7. Конституційне право України як навчальна дисципліна

Навчальна дисципліна «Конституційне право Украї­ни» викладається в юридичних навчальних закладах та на юридичних факультетах, а її обсяг та зміст визначаються навчальними програмами, які самостійно розроб­ляються кафедрами та затверджуються науковими рада­ми відповідних закладів освіти.

Метою навчальної дисципліни конституційного пра­ва є ознайомлення студентів з основними поняттями, якими оперує наука конституційного права, розкрити по­ложення вчення про конституцію та показати особливості конституційного процесу в Україні, дати аналіз консти­туційно-правових інститутів. В її рамках вивчаються ос­новні положення науки конституційного права, зокрема:

- зміст предмету галузі конституційного права;

- основні положення вчення про конституцію;

- засади конституційного ладу України, конституцій­но-правове закріплення суверенітету Українського наро­ду, форми Української держави;

- питання прав і свобод людини і громадянина, від­повідність конституційно-правового регулювання основ правового статусу людини і громадянина міжнародним стандартам прав людини;

- форми здійснення народовладдя, предмет та види референдумів в Україні, виборче право та виборча сис­тема України;

- конституційна система та принципи організації і ді­яльності органів державної влади, правовий статус Вер­ховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України;

- конституційні принципи територіального устрою України;

конституційно-правові засади організації та функціо­нування місцевого самоврядування в Україні.

Глибоке засвоєння студентами положень науки конс­титуційного права, конституційного законодавства Ук­раїни має важливе значення для формування у них нале­жної Професійної культури юриста та демократичного світогляду, для усвідомлення тих загальнолюдських цін­ностей на яких базується Конституція України.

Розділ II

Основи вчення про конституцію

1. Поняття та функції конституції

Термін конституція (як вважається, від лат. constitutio – устрій, установлення) у різні часи використовува­вся в різних значеннях. Так, зокрема, у Стародавньому Римі конституціями називали деякі акти імператора, а у середньовічній Європі – акти, в яких закріплювалися при­вілеї та вольності феодалів (Велика хартія вольностей 1215 р. в Англії, Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо). В той же час ні в античному світі, ні в середні віки сучасного поняття конституції не існувало. Як не було і таких законів, які можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчості, як акти, які б визначали належну організацію державної влади, закріп­лювали гарантії прав і свобод людини.

Сучасна наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях: конституція юридична, конституція фактична, конституція соці­альна.

Юридична конституція – це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і сво­бод людини і громадянина, визначають систему, принци­пи організації і функціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самовряду­вання), встановлюють територіальний устрій держави.

У залежності від способу вираження цих норм, юри­дичні конституції, в свою чергу, можуть мати формаль­ний або матеріальний характер.

Формальна конституція становить собою закон (або кілька законів (наприклад, Конституцію Швеції склада­ють три акти – «Акт про престолонаслідування» (1810 р.), «Форма правління» (1974 р.) та «Акт про свободу друку» (1974 р.). Конституцію Фінляндії – чотири органічних закони – «Форма правління Фінляндії» (1919 р.), «Акт про Едускунте» (1928 р.), «Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної Ради і канцлера юстиції» (1922 р.) та «Акт про державний суд» (1922 р.), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів).

Матеріальна конституція становить собою акт або велику кількість прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень та конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організації ор­ганів державної влади, закріплюють та гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з дер­жавною владою¹. Матеріальна конституція не носить формалізованого характеру, тобто акти, які її складають, не мають вищої юридичної сили по відношенню до ін­ших законів.

Фактична та соціальна конституція – ці терміни застосовуються для характеристики реальний стан сус­пільних відносин, які складають предмет конституційно­го регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо.

Найбільш поширеним є використання терміну «кон­ституція» в його формально-юридичному значенні, тоб­то як основного закону держави, що приймається в осо­бливому порядку, має найвищу юридичну силу та регу­лює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і сво­бод людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів державної влади, територіаль­ний устрій держави, державні символи.

В переважній більшості країн, в тому числі й в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими або консолідованими² конституціями. Ко­дифікована конституція є більш зручною з точки зору користування її текстом, будь-якій особі набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції складаються з кількох актів що може викликати певні труднощі оскільки необ­хідно чітко орієнтуватися які закони є основні, а які – неосновні.

Нарешті, виділяють також юридичні конституції змі­шаного типу (комбіновані конституції), які складаються із законів (статутів), судових прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інколи (Велика Британія) такі конституції включають в себе також правові доктрини (висновки, що містяться в працях відомих вчених, які використовуються як докази в судовому процесі).

Конституції, в їх формально-юридичному значенні з'являються в ХVІІ-ХVШ ст. під час демократичних буржуазних революцій і їх поява обумовлена намаган­нями запровадити належну організацію державної вла­ди, тобто таку, яка б унеможливила або значно усклад­нила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоративних інтересах, що, в свою чергу, могло б забезпечити захист людини від свавілля держави, обмеження сфери держав­ної влади і гарантованість природних прав та свобод лю­дини.

Важливий вклад у розвиток вчення про конституцію внесли представники школи природного права. Видатні мислителі ХVII - ХVШ ст. (Д. Локк та Т. Гоббс в Англії, Ш. Монтеск'є, Сієс, - у Франції, І. Кант - в Німеччині, Т. Пейн — в Америці та інші) сформулювали теоретичні положення, які були використані під час розробки пер­ших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні. Основні з них полягають у наступному:

1. Конституція - це акт, за допомогою якого встанов­люється така організація державної влади, яка б забезпе­чила захист людини, гарантованість Ті природних прав і свобод (тобто належна організація влади).

2. Належна організація державної влади повинна ба­зуватися на засадах її розподілу на законодавчу, вико­навчу та судову, що ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і, тим самим, дозволяє захистити людину від деспотії.

3. Установлювати, конституювати належним чином організовану державу може лише народ, якому, і тільки якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини).

4. Конституція як акт установчої влади народу, за до­помогою якого народ установлює належним чином орга­нізовану державу, характеризується найвищою юридич­ною силою по відношенню до актів державної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади наро­ду природу (це, в свою чергу, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади).

5. За своєю соціально-політичною сутністю консти­туція становить собою певний компроміс інтересів різ­них частин суспільства (класів, соціальних прошарків, територіальних або національних спільнот тощо), своє­рідний суспільний договір – угоду між членами суспіль­ства з приводу установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була б визнана справедливою.

6. Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

У досить лаконічній формі призначення конституції та її предмет були сформульовані у французькій Декла­рації прав людини і громадянина 1789 р.: «Будь-яке су­спільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влад, не має Конституції»¹.

Історія світового конституційного розвитку охоп­лює чотири основних етапи:

Перший етап (XVII - XVIII ст. – перша світова вій­на) – це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи і Америки. На даному етапі з'являються перші формально-юридичні конституції: США – 1787 р., Франції – 1791, 1792 рр., Польщі – 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американська – для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 р.), а французька – для конституцій європейських країн. Англійська консти­туція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р.

На першому етапі конституційний процес зосере­джувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії пер­ші конституції з'явилися в Японії (1889 р.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 р.). Конституції даного етапу позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади у відповідності із принципом розподілу влад у двох його варіантах: «жорсткий» розподіл влад (американська мо­дель) і «гнучкий» розподіл влад (континентальна мо­дель) та визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що перед­бачало закріплення в конституції лише громадянських та політичних прав.

Другий етап конституційного розвитку (період між першою та другою світовими війнами) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що бу­ло пов'язане з демократизацією державно-політичних режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської та Австро-Угорської імперій (наприклад, Латвія, Чехословаччина, Естонія).

Для другого етапу також притаманне певне розширен­ня предмету конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до Веймарської конституції Німеччини 1919 р. було включено такі розділи, як «суспільне життя», «гос­подарське життя», «освіта та школа». В Конституції Юго­славії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в економічні відносини громадян. Конституція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення предмету регулювання було харак­терним також і для конституцій Мексики (1917 р.), Іспа­нії (1931 р.), Чехословаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних мо­делей (американської та континентальної) конституцій розроблялися так звані «соціалістичні конституції», зо­крема конституції РСФСР (1918 р.), УРСР (1919 р.), СРСР (1936 р.), Монголії (1940 р.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими конституціями принципи органі­зації державної влади, правового становища особи, її взаємовідносин з державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених практикою світового конститу­ційного розвитку. Так, фактично було знівельовано прин­цип народного суверенітету, відкинуто принцип розподі­лу влад, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму. Натомість на конституційному рівні закріп­лювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності, підпо­рядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керів­ники компартії тощо. Одночасно соціалістичні консти­туції, хоча і формально, але дещо розширювали обсяг конституційних прав людини за рахунок деяких соціаль­но-економічних прав.

Третій етап конституційного розвитку (1945 р. – кі­нець 80-х років XX ст.) пов'язаний з тим, що конститу­ційний процес набуває загальносвітового характеру, до нього підключаються практично всі держави світу. Цей етап характеризується використанням різних конститу­ційних моделей: ліберальної (західної), яка склалася на першому та другому етапах; соціалістичної; а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розвиваються.

У свою чергу ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» лі­беральних (західних) конституцій – конституцій держав, де були ліквідовані тоталітарні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції - було характерним значне розширення предме­ту конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспіль­ством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правово­го захисту прав і свобод людини.

Четвертий етап конституційного розвитку починаєть­ся з кінця 80-х років XX ст. і пов'язаний з ліквідацією тота­літарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, за період 1989-1995 рр. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила своє існування соціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадянських країнах близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувалися у напрямку до цієї моделі і конституції країн, що розвиваються.

Функції конституції – це основні напрямки ЇЇ впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним при­значенням конституції. Основними з них є:

- юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є основним джерелом права і вона визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

- політична функція полягає в тому, що конституція визначає основні принципи політичної діяльності, функ­ціонування інститутів політичної системи суспільства;

- ідеологічна функція полягає у виховній ролі конс­титуції, яка встановлює взаємовідносини держави з лю­диною, інститутами громадянського суспільства на ос­нові їх взаємної відповідальності.

В деяких джерелах до найважливіших функцій конс­титуції також відносять: закріплення контінуїтету, тобто безперервності, спадкоємності державної влади; проти­дія лівому і правому радикалізму; протидія територіаль­ному розпаду держави¹.

Порядок прийняття конституції залежить від того, хто здійснює установчу владу. Після прийняття консти­туція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділя­ють три основні способи прийняття конституції: вибор­цями шляхом референдуму, представницьким органом, главою держави або главою виконавчої влади².

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конституції і може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне за­твердження виноситься конституція, попередньо схвале­на представницьким органом (конституції багатьох шта­тів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та ін­ші). У деяких країнах конституції приймалися шляхом референдуму і без участі у її розробці будь-якого пред­ставницького органу (конституції Франції, 1958 р.; Ка­захстану, 1995 р.; Росії, 1993 р.).

До представницьких органів, які можуть наділятися установчою владою (за дорученням народу) відносяться установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парламент, над парламентські установи:

1. Установчі збори – це представницький орган, що обирається спеціально з метою розробки і прийняття кон­ституції. Вперше установчі збори (Філадельфійський кон­вент) було скликано в США у 1787 р., вони складалися з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 р.), Болгарії (1991 р.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділялися різним об'ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих або непрямих виборів, а інша частина була при­значена.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а) суверенні, які наділяються правом розробляти та. приймати конституцію (США, 1787 р.; Індія, 1950 р.; Іта­лія, 1947 р.; Португалія, 1976 р.);

б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конституції, а для затвердження вона виноситься на ре­ферендум, або передається іншому органу (наприклад, конституції Кувейту, 1962 р.; Гани, 1979 р.; Туреччини, 1982 р.). По суті такі органи виконують роль консульта­тивних установчих зборів.

У залежності від призначення установчі збори поді­ляються на;

а) установчі збори з обмеженими повноваженнями — представницькі органи для яких розробка (розробка і, прийняття) конституції є єдиною функцією, після здійс­нення якої вони розпускаються (наприклад, США, 1787 р.);

б) установчі збори з необмеженою компетенцією — представницькі органи, які одночасно з установчою вла­дою здійснюють повноваження парламенту (Франція, 1946 р.; Італія, 1947 р.; Бразилія, 1988 р.).

2. У багатьох країнах світу, в тому числі й в Україні, конституції приймалися парламентами. При цьому за­стосовується два способи:

а) шляхом реорганізації парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру отримання пар­ламентом мандату виборців на те. щоб діяти в якості установчих зборів (Шрі-Ланка, 1972 р.; Танзанія, 1977 р., Замбія, 1992 р.);

б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається із застосуванням звичай­ної парламентської процедури, яка передбачається кон­ституцією, котра скасовується (наприклад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України, 1996 р. та інші).

Парламентський спосіб прийняття конституції засто­совується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на референдум (наприк­лад, в Іспанії 1978 р.; Польщі 1997 р.). Такий спосіб при­йняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане об­говорення проекту в парламенті з реалізацією права на­роду висловити свою волю відносно тексту конституції.

3. Надпарламентські установи – це не постійнодіючі виборні органи, які формують постійнодіючий парламент (приміром, Всекитайські збори народних представників — КНР, З'їзд народних депутатів — Росія, за Конституцією РСФСР 1978 р., Великий народний хурал – Монголія).

4. Глава держави є суб'єктом права прийняття конс­титуції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (даровані владою монарха), тобто откроїруваними є, наприклад, конституції Кувейту, Бахрейну, Ката­ру, Оману, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи прийняття конституції, які, проте, не можна віднести до легітимних, приміром - прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії – в Анголі, 1975 р.; Мозамбіку, 1975 р.; Конго, 1969 р.; Іраку, 1970 р.

Розробка та прийняття деяких конституцій пов'язує­ться з окремими видатними політичними діячами і вони називаються «харизматичними». «Харизматичними», на­приклад, можна вважати сталінську Конституцію СРСР (1936 р.), деголлівську Конституцію Франції (1958 р.).