантації власне органів чи тканин[4,с.43].

Сьогодні існує декілька підходів до розуміння об’єкта кримінально караної трансплантації, які можна об’єднати в 3 основні групи. До першої слід віднести позиції тих науковців, які вважають основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч.1 ст.143 КК України, встановлений законом порядок трансплантації органів або тканин людини, а додатковим – її життя і здоров’я[2,с.45]. Другу групу складають точки зору тих криміналістів, які основним безпосереднім об’єктом визнають життя і здоров’я(або лише здоров’я) донора чи реципієнта, а додатковим – порядок проведення трансплантації органів або тканин людини. Третю групу утворюють погляди вчених, які переконують, що життя і здоров’я особи – це єдиний об’єкт кримінально караної трансплантації.

Наприклад. В.О. Глушков безпосереднім об’єктом цього злочину називає відносини щодо порядку трансплантації органів або тканин людини, а додатковим – її здоров’я і життя. М. І. Хавронюк визначає здоров’я особи основним безпосереднім об’єктом незаконної трансплантації , а додатковим обов’язковим – порядок проведення трансплантації її органів чи тканин. Схожу позицію займає Г.В. Чеботарьова, яка основним безпосереднім об’єктом визнає життя і здоров’я донора й реципієнта, а додатковим – установлений в Україні й заснований на міжнародних конвенціях та внутрішньому законодавстві порядок трансплантації органів або тканин людни[25,с.44].

Існують точки зору, які певним чином досить складно класифікувати. Приміром, С. Романова та О. Мислива об’єктом незаконної трансплантації вважають життя і здоров’я людини і в той же час зазначають, що злочини в сфері трансплантології посягають на найважливіші конституційні блага й соціальні цінності; людину, її життя, здоров’я, тілесну недоторканість тощо[24,с.56].

До таких діянь ці вчені відносять:

а)убивство для вилучення трансплантата;

б)заподіяння тілесного ушкодження з метою чи внаслідок вилучення трансплантатa;

в)зловживання професійними знаннями;

г) використання або спотворення тіла померлої людини для взяття анатомічних матеріалів для трансплантації;

д)виготовлення біоімплантів для продажу;

є)пошкодження трансплантата[3,с.43].

В іншій роботі, розглядаючи підстави криміналізації злочинів у сфері транспланталогії за проектом КК України, О.Мислива вказує на те, що суспільна небезпека таких діянь полягає в тому, що вони посягають на людину, її життя і здоров’я, гідність та тілесну недоторканість. Способами заподіяння шкоди цьому об’єкту вона вважає:

а)позбавлення життя людини;

б)тілесні ушкодження;

в)погрози вбивством;

г)фізичне чи психічне насильство;

д)протизаконні аборти й продаж дітей для вилучення у них анатомічних матеріалів[6,с.41].

Такий підхід до визначення об’єкта не дає змоги зрозуміти, про які конкретно злочини йдеться.

Аналіз досліджуваної проблеми дає підстави стверджувати, що більшість криміналістів вважають порушення порядку трансплантації органів або тканин людини двооб’єктним злочином. У зв’язку із цим виникає запитання: чи обґрунтовано такий підхід? Більшість злочинів мають один безпосередній об’єкт, і необхідність класифікації таких об’єктів по “горизонталі” виникає, лише коли злочин одночасно завдає шкоди декільком суспільним відносинам, основному об’єкту і додатковому. Додатковий об’єкт складають ті суспільні відносини, які не входять у структуру родового, але передбачені іншими розділами Особливої частини КК. Тому додатковим безпосереднім об’єктом злочину передбаченого ч.1 ст.143 КК, не можна визнати ані порядок трансплантації, ані життя і здоров’я людини. Адже в першому випадку порядок трансплантації органів або тканин людини хоч і не входить до структури родового об’єкта, але він і не передбачений самостійним об’єктом злочину в інших розділах Особливої частини КК, а в другому випадку життя і здоров’я людини повністю охоплюється родовим об’єктом розділу ІІ Особливої частини Кримінального Кодексу України, який існує саме для захисту цих благ, тому й немає потреби виділяти останні, як додатковий об’єкт незаконної трансплантації. Отже, ми дійшли висновку, що ч1. ст.143 КК встановлює відповідальність за посягання на один безпосередній об’єкт.

Беручи до уваги, що безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, які законодавець поставив під охорону, приймаючи кримінально-правову норму, важко погодитися з тим, що такими відносинами в ч.1.ст.143КК є порядок трансплантації. Доказом такого заперечення можуть бути наступні аргументи: по-перше, як уже зазначалось, порядок трансплантації не входить у структуру родового об’єкта розділу КК “Злочини проти життя та здоров’я особи”, що суперечить загальновизнаному правилу, що безпосередній об’єкт завжди лежить у площині родового, по-друге, порядок трансплантації анатомічних матеріалів створений саме для належного захисту життя і здоров’я донора та реципієнта, бо метою трансплантації, як методу лікування перш за все є рятування хворих від смерті й тяжких захворювань. Тому ч.1 ст.143 КК охороняє не порядок трансплантації, а передусім такі блага, як життя і здоров’я людии.

Також недостатньо визнати основним безпосереднім об’єктом незаконної трансплантації лише здоров’я людини, бо чимало порушень порядку трансплантації можуть спричинити шкоду не тільки здоров’ю, а й життю донора або реципієнта. Наприклад, вилучення нирки в донора без належного висновку консиліуму лікарів про придатність особи за станом здоров’я до такого оперативного втручання може спричинити його смерть.

Таким чином, найбільш переконливими є точки зору, прихильники яких визнають безпосереднім об’єктом незаконної трансплантації життя і здоров’я, особи. На їх користь указує й розташування ч.1.ст.143 КК саме в розділі злочинів проти життя і здоров’я людини. Але й цей підхід не можна визнати бездоганним, оскільки він містить у собі серйозне протиріччя, яке найдоцільніше проілюструвати на прикладі об’єкта незаконної трансплантації описаної Г.В.Чеботарьовою[27,с.45]. Дійшовши висновку, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч.1.ст.143 КК, є життя і здоров’я донора й реципієнта[2,с.45].