Екзаменаційні питання

з курсу “Технологія і організація туристичної діяльності”

1. Історія та основні етапи розвитку туристської діяльності.

Серед спеціалістів і дослідників туризму немає єдиної думки щодо визначення періодів його історії. Історію туризму умовно можна поділити на наступні етапи:

1 етап - початковий (до 1841р.);

2 етап – етап створення туризму як галузі (1841-1914рр.);

3 етап – етап формування індустрії туризму (1914-1945рр.);

4 етап – етап монополізації туристичної індустрії (з 1945р.)

Але практично всі дослідники історії туризму вважають, що до періоду 17-18 ст. не можна застосовувати термін «туризм», а слід вести мову лише про історію подорожей та мандрівок. Туризм у сучасному розумінні цього слова почався з другої половини 19 ст.

На початку історії людства мотиви та засоби здійснення подорожей були примітивними. Люди виходили за межі свого житла спочатку у пошуках їжі, потім - у пошуках нових, більш зручних і багатих земель. У давні часи люди пересувалися пішки та водою, за допомогою примітивних човнів та плотів. Відкриття колеса і використання тварин як тяглової сили, а пізніше поява вітрильних суден значно полегшила пересування людей.

Згодом з’явилися подорожі з метою обміну і торгівлі. Мандруючи, люди відкривали нові місця, розширювали знання щодо навколишнього світу. Пізнавальний мотив спочатку мав вторинне значення, але з часом перетворився на самостійну мету подорожі. Господарські потреби та людська допитливість були першими мотивами подорожей людини. Одними з найдавніших мандрівників можна вважати єгиптян. У давньоєгипетських папірусах є повідомлення про подорожі єгипетських воєначальників, експедиції, спорядження фараонами з науковими (розвідувальними) цілями.

Найвідомішою подорожжю, яка була проілюстрована зображеннями з написами на стінах храму Амон- Ра у Фівах (Луксор), стала експедиція цариці Хатшепсут до країни Пунт (узбережжя Східної Африки) в 15 ст. до н.е. Головною водною магістраллю єгиптян була ріка Ніл.

Найдавнішими морехідцями давнини були фінікійці, які подорожували Середземним морем і вздовж західних берегів Європи та Африки. Фінікійцям належить цілий ряд географічних відкриттів. На думку вчених-істориків, вони першими дали назву материкам Європи та Азії.

Мотиви подорожей залишалися господарські (торгівля, будівництво), проте в ті часи почали з’являтися релігійні мотиви (паломництво до храмів). В епоху стародавнього світу визначилися «сім див світу», які слід було побачити: єгипетські піраміди, висячі сади Семіраміди у Вавилоні, статуя Зевса, храм Артеміди, Мавзолей у Галікарнасі, Колос Родоський та Олександрійський маяк.

Історія розвитку міжнародного туризму

Один з експертів Всесвітньої туристичної організації Джафар Джафарі у своїй праці "Феноменологія туризму" зазначає, що люди подорожували завжди.

1. Перший етап. Передумови виникнення туризму складалися ще в глибоку стародавність.

Історія туризму бере свій початок ще з часів античності – подорожі здійснювалися з метою торгівлі, завоювань і з релігійними цілями.

Ще 3 тис. років до н.е. древні єгиптяни плавали Нілом, перевозячи величезні брили для зведення славнозвісних пірамід. В часи Римської імперії, (200 років до н.е.), римляни подорожували на кораблях, конях, у колісницях і пішки, завойовуючи інші землі. Римські «туристи» цікавилися місцевою історією і релігією, відвідували грецькі храми в Афінах. Відомо, що вони, як і сучасні туристи, відвідували Єгипет, щоб побачити піраміди.

У період середньовіччя мільйони людей здійснювали подорожі. Релігійні переконання спонукали їх долати довгий шлях до святинь: мусульман — до Мекки, християн — до Єрусалима.

Своєрідним «туризмом» можна вважати і хрестові походи, що тривали протягом 200 років у XI— XIII ст. Адже десятки тисяч європейців познайомилися із Середнім Сходом і його культурою. Це сприяло підйому як торгівлі, так і готельної справи і подорожей.

Великі географічні відкриття середини XV — початку XVI ст., зв'язані з іменами Христофора Колумба, Васко да Гами, Амеріго Веспуччи, Фернана Магеллана. Основна мета цього етапу було пізнання світу.

2. Другий етап пов'язаний з подорожами в оздоровчих цілях. Ще французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо в 60-х рр. XVIII ст., викладаючи свої погляди на виховання в романі «Еміль», наголошував на необхідності подорожей, організованих походів з метою фізичного удосконалення молоді. А наприкінці XVIII ст. туристські подорожі стали складовою частиною виховного процесу в багатьох школах і інших навчальних закладах країн Західної Європи.

Розширення торгівельних і культурних зв'язків, географічні відкриття обумовили подальше зростання мобільності населення, що, у свою чергу, сприяло пізнанню людством навколишнього світу.

Історія розвитку туризму тісно пов’язана з винаходом нових транспортних засобів. Умовно в ній можна виділити епоху залізниць, епоху автомобілів, епоху реактивних авіалайнерів, епоху круїзів на морських лайнерах.

У 1816 р. на Рейн вийшов перший пароплав — «Принц Орлеанський». Перший потяг на паровій тязі з'явився у Великій Британії в 1825 р. У 1883 р. почав здійснювати рейси відомий «Східний експрес», що відправлявся з Парижа. Завдяки новим транспортним засобам подорожі ставали доступними для середніх шарів населення.

З розвитком індустріального суспільства, поліпшенням шляхів з'єднання, появою залізничного транспорту і пароплавства туризм піднімається на вищу сходинку: у другій половині XIX ст. у багатьох країнах Європи виникають самодіяльні туристські організації — клуби, суспільства. Вони розробляють туристські маршрути, піклуються про забезпечення туристів місцями відпочинку, сервісом під час подорожей. Це знаменує початок формування туристської сфери. Перший такий клуб виник у Великобританії в 1857 р., потім в Австрїї (1862 р.), Италії, Швейцарії (1863 р.), Німеччині (1869 р.), згодом у Франції, Россії та в інших країнах.

Великобританія була однієї з перших країн, у яких перемогла буржуазна революція і почав розвиватися капіталізм. Саме тут виникли перші туристські організації, що згодом поширили свою діяльність за кордонами країни.

Слова «туризм», «турист» з'явилися в англійській мові на початку XIX ст. Вебстерський словник англійської мови тлумачить турист це «той, хто здійснює подорож (поїздку) заради власного задоволення або розширення культурного кругозору».

Прийнято вважати, що початок розвитку сучасного туризму датується 1841 р., коли англійцем Томасом Куком здійснена перша комерційна туристична поїздка з Лейстера в Лафборо, під час якої було перевезено залізницею з метою прогулянки 600 чоловік - членів товариства тверезості. У 1847 році Томас Кук створив туристичне товариство, яке розповсюджувало білети (путівки) не тільки в Англію, а й за її межами. У 1863 році Т.Куком організована велика подорож англійців у Швейцарію, а у 1868 році - в Північну Америку, серед туристів був відомий письменник Марк Твен, поторож тривала 5 місяців.

Томас Кук вперше створив специфічний туристичний продукт - тур, уклавши угоди із залізничниками і пароплавними компаніями, готелями та ресторанами на обслуговування туристів.

Ідею Т.Кука підхопили багато підприємців найбільш індустріально розвинутих європейських країн, де в 40-50-х роках XIX ст. відкриваються перші туристичні бюро.

У зв'язку з розвитком міжнародних курортів у Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії ці країни нарівні з Англією стають міжнародними центрами туризму в Європі.

Значну роль в розвитку туризму відіграли нові географічні відкриття, подорожі мореплавців, освоєння Американського, Африканського і Австралійського континентів.

Т. Кук активно використовував можливості, пов'язані з появою залізниць, зростанням мобільності населення. У 1851 р. він організував поїздку 165 тис. чоловік на Першу міжнародну промислову виставку у Лондон.

Вже в 1854 р. в Англії вийшов у світ перший довідник, що містив дані про 8 тисяч готелів. У 1855 р. Т. Кук організував першу поїздку туристів на Всесвітню виставку у Парижі, а з наступного року — до інших європейських держав. З 1866 р. він почав відправляти на круїзних судах групи англійських туристів до США, а в 1882 р. відбулася перша кругосвітня подорож Т. Кука. Ім'я цієї людини золотими буквами увійшло в історію світового туризму. Слід зазначити, що очолювана Т. Куком туристська організація приділяла турподорожам значну увагу, її діяльність не обмежувалася тільки висновком договорів із залізничними і пароплавними компаніями, готелями і ресторанами. Вона уважно вивчала попит, складала маршрути поїздок і програми перебування туристів, тобто, висловлюючи сучасною мовою, займалася маркетингом і менеджментом туризму.

Слідом за Куком туристичні фірми й агентства почали з'являтися у Франції, Италії, Швейцарії та в інших європейських країнах.

Виникнення перших туристських організацій в Україні також припало на цей період.

У 1885 р. у Петербурзі організовується перше в Россі «Підприємство для суспільних подорожей в усі країни світу» Леопольда Липсона. Воно поклало початок бурхливому розвиткові екскурсійної діяльності. Виникло Суспільство аматорів природознавства з філіями в Петербурзі, Москві, Казані та в інших містах імперії. Значної популярності придбав гірський туризм. У 1890 р. в Одесі був створений Кримський гірський клуб з філіями в Ялті і Севастополі.

З'явилися перші спеціалізовані журнали «Екскурсійний вісник», «Шкільні екскурсії і шкільний музей», «Російський екскурсант», які можна було придбати в Києві, Одесі, Харькові та в інших містах України. Виходили вони, природно, російською мовою, оскільки видавалися в столиці Російської імперії.

У 1895 р. у Петербурзі організовується Російський туринг-клуб (суспільство велосипедистів-туристів), що у 1901 р. був перейменований на Російське суспільство туристів (РТТ), мало свої відділення на території України — у Києві, Харькові, Полтаві, Катеринославі, Кам'янцеві-Подільському, Одесі й в інших містах. В перші роки своєї діяльності РТТ вступило в Міжнародну лігу туристських суспільств.

Також у 1901 р. у Россії створюється Російське гірське суспільство. Воно мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Сочі, Алма-Аті. Суспільство ставило перед собою ціль — розвиток туризму в Россі, пробудження інтересу до його пізнання як у Россії, так і за кордоном.

Розвиток туризму в Україні

Туризм в Україні пройшов ті самі етапи розвитку, що й у країнах Європи. Причому українськими землями подорожували як іноземці, так і вітчизняні шанувальники старовини, діячі культури та ін.

З давніх часів територію України постійно відвідували іноземні мандрівники, що у писемній формі вивчали народи, що населяли її територію. Цікаві факти містяться, зокрема, у роботах античних авторів. (Геродот, Гипократ, історик Страбон)

Джерела вітчизняного туризму простежуються з часів утворення й існування першої давньоруської держави «Російська земля». Письмові джерела свідчать, що Русь X —XI ст. підтримувала широкі і багатогранні зв'язки з багатьма країнами світу: Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами і народами.

У літописах Київської Русі, Галицько-Волинському, українських літописах XIV —XVII ст., козацьких літописах XVII —XVIII ст., у записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, що у різний час подорожували по Україні, відчувається неабиякий інтерес до її території, кліматичним умовам, побуту, культурним пам'ятникам і т.п..

Мандрівники з України у своїх прагненнях пізнати світ відвідували країни Західної Європи, Близького Схід. Українські купці відправлялися на пошуки нових торгівельних шляхів, вступали в контакти з іншими народами і країнами. А військові дружини київських князів регулярно здійснювали завойовницькі походи на сусідні території.

Першою українською жінкою-мандрівницею можна вважати княгиню Ольгу, що, як відомо, не тільки особисто об'їхала всю територію Київської Русі, а і побувала в гостях у візантійського імператора в Константинополі.

Набожних людей, що подорожували до святих місць, називали пілігримами, прочанами.

Першим мандрівником-прочанином варто назвати Св. Антонія з Чернігівщини, засновника Києво-Печерського монастиря, що мандрував до гори Афон.

Першим українським прочанином, що склав опис своєї подорожі у Святу Землю — Єрусалим, був ігумен одного з монастирів Чернігівщини - Данило. Данило Прочанин описав свою подорож, що здійснив у 1106 — 1108 р.

Перші подорожі вітчизняних і іноземних туристів, паломництво віруючих людей, що зростає потяг до знань у XVII —XIX ст. обумовили появу на українських землях видатних всесвітньо відомих мандрівників: Василя Григоровича-Барського, що видається українського письменника-гуманіста, філософа, мислителя, просвітителя і педагога Г. С. Сковороди, дослідника й етнографа Миколи Миклухо-Маклая і багатьох інших співвітчизників, що вписані у золоті сторінки історії становлення туризму в Україні.

Слід зазначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Серед них особливе місце займає мандрівник і письменник світового значення Василь Григорович-Барський.

Палке бажання побачити світ, відкрити його для себе, почерпнути нові знання, відточити розум — це були основні мотиви, якими керувався Григорович-Барський, відправляючись у мандри. Існує корінна відмінність В. Григоровича-Барського від усіх попередніх українських пілігримів. Опис святих місць у його добутку — це лише частина великого по обсязі розповіді про країни і міста Європи, Близького Схід, Єгипту, де довелося побувати мандрівникові за двадцять чотири роки. Барський ретельно описав, додаючи до описів ілюстрації, кожне велике місто, куди він заходив, звертаючи особливу увагу на архітектурні пам'ятки, фортифікаційні спорудження і, звичайно, храми і церкви. Крім того, він придивлявся до базарів, водопостачання, вуличному освітленню, а також одяг місцевих жителів. Він не раз відзначав культурні характеристики населення і подавав крислаті екскурсії в історію різних етнічних груп, наприклад венеціанських греків, євреїв у Салоніках або ієрусалимських арабах.

Відомим дослідником країн Близької Схід і Аравії був ще один наш співвітчизник — граф Вацлав Ржевуський. З його ініціативи на початку 1815р. почалася експедиція до Близької Схід і Аравії. Понад два роки Ржевуський подорожував цими краями, намагаючись усюди жити відповідно звичаям тих країн, де він знаходився. У 1817 р. він повернувся на батьківщину. Відразу після його повернення побачили світ роботи, де автор детально описує свої мандрівки по аравійських степах.

Одним з організаторів і керівників першої російської кругосвітньої експедиції на кораблях «Надія» і «Нива» був Юрій Федорович Лисянський (1773—1837) родом з Ніжина на Чернігівщині. Він був автором відомої роботи «Подорож навколо світу на кораблі «Нива» у 1803— 1806 роках», зібрав великий етнографічний матеріал на Гаваях, Алясці, у Китаї, склав карти цих регіонів.

Вагомий внесок у дослідження Центральної Азії вніс — Микола Миколайович Прижевальский (1839—1888), що очолював 5 експедицій.

Видатним українським мандрівником і вченим був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846—1888). Він здійснив 10 подорожей у Нову Гвінею, Філіппіни, Малакки, Австралію, Меланезію, Мікронезию; був автором понад 160 наукових праць з антропології, географії, етнографії, зібрав велику й оригінальну колекцію.

Узагалі можна стверджувати, що в результаті подорожей і мандрівок вітчизняних і іноземних мандрівників був зібраний величезний матеріал з географії й історії як українських, так і інших місць земної кулі, на основі якого в Україні в другій половині XIX ст. почав розвиватися туризм.

3. Третій етап розвитку туризму У Грудні 1922 р. УСРР увійшла як суверенна республіка до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік і її подальша історія невіддільна від історії багатонаціональної більшовицької держави. Стрижнем політики радянської влади в області туризму в 20 — 30-і рр. було створення державних організаційних основ управління туризмом, масове залучення населення до різних напрямків туристської діяльності, зміцнення і розширення матеріально-технічної бази туризму.

Тривалий час радянський туризм розвивався стихійно, не мав організаційного центру.

Майже 10 років тривали пошуки найбільш раціональних форм туристсько-екскурсійної роботи.

У 1926 р. при Народному Комісаріаті Утворення РРФСР було створене Об'єднане екскурсійне бюро, до складу якого ввійшли: Бюро далеких екскурсій Інституту методів позашкільної роботи, Екскурсійне бюро при Главполит утворенню й Екскурсійне бюро при музейному відділі Главнауки.

Однак наприкінці 1928 р. Об'єднане екскурсійне бюро було ліквідовано. Його замінило акціонерне товариство «Радянський турист» («Рада-тур»), що остаточно витиснуло приватні туристичні контори і бюро.

Ініціатором і організатором розвитку масового самодіяльного туризму став комсомол (ВЛКСМ, всесоюзний Ленінський Комуністичний Союз Молоді), що із середини 20-х рр. розгорнув широку діяльність по організації дозвілля молоді.

У січні 1927 року Центральний комітет ВЛКСМ провів нараду по організацій масового туризму. На ній було прийняте рішення, що туризм може придбати значного поширення, стати могутнім засобом підвищення культурного і політичного рівня молоді, ознайомлення з історією і сучасним життям країни.

У 1930 р. уряд виділив кошти на будівництво в Москві Будинку туриста. Проект передбачав спорудження бази на дві тисячі місць, туристського комплексу з клубом, кіно- і лекційними залами, бібліотекою, магазином «Турист», фотолабораторіями.

У листопаді 1932 р. у Москві почалися заняття в першому туристсько-екскурсійному технікумі.

На розвиток міжнародних туристських зв'язків украй негативно вплинула перша світова війна. У цей період (1914 — 1918 р.) туризм значно призупинив свою діяльність.

Рада роботи й оборони СРСР своєю постановою від 11 квітня 1929. створив Державне акціонерне товариство з іноземного туризму в СРСР при Наркоматі зовнішньої і внутрішньої торгівлі. (Інтурист). Ця організація була створена для залучення й обслуговування іноземних туристів у СРСР.

Завдяки «Інтуристові» іноземці одержали можливість побачити власними очима, що ж відбувається в країні, що випробувала глобальні потрясіння, як на практиці здійснюється історичний експеримент, учасниками якого стали мільйони людей більш ніж 100 націй і народностей, у тому числі й український народ.

Діяльність «Інтуриста» була специфічної і багато профільною. Вона вимагала відповідних форм керівництва і виняткової уваги до добору кадрів. Адже іноземцям дозволялося побачити тільки те, що влада вважала потрібним показати. Вимоги до персоналу були дуже високими: крім вільного володіння двома-трьома іноземними мовами, знання історії країни й історії мистецтв, співробітники «Інтуриста» повинні були вільно орієнтуватися в розміщенні політичних сил у світі. Вони повинні були опанувати умінням знаходити оптимальний вихід у несподіваних ситуаціях, уміти цікаво розповідати і вчасно змовчати. Обов'язковими були такі особисті якості, як доброзичливість, красиві манери і приємна зовнішність.

«Інтурист» одержав монопольне право на обслуговування всіх іноземних громадян незалежно від того, з якою метою вони прибували в СРСР: як туристи, комерсанти або як технічні фахівці.

Почали відкриватися перші фірми «Інтуриста» за кордоном: «Moscov Limited » (Велика Британія),«Intourist Gmbh» (Німеччина) і ін. Зустрінутий на іноземних ринках з деяким побоюванням, «Інтурист» усього за кілька років зумів завоювати достатній авторитет.

Найбільші турфірми світу визнали «Інтурист» і вступили з ним у співробітництво. З 1934 р. почалося співробітництво з такими найбільшими світовими компаніями, як «American Express Co» (США) і “Thomas Cook and Son” (Велика Британія).

Почала розвиватися і рекламна діяльність. Вийшов у світ ілюстрований журнал «Soviet Travel» тиражем 10 тис. екземплярів, що поширювали через представництва «Інтуриста» у ряди країн Європи й Америки.

Після великої вітчизняної війни спостерігалося зниження потягу населення до традиційних занять, властивого мирного часу, у тому числі і до туризму. Усі матеріальні і духовні ресурси були мобілізовані на відновлення нормальної життєдіяльності суспільства.

Четвертий етап розвитку туризму народного господарства СРСР припав на 1946 — 1950 р. містив основні напрямки відновлення економіки, промисловості, сільського господарства, культурного будівництва. Центральними планами першої післявоєнної п'ятирічки визначне місце приділялося завданням організації туристсько-екскурсійної роботи.

У червні 1958 року в радянському Союзі питаннями міжнародного молодіжного обміну початок займатися Бюро міжнародного молодіжного туризму “Супутник”.

Так поступово в країні склалася система трьох монопольних туристичних структур: “Інтурист”, з 1962р. – Центральна рада з туризму, “Супутник”. Усі вони займалися як міжнародним так і внутрішнім туризмом. Інтурист продовжував стрімко розвиватися, він став найбільшим партнером більш ніж 700 турфірм, що працювали в багатьох країнах світу. На території СРСР діяло близько 100 відділень і агентств “Інтуриста”.

У 1975-1980рр у СРСР початків розвиватися і такий порівняно найрідкісний у світовій практиці вид туризму, як річкові круїзи Волгою, Доном, Дніпром.

По статистиці 1982 року СРСР відвідали 5 млн. туристів (закордонних гостей) і понад 4 млн. радянських людей здійснили поїздки за кордон.

Але міжнародний туризм асоціювався із суворими перевірками і регламентаціями з боку держави.

Велике значення в 70-80ті роки придбав соціальний туризм. У СРСР діяла широка система профспілок, що мали свою матеріально-технічну базу і фінансові ресурси.

У XX ст. туризм придбав величезного значення і як соціально-культурне явище. За допомогою подорожей, мандрівок, походів і екскурсій рідною землею люди краще пізнають свій край, його особливості, пам'ятники історії і т.п.. Міжнародний туризм, що залучає мільйони людей (у 2000 р. на планеті подорожувало 700 млн чол.) не тільки піднімає їхній культурний рівень, а і сприяє налагодженню взаєморозуміння і довіри між країнами і народами, допомагає їм жити у світі і згоді. Туризм став одним із проявів способу життя цілих суспільних шарів у розвитих країнах світу.

2. Охарактеризуйте права та обов’язки туриста.

Права туристів

У місцях транзиту і тимчасового перебування туристи мають право:

• Отримувати комплекс туристичних послуг, передбачених договором та програмою перебування;

• На особисту безпеку, захист життя, здоров’я, прав споживача, а також майна;

• На одержання відповідної медичної допомоги у разі захворювання;

• На відшкодування матеріальних і моральних збитків у разі невиконання або неналежне виконання умов договору;

• Розірвати договір без відшкодування збитків суб’єкту туристичної діяльності, якщо збільшення загальної вартості туру чи послуги перевищує 5 % обумовленої вартості, а також у разі підвищення цін на туристичні послуги при їх загальнодержавній зміні;

• На повну та об’єктивну інформацію про закони та правила проживання в даній країні (місцевості), звичаї місцевого населення, поведінку в громадських місцях та місцевостях, пов’язаних з проведенням релігійних обрядів, про культурні, археологічні, архітектурні, історичні, природні цінності, які перебувають під захистом держави, умови страхування, розірвання договору на тур;

• На користування відповідними засобами гігієни, особливо в місцях розміщення, на підприємствах харчування і транспорті, на отримання інформації про ефективні засоби запобігання інфекційним захворюванням, нещасним випадкам, а також на доступ без перешкод до служб охорони здоров’я.

Обов’язки туристів

У місцях транзиту і тимчасового перебування туристи зобов’язані:

• Дотримувати умови і правил, передбачених договором про надання туристичних послуг;

• Поважати політичний та соціальний устрій, традиції, звичаї, релігійні вірування країни (місцевості) перебування;

• Виконувати митні та прикордонні правила;

• Дотримувати правил поведінки та вимог щодо забезпечення суб’єктів історії та культури, природи;

• Не порушувати громадський порядок, дотримувати вимог законів, які діють на території країни перебування;

• Дотримувати правил внутрішнього розпорядку та проти пожарної безпеки в місцях проживання та перебування;

• Відшкодовувати збитки, завдані їх неправомірними діями.

Безпека туристів

Безпека туристів на території України гарантується державою. Державний комітет України по туризму разом з заінтересованими міністерствами і відомствами розробляє програму забезпечення захисту та безпеки туристів і організує її виконання.

Місцеві органи державної виконавчої влади в галузі туризму розробляють і організують виконання регіональних програм забезпечення захисту та безпеки туристів, особливо в місцях туристичної активності.

Суб’єкти туристської діяльності розробляють конкретні заходи щодо забезпечення безпеки туристів, екскурсантів, які беруть участь у туристичних подорожах, походах, змаганнях, запобігання травматизму та нещасним випадкам і несуть відповідальність за їх виконання.

З метою забезпечення безпеки туристів суб’єкти туристичної діяльності зобов’язані здійснювати:

1. підготовку безпечних умов для перебування туристів, облаштування трас походів, прогулянок, екскурсій, місць проведення змагань, забезпечення туристів справним спорядженням та інвентарем;

2. навчання туристів засобам профілактики і захисту від травм та нещасних випадків, інструктаж з надання першої медичної допомоги, а також інформування про джерела небезпеки, які можуть бути зумовлені характером маршруту та поведінкою самих туристів;

3. контроль за підготовкою туристів до подорожей, походів, змагань, інших туристичних заходів;

4. надання оперативної допомоги туристам, що зазнають лиха, транспортування потерпілих;

5. розробку та реалізацію спеціальних вимог безпеки під час організації та проведення походів з автомобільного, гірського, лижного, велосипедного, водного, мотоциклетного, пішохідного туризму та спелеотуризму.

3. Дайте визначення туризму – як виду соціального явища. Охарактеризуйте зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на розвиток туризму.

Туризм як соціальне явище. Умови та чинники розвитку туризму

Туризм як важливе соціально-економічне явище сучасності підкоряється об'єктивним законам розвитку людського суспільства. Він активно впливає на життєдіяльність суспільства і в той же час залежить від суспільства, стану розвитку його продуктивних сил і виробничих відносин.

Туризм здійснює позитивний вплив на розвиток суспільства та його значення:

- політичне - як фактору миру та співдружності;

- економічне - як джерела одержання прибутків, надходження коштів, збільшення валового національного продукту, стимулу розвитку багатьох суміжних галузей господарства, створення робочих місць і розбудови регіональних економік;

- культурно-виховне - як одного із засобів піднесення культурного рівня людини та суспільства в цілому, духовного збагачення, збереження історичної пам'яті народу та його культурного спадку;

- соціально-демографічне - як фактору оздоровлення суспільства, продовження активного життя людини тощо.

Попри велике позитивне значення туризму для розвитку суспільства він може також мати негативний вплив на суспільне життя. Іноді туризм може загрожувати здоров'ю людей. Це особливо характерно для спортивного туризму з активними засобами пересування, тут травми - не рідкість, а іноді мають місце фатальні випадки.

Під час загострення міжнародної обстановки туризм може використовуватись реакційними силами як канал проведення підривної діяльності. Так було під час громадянської війни в Іспанії, коли під виглядом туристів фашистська Німеччина засилала до сусідніх європейських країн своїх військовослужбовців, для чого при VII управлінні Міністерства пропаганди було створено спеціальний відділ туризму. Нині трапляються випадки "експорту" кримінальних та політично небезпечних елементів каналами туризму.

Національні економіки можуть страждати від надмірного вивозу валюти за кордон, появи демпінгових цін на внутрішньому ринку, витрат на імпорт товарів і продуктів, потрібних для забезпечення стандарту споживання, що відповідає запитам туристів з високорозвинених країн (такі витрати, за підрахунками Світового банку, становлять у різних країнах від 15 до 50% виручки). Можливий також так званий імпорт інфляції - ситуація, коли до країни прибуває значна маса іноземних туристів з високою купівельною спроможністю. Це викликає розлад ринку, інфляцію, зростання цін і може в цілому позначитися на соціально-економічному стані суспільства.

Туризм може здійснювати негативний вплив і на місцеве населення, стимулюючи появу небажаних соціальних груп (повій, наркоманів, злодіїв і жебраків), комерціалізацію культури та заміну її субкультурою тощо. Прикладом такого вторгнення туризму в життя місцевого населення може послужити Шри-Ланка. У пресі відзначалось, що розвиток туризму тут порушив життя рибальських общин, викликав зростання цін, у тому числі на фрукти, квіти та морепродукти, вніс неспокій у релігійні культи й атмосферу в храмах. Населення почало вживати наркотики, зросла чисельність проституток. З'явилися проблеми й у самих туристів. Так, опитування, проведене серед туристів ФРН, показало, що їм надзвичайно надокучають жебраки та різноманітні зазивали, яких, до речі, не було в ранньому періоді туризму в Шри-Ланку.

Окремого розгляду заслуговує складний і досить часто негативний вплив туризму на стан довкілля. Туризм і туристи не тільки можуть стати жертвами забруднення довкілля, але часто виступають як причина такого забруднення. Справа не обмежується тільки прямими діями туристів: бруд і сміття, залишені туристами в місці перебування, лісові пожежі, руйнування пам'яток вандалами, які залишають на них написи. Це також і вплив на якість води в річках, озерах і морях, якість повітря, що забруднюється від застосування туристичного транспорту з двигунами внутрішнього згоряння на масляному паливі, шум від діяльності різних розважальних закладів, знищення місцевої флори та фауни і, нарешті, руйнування екосистем як наслідок втручання індустрії туризму.

Як і наслідки взаємодії туризму та суспільства, так і розвиток туризму в цілому залежать від комплексу умов - природно- географічних, історико-політичних, соціально-економічних, демографічних, що склалися у суспільстві, і чинників, що їх визначають. Останні прийнято поділяти на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх умов розвитку туризму можна віднести географічне положення регіону, політичні відносини між країнами, міжнародний розподіл праці, рівень цін на міжнародному ринку та в різних країнах, співвідношення валют тощо. Такі демографічні чинники, як зростання населення земної кулі, його нерівномірна щільність, концентрація у великих містах (урбанізація), приводять до збільшення туристичного потенціалу, посилення міграційних потоків, у тому числі туристичних. Збільшення середньої тривалості життя дозволило залучити до туристичного руху осіб похилого віку, що мають матеріальні можливості подорожувати. З точки зору природно-географічних умов велику роль у розвитку туризму в країнах світу відіграють такі чинники, як їх географічне положення по відношенню до транзитних шляхів, близькість до країн, що поставляють туристів, віддаленість від "гарячих точок" планети. Політична нестабільність, локальні війни здатні викликати спад туризму. Теракти у США 11 вересня 2001 р. вперше за п'ятдесят повоєнних років призвели до від'ємних темпів розвитку світового туризму. На формування світових туристичних потоків активно впливає співвідношення рівнів соціально-економічного розвитку різних країн.

Але визначальними є внутрішні умови та чинники розвитку туризму. Серед них - клімат, природно-географічні особливості країни, наявність та якість природних ресурсів і можливість їх зручного використання; економічна ситуація в країні; внутрішня політика країни, політична стабільність; суспільний лад, рівень розвитку продуктивних сил, структура і рівень добробуту населення. Адже для здійснення туристичної подорожі необхідний час - це здебільшого оплачена відпустка, відповідна сума грошей, розмір якої визначається заробітною платою, а в деяких випадках - також можливістю отримання пільг і знижок на туристичні послуги за рахунок держави та громадських організацій, підприємств та установ. Велику роль відіграє стан розвитку туристичної інфраструктури, транспортної мережі. Серед внутрішніх чинників важливе місце посідають рівень життя в суспільстві, освітній та культурний рівень населення.

З точки зору впливу на туристичну діяльність пропонується поділ усіх чинників на чинники залучення (що спонукають до подорожі) та чинники розподілу або диференціації попиту (що впливають на вибір місця подорожі).

До першої групи чинників відносять природні, культурні та соціальні умови у країні, де формуються туристичні потоки, до другої - туристичні ресурси, розвиток інфраструктури, рівень економіко-господарського розвитку та життєвий рівень населення країни, куди направляється туристичний потік.

З точки зору механізму впливу на розвиток туризму можна визначити чинники об'єктивні, що вже сформовані історичним розвитком суспільства, і такі, що цілеспрямовано регулюють саме туристичну діяльність. Усі вищенаведені чинники можна віднести до першої групи, до другої - такі як державна політика в туризмі, наявність і зміст туристичного законодавства, туристична освіта в суспільстві тощо. Останні складають зміст туристичної політики.

Під туристичною політикою розуміють систему методів і заходів економічного, політичного, соціального, правового, культурного тощо характеру, що здійснюються як державними, так і недержавними органами, відповідальними за туристичну діяльність, з метою регулювання та координації туристичної галузі, створення умов для розвитку туризму.

В Україні туризм поступово набуває значення важливого соціально-економічного чинника в житті країни, що активно проявляє свої функції.

Динаміку розвитку українського туризму можна бачити на табл. 1.

Таблиця 1

Основні статистичні показники розвитку туристичної галузі України 1996-2002 pp.

Показники	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002
Кількість туристів, які в'їжджали в Україну, млн. осіб	3,9	7,6	6,2	4,2	4,4	5,8	6,3
Кількість туристів, які виїжджали з України, млн. осіб	11,5	10,5	8,6	7.4	8,7	9,4	9,2
Кількість внутрішніх туристів, млн. осіб	6,2	5,7	5,7	6,4	6,6	6,9	7,2
Загальний обсяг туристичних потоків, млн. осіб	21,6	23,8	20,5	18,0	19,7	22,1	22,7
приріст до попереднього року, %	12,50	10,19	-13,87	-12,20	9,44	12,18	3.0
млрд. грн.	X	8,0	8,4	16,0	18,5	20,9	22,6
приріст до попереднього року, %	X	X	5,0	90,5	15,6	13,0	13,0
млрд. дол. США	3,4	3,7	3,8	3,2	3.4	3,9	4.2
приріст до попереднього року, %	-10,5	8,8	2,7	-15,8	6,3	14,7	7,6

У 2003 р. в Україні набули офіційного статусу Рекомендації ВТО по статистиці туризму. Спільним наказом Держтурадміністрації України та Держкомстату України № 142/394 від 12.11.2003 р. була затверджена методика розрахунку обсягів туристичної діяльності. Згідно цієї методики показники туристичної діяльності в Україні за 2002-2004 pp. виглядають наступним чином (табл. 2):

Таблиця 2

Назва показника	Одиниця виміру	2002	2003	2004	2003/ 2002	2004/ 2003
Кількість в'їзних (іноземних) туристів, які відвідали Україну	млн. осіб	10,5	12,5	15,62	119,0%	124,8%
Кількість внутрішніх туристів	млн. осіб	7,2	7,6	8,1	105,3%	106,6
Кількість виїзних туристів	млн. осіб	14,7	14,8	15,4	100,4%	104,7%
Кількість екскурсантів	млн. осіб	19,5	20,3		103,9%	-
Обсяг туристичного споживання (розраховано за Методикою)	млрд. грн.	24,1	28,5	34,9	118,1%	122,5%

Уперше за останні роки обсяг в'їзного туризму в Україні перевищив обсяги виїзного (15,62 млн. і 15,48 млн. відповідно).

Фактори, що впливають на розвиток туризму

Німецький Інститут Вивчення Вільного Часу в державах Європейського Союзу провів соціологічне опитування і виявив п’ять найбільш хвилюючих факторів туризму:

1. Війна, неспокій, політична нестабільність (74%). Як відомо, цей фактор найбільше стримує туристів від здійснення закордонних поїздок до тієї чи іншої країни. Однак практика показує, що вплив цього фактора набагато вагоміший і стосується він не лише держави, в якій спостерігається політичний неспокій, але й країн, сусідніх з нею. Найяскравішим прикладом, що характеризує цю ситуацію, може бути Близький Схід. На відносно невеликій території тут сконцентровані досить привабливі місця для відпочинку. Усі намагання урядів держав даного регіону збільшити кількість подорожуючих до своїх країн перекреслюються одним повідомленням про зростання напруженості в регіоні. Від цього потерпають не тільки державні бюджети, що недораховуються значних валютних надходжень, але й окремі підприємства, яким зменшення потоку туристів завдає великі збитки.

2. Екологічні проблеми (57%). Цей фактор, насамперед, для України, у зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС в 1986 р. Інститутом Визначення Вільного Часу зазначено, що в 1985 році екологічні проблеми хвилювали лише 30% потенційних туристів (на кінець 90-х – вже 57%). Тут дається негативний вплив аварії на ЧАЕС. Кількість іноземних туристів, що відвідали Київ у 1986 році, знизилась більш ніж у 5 разів порівняно з 1985 роком, і тільки нещодавно вона почало поступово зростати. Негативний ефект екологічного чинника посилюється також його достроковим характером, адже зміна свідомості суспільства відбувається на багато повільніше, ніж ліквідація наслідків екологічної катастрофи.

3. Хвороби та епідемії (55%). Вплив цього фактора особливо істотний для африканського континенту. На сьогоднішній день обсяги туризму в цьому регіоні не перевищують 2% від світового рівня, при цьому його основна частина припадає на країни Північної і Південної Африки. Туризм в центральній її частині практично не розвинутий, хоча на думку фахівців, для цього є непогані можливості, зокрема для розвитку екологічного та екзотичного виду туризму, які останнім часом набувають все більшої популярності. Факторами, які гальмують розвиток туризму в Центральній Африці, є невизначеність цього регіону і чисельні хвороби та епідемії, які тут постійно спалахують. Одним із засобів боротьби з ними може стати обов’язкова вакцинація всіх туристів, які прямують до цього регіону, що до речі, вже проводиться в більшості розвинутих країнах при організації подорожей в райони зі складною епідеміологічною ситуацією. Однак виникнення нових джерел епідемій, виявлення нових вірусів та невивченість попередніх ще довго будуть відвертати туристів від ідеї відвідування цього регіону.

4. Природні катаклізми та катастрофи (49%). Складність впливу цього фактора полягає в тому, що природні катастрофи можуть відбувати практично в будь-якому регіоні, а передбачити і, тим більше попередити їх фактично неможливо. Руйнівна дія природних катастроф спрямована, перш за все, на існуючу туристичну і транспортну інфраструктуру. І хоча від прояву форс-мажорних обставин такого роду ніхто не застрахований, їх виникнення може призвести до відкладання туристом поїздки в цей регіон на невизначений часом або навіть до її відміни. В цьому випадку, як і при екологічних катастрофах, великого значення набуває психологічний аспект, що стримує туриста від поїздки

5. Злочинність (44%)

***

Туристична індустрія – це сукупність виробництв різних галузей господарства, закладів культури, освіти, науки, що забезпечують створення матеріально технічної бази туризму, підготовку кадрів та процес виробництва, реалізації і споживання туристичного продукту на основі використання природних багатств матеріальних і духовних цінностей суспільства.

ВТО – провідна спеціалізована міжнародна міжурядова організація у сфері подорожей та туризму, що діє під патронатом ООН, об’єднує 139 країн – дійсних членів (початок 2003 року), представлених відомствами з туризму, а також 88 асоційованих членів і 350 приєднаних членів. Штаб квартира у Мадриді. Статут ВТО прийнято 27 вересня 1970 року. Починаючи 1980 року, цей день святкується як всесвітній день туризму. Головний орган ВТО – генеральна асамблея (ГА), що скликається кожних 2 роки. Керівними органами є виконавча рада і секретаріат ВТО.

Україна –дійсний член ВТО з 1997 року і член виконавчої ради ВТО з 1999 року. З 1998 року Київський Інститут туризму, економіки і прав, готельний комплекс»Дніпро» та Київська міська державна адміністрація – члени ділової ради ВТО. У структурі ВТО діють 6 регіональних комісій: європейська, африканська, американська, південноазіатська, близькосхідна та тихоокеанська. Функціоную вищий навчальний центр з туризму у Мексиці. Термін вповноважень 26 членів виконавчої ради, що обирається Генеральною Асамблеєю за принципом один на кожних 5 дійсних членів – 4 роки. Кожних 2 роки переобирається половина членів ради. Секретаріат очолює генеральний секретар (з 1997 року Франческо Франжиалі), який обирається генеральною асамблеєю за пропозицією виконавчої ради на 4 роки. Функціонує ряд допоміжних органів: комітет з програми роботи організації, бюджетно-фінансовий, проблем довкілля, статистики з підтримки якості, а також мережа навчальних центрів. Офіційні мови: англійська, французька, іспанська, російська.

4. Дайте визначення основних понять туристичної термінології. Класифікація туризму за формами та видами.

ПЛАН

Питання 1. Поняття «турпослуга»

Питання 2. Поняття «турпакет»

Питання 3.Поняття «турпродукт»

Питання 4. Життєвий цикл турпродукту

Питання 1. Поняття «турпослуга»

Задоволення потреб та попиту в туризмі являє собою складний процес виробництва, продажу та споживання товарів і послуг. Попит відтворюється в меті подорожі: відпочинок, розваги, лікування, ділові, релігійні контакти тощо. Крім того, реалізація потреб у відпочинку характеризується такими ознаками як тривалість, комфортність, безпека. Основу забезпечення цих якостей становить надання туристичних послуг (турпослуг).

Багато з того, що потребує турист існує в природі, наприклад: сонячне світло, кисень тощо. Такі елементи визначають як вільні послуги. Інші послуги можуть бути або такими, що споживаються цілковито: їжа, напої та ін., або такими, що споживаються частково, наприклад послуги розміщення в готелі. Турпослуги відтворюють у собі властиві риси певної місцевості і мають специфічний місцевий колорит. Отже, існують цільові послуги, які неможливо отримати в будь-якому іншому місці в світі і їх споживання становить мету подорожі.

В структурі споживання в туризмі відрізняють основні, додаткові та супутні послуги. Основні послуги орієнтуються на споживання туристів і надаються спеціалізованими підприємствами (наприклад, послуги розміщення трансферу, екскурсій). Додаткові послуги можуть надаватися як туристам (міні-бар в кімнаті, екскурсія в Діснейленд в Каліфорнії, сафарі в ПАР), так і для місцевого населення (спектаклі в «Медісон-Сквер-Гарден» в Нью-Йорку чи Віденській опері, музей Прадо в Мадриді або галерея Уффіци у Флоренції лі т.ін.). Супутні послуги, в основному, споживаються місцевим населенням, але мають значення для загального життєзабезпечення туристів, які перебувають у певній місцевості.

До основних послуг найчастіше відносять: послуги з організації перевезень від місця проживання до місця відпочинку; послуги по перевезенню туриста від місця його прибуття в країну до місця розміщення (місця тимчасового перебування під час відпочинку) і навпаки — трансфер, а також інші перевезення в межах країни перебування, які передбачено умовами подорожі, розміщення, харчування, послуги з організації екскурсій та дозвілля.

Додаткові послуги охоплюють: послуги з організації екскурсій та дозвілля; послуги страхування туристів; послуги гідів, гідів-перскладачів; право користування пляжем тощо. До супутніх послуг можна віднести: послуги ремонту техніки, послуги з прокату, обмін валюти, телефон, пошта та інші види комунікацій, побутове обслуговування.

Такий поділ є досить умовним, оскільки суттєвих відмінностей кожної із складових туристичної послуги з точки зору споживчих властивостей немає. Послуги, які включено в основну програму і оформлено путівкою (ваучером), відносять до сновних. Додаткові та супутні послуги турист купує самостійно в місці перебування, вони не входять до вартості путівки. Однак, при організації подорожі з пізнавальною, професійно-діловою, спортивною, релігійною метою, додаткові послуги досить часто включаються до туру як основні. Таким чином:

♦ основні турпослуги — це цільові туристські послуги, які придбано в пакеті, що гарантує їх обов'язкове споживання в місці відпочинку;

♦ додаткові турпослуги — це цільові та інфраструктури} послуги, які можна отримати за додаткову плату; вони є специфічними для даного туристського центру, але не входять у вартість туру.

♦ супутні турпослуги — це послуги місцевого іифраст-руктурного комплексу, якими разом з місцевим населенням користуються і туристи.

Турпослуги характеризують ознаки, які притаманні будь-яким послугам:

□ Невідчутність. Турпослуги характеризуються як соціально-культурні, оскільки визначаються діяльністю виконавця послуги по задоволенню соціально-культурних потреб споживача: фізичних, етичних, інтелектуальних, духовних тощо, їх неможливо побачити чи оцінити в момент купівлі. Об'єктом таких послуг є власне споживач (турист).

□ Нерозривність виробництва і споживання. Оскільки послуга є результатом безпосередньої взаємодії виробника і споживача, процес надання турпослуг (виробництво) відбувається одночасно із споживанням. Виробництво ж товарів в матеріальній формі, як відомо, передує продажу, лише після того наступає споживання.

Неможливість зберігання. Життєвий цикл турпослуги суттєво відрізняється від матеріального товару, насамперед відсутністю етапу зберігання. Саме це визначає необхідність ретельного дослідження кон'юнктури ринку, точної відповідності попиту і пропозиції, оскільки послуги не можуть очікувати на складі часу, коли знову виникне попит.

Однак, на практиці, організація обслуговування в туризмі передбачає надання послуг як нематеріального, так і матеріального характеру. До послуг нематеріального характеру відносять послуги туристично-екскурсійних закладів, транспорту, санаторно-курортних підприємств, суспільних організацій, державного управління, охорони здоров'я, освіти тощо. Послуги матеріального характеру включають послуги непасажирського транспорту, торгівлі, житлово-комунального господарства, побутові та заготівельні. Це можуть бути і специфічні товари: плани міст, карти метро, сувеніри, туристське спорядження тощо.

Отже, турпослуги — це певні економічні блага. Можливості їх надання кількісно обмежені у порівнянні з потребами в них. Виробництво турпослуг обмежується, насамперед, місцем та часом, адже споживання турпослуг значною мірою залежить від сезону та географічного положення місцевості відпочинку. Це створює значні додаткові транспортні видатки при споживанні турпослуг у порівнянні з іншими видами обслуговування населення. Споживання нематеріальних турпослуг відбувається виключно в місці, де вони виробляються. Вони не можуть бути транспортовані до споживача і використовуються туристами тільки після приїзду в райони локалізації послуг — конкретний туристичний центр, що має готельний, санаторно-курортний комплекс, ресторани та інші підприємства харчування, театри, музеї та інші заклади організації дозвілля та розваг.

Таким чином, виключна різноманітність і неоднорідність зумовлюють специфіку змісту поняття турпослуга:

1) вона завжди комплексна. Цей комплекс включає: розміщення, харчування, транспортне, екскурсійне та інші види обслуговування, які відносяться до розряду додаткових та суміжних послуг і забезпечують реалізацію мсти подорожі. Цей комплекс характеризується взаємозамінністю. Наприклад, подорожувати можна різними видами транспорту, або якимось одним видом транспорту, але різними класами та ін.;

2) відтворює в собі властиві риси певної місцевості і має специфічний місцевий колорит;

3) не може накопичуватися наперед, момент виробництва і реалізації співпадає в часі і просторі;

4) ритмічність процесу виробництва такої послуги підвладна коливанням попиту, які визначаються циклами життєдіяльності: добовим, тижневим, річним;

5) оцінити якість такої послуги можна лише в процесі її споживання;

6) вимоги до її якості формуються на світовому рівні і, на сучасному етапі суспільного розвитку, динамічно змінюються, а забезпечуються, виходячи з можливостей і потенціалу місцевого національного туристського ринку;

7) як комплекс різних послуг (розміщення, харчування, транспортні, туристсько-екскурсійні, побутові тощо), які об'єднуються головною мстою подорожі і надаються на певному маршруті у визначений час — тур виступає товаром на ринку і складає основу поняття турпродукт.

Відмінність понять «турпослуга» і «турпродукт»

На відміну від турпослуг, туристичний продукт приймає форму товару. В широкому розумінні, турпродукт - це економічне благо, яке призначене для обміну.

Дуже важлива відмінність турпродукту від турпослуги полягає в тому, що турпослуга може бути купленою та спожитою в місці її виробництва, а турпродукт можна придбати за місцем проживання, але споживати тільки в місці виробництва туристських послуг. Цю кардинальну відмінність і використовують туристичні підприємства, коли продають путівку на подорож. Адже, купуючи путівку, клієнт ще не отримує послуги, хоча вже заплатив гроші. Поки що придбано тільки гарантії відпочинку.

Тому, завдання організатора туристичного обслуговування і виробника турпродукту — включити в тур тільки необхідні послуги, достатні для того, щоб споживач погодився понести відповідні транспортні витрати.

Турпродукт, як товар, визначається споживчою вартістю, тобто корисністю або здатністю задовольняти певні рекреаційні погреби людей. Корисність туристичного продукту визначається його цінністю для суб'єкта. Тому підприємства, які займаються організацією подорожей, повинні створювати такий турпродукт, який був би цінним для максимально більшої кількості людей, тобто при можливості мати масового споживача. Тоді можна розраховувати на масове споживання, використовувати індустріальні технології для виробництва турпродукту.

Масове споживання товару визначається міновою вартістю — кількісним відношенням, в якому споживчі вартості туристського продукту обмінюються на споживчі вартості інших товарів.

Питання 2. Поняття «турпакет»

Туристичний пакет — це основний (обов'язковий) комплекс послуг, що надаються під час подорожі за індивідуальним або груповим планом, який має серійний характер, пропонується в широкий продаж. Туристичний пакет включає чотири обов'язкових елементи: туристичний центр, транспорт, послуги розміщення, трансфер.

Туристичний центр — район локалізації турпослуг. Це місце відпочинку туриста, яке включає в себе всі рекреаційні можливості: природні, культурно-історичні, екологічні, етнічні, соціальио-демографічні, інфраструктури. Цей елемент відноситься до обов'язкових, оскільки без об'єкту інтересу неможливо організувати подорож.

Туристичний центр являє собою інтегральний символ зацікавленості, який поєднує в собі мотиви індивідуума відносно рекреаційно-туристичиих ресурсів. Кожен клієнт, звертаючись до турфірми обирає свій об'єкт. Для одного — це країна, для іншого — регіон, а для третього — конкретне місце. Незалежно від індивідуальних потреб споживача виробник турпродукту і організатор туробслуговування має звести масштаб Такого об'єкту до одиничного варіанту — туристичного центру. Це пов'язано з тим, що туриста потрібно доставити в конкретне місце відпочинку, тому що туди буде замовлено трансфер, саме там буде замовлено готель тощо. Отже, необхідно вичленувати в інтересі клієнта точний напрямок — дестинацію. При цьому слід пам'ятати, що в певній місцевості можна виділити декілька туристичних центрів, кожен з яких має різний комплекс рекреаційних можливостей, які не можна перенести в будь-яке інше місце.

Транспорт — засіб пересування, за допомогою якого можна добратися до туристичного центру. Без сумніву, найбільш широко в якості засобу пересування на далекі відстані використовується літак. Для коротших відстаней - це потяг, автобус, автомобіль. Більшу частину витрат, що складають вартість турпакету, складають витрати на перевезення. Чим більш швидкісний та комфортабельний вид транспорту використовується, тим вища вартість подорожі. Стосовно швидкісних засобів транспорту слід зауважити, що незважаючи на їх дороговизну у порівнянні з іншими видами транспорту, вони використовуються і на короткі відстані, оскільки дозволяють економити час туристів для рекреаційних цілей.

Послуги гостинності — це конкретний готель або інший заклад розміщення, який пропонується туристу в туристичному центрі на час подорожі. Розміщення в готелях розрізняєтея у відповідності з типом і категорійністю послуг гостинності, які пропонуються туристу. Це можуть бути готелі, мотелі, апартаменти, ботелі, кемпінги тощо.

Послуги харчування не включаються окремим елементом в туристичний пакет, оскільки в туризмі вони складають частину послуг розміщення і харчування та інтегрально називаються послуги гостинності.

Трансфер — доставка туриста від місця прибуття, розташованого поза межами перебування (аеропорт, гавань, залізнична станція) до місця розміщення, де він буде проживати і назад. Фактично поняття «трансфер» включає будь-які перевезення туриста в межах туристичного центру. Тому сюди відносять поїздки з готелю в театр, музей тощо і назад. Однак, такі трансфери, за звичай, не включаються в турпа-кет, оскільки клієнти не завжди сприймають їх як обов'язкову послугу.

Такий набір обов'язкових туристичних послуг і відрізняє туристичний пакет від туристичного продукту. Купуючи пакет, який включає 4 обов'язкових базових елементи, споживачі отримують не тільки значні знижки від виробників турпродукту, оскільки придбали серійний турпродукт туристичної компанії, але завжди можуть просити розширити його за рахунок включення інших послуг, або можуть зробити це самостійно — безпосередньо в туристичному центрі.

Питання 3.Поняття «турпродукт»

Туристичний продукт — сукупність речових (предмети споживання), неречових (послуги) споживчих вартостей, необхідних для повного задоволення потреб туристів, що виникають під час їх подорожі.

Турпродукт складаєтся з трьох елементів: тур, додаткові туристрічно-екскурсійні послуги. товари.

Тур — первинна одиниця туристичного продукту — продукт роботи туристичного підприємства на певному маршруті в конкретні строки, який продається клієнту як єдине ціле. Турпакет — це лише обов'язкова частина туру, а отже, й турпродукту.

Обов'язкову програму — турпакет і комплекс послуг на маршруті, тобто тур — туроператор оформлює у вигляді путівки або ваучеру — документу, в якому гарантовані всі обов'язкові для фірми і клієнта послуги.

Ваучер - форма письмового договору на туристичне або на екскурсійне обслуговування. Бланки ваучера є бланками суворого обліку і виготовляються за єдиними зразками згідно з вимогами Закону України "Про туризм"

У договорі на туристичне обслуговування, укладеному шляхом видачі ваучера, мають міститися такі дані:

1) найменування та місцезнаходження суб'єкта туристичної діяльності, номер ліцензії (дозволу) на відповідний вид діяльності, юридична адреса;

2) прізвище, ім'я (по батькові) туриста (при груповій поїздці прізвища, імена (по батькові) членів групи);

3) строки надання і види туристичних послуг, їх загальна вартість;

4) назва, адреса та номер телефону об'єкта розміщення, його тип та категорія, режим харчування;

5) розмір фінансового забезпечення відповідальності туроператора (турагента) або межі відповідальності суб'єкта туристичної діяльності за договором агентування;

6) інші дані, обумовлені характером угоди, складом групи тощо;

7) дата видачі ваучера.

Ваучер є документом суворого обліку.

Порядок оформлення ваучера та його використання затверджується центральним органом виконавчої влади в галузі туризму. Підставою для видачі заповненого ваучера є оплата замовлених послуг, а також письмове підтвердження готовності до прийому туриста від приймаючого туристського підприємства направляючому туристському підприємству.

Класифікація туризму має важливе значення для практичної діяльності. Вона дозволяє вирішувати проблеми його територіаль­ної організації, планувати розвиток матеріально-технічної бази, визначати попит і формувати ринок туризму, виробляти та реалі­зовувати туристичний продукт, відповідним чином організовувати обслуговування туристів.

Класифікація в туризмі — це виділення його окремих форм і видів у залежності від основного показника — критерію.

Практично неможливо виділити форми та види туризму в їх чис­тому вигляді, тому немає в світі єдиної класифікації.

Ті, що існують в спеціальній літературі, мають більші або менші розбіжності, але в цілому узгоджуються між собою.

За формою організації виділяють чотири форми туризму:

• груповий;

• індивідуальний;

•  індивідуально-груповий: тури купуються клієнтами індивіду­ально, а обслуговування відбувається в групі;

• сімейний.

Туризм можна класифікувати за такими критеріями:

• метою подорожі;

• спрямованістю туристичних потоків;

• масштабами охоплення території;

• способом пересування та використанням транспортних засобів;

• терміном поїздки;

• сезонністю;

• демографічним і соціальним складом учасників подорожі;

• ступенем організованості;

• принципами організації продажу туру та формою організації туристичного обслуговування.

Перший критерій поділу туризму на види має вирішальне зна­чення, адже саме мета подорожі є визначальною при формуванні туру, вибору маршруту та організації відповідного очікуванням гостей туристичного обслуговування.

Звичайно, може бути не одна мета подорожі — їх може бути декілька. Але все одно — тільки одна з них буде тією головною, яка приведе туриста у Вашу гостинну садибу. Чим багатограннішою буде Ваша пропозиція, тим більша ймовірність того, що ок­рема її складова частина якнайповніше відповідатиме меті подо­рожі того чи іншого туриста.

5. Охарактеризуйте сутність законодавчо-правового регулювання туристичної діяльності в Україні. Основні закони, які регулюють туристичну діяльність в Україні.

План

Питання 1.Загальні положення державного регулювання туристської діяльності в Україні

Питання 2. Міжнародно-правові акти з регулювання туристської організації

Питання 3. Структура управління туризмом в Україні

Питання 4. Правовий статус туриста

Питання 1.Загальні положення державного регулювання туристської діяльності в Україні

Туристична галузь відіграє надзвичайно важливу роль у соціально-економічному житті країни. Вплив туризму посилюється на всі сфери життя і діяльності людини.

Верховною Радою України 15 вересня 1995 року був прийнятий Закон «Про туризм». Цей закон визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону є створення правової бази для створення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб’єктів туристської діяльності, визначення їх обов’язків і відповідальності. Дія цього Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, фізичних осіб, діяльність яких пов’язана з наданням туристичних послуг, а також на громадян, які їх отримують.

Закон України «Про туризм» складається з 8 розділів та 40 статей.

Законодавство України про туризм складається з Конституції України, Закону «Про туризм», інших актів законодавства України, що видаються відповідно до них, міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна.

Державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України. Центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму є Державний комітет України по туризму, повноваження якого визначаються законом України «Про туризм» та затверджуються Кабінетом Міністрів України. Для координації діяльності міністерств і відомств України в галузі туризму створюється Національна рада по туризму, яка є позавідомчим колегіальним органом. Положення та персональний склад Національної ради по туризму затверджується Кабінетом Міністрів України.

Загальні положення:

1. «Про основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року» Указ Президента України від 10 серпня 1999 року № 973/99.

2. «Про підтримку розвитку туризму в Україні» Указ президента України від 2 березня 2001 року №127/2001.

3. Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму. Указ президента України від 14 грудня 2001 року№1213/2001.

4. Про затвердження державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 року №583.

5. Державна програма розвитку туризму на 2002-2010. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 року № 583.

До норм загального законодавства належать Закони України:

• «Про захист прав споживачів», від 12 травня 1991 року № 1023 ХІІ, що є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг з метою захисту людини, її майнового та природного середовища. Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав.

• «Про порядок виїзду із України і в’їзду в Україну громадян України», від 21 січня 1994 року № 3857 –ХІІ. Цей Закон регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в’їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв’язання спорів у цій сфері.

• «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», від 23 вересня 1994 року № 185/94.

• «Про страхування», від 7 березня 1996 року № 85/96. Цей закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.

• «Про рекламу» від 3 липня 1996 року № 270-96. Цей закон визначає основні засади рекламної діяльності в Україні, регулює правові відносини, що виникають у процесі створення, розповсюдження, одержання реклами.

• «Про державний кордон України», від 4 листопада 1991 року №1777-ХІІ. Україна, керуючись Конституцією України, Декларацією про державний суверенітет України та Актом проголошення незалежності України, неухильно проводить політику миру, виступає за зміцнення безпеки народів України виходячи із принципів непорушності державних кордонів, які є відображенням територіальної цілісності, політичної та економічної незалежності, суверенітету та єдності України. Державний кордон України є недоторканним.

• «Про охорону навколишнього середовища»

• «Про правовий статус іноземців», від 4 лютого 1994 року № 3929-ХІІ. Цей Закон визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов’язаних з їх уїздом в Україну або виїздом з України.

• «Про підприємництво», від 7 лютого 1991 року № 698-ХІІ.

• «Про підприємництва в Україні», від 27 березня 1991 року №887-ХІІ. Цей Закон визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

• «Про охорону культурної спадщини» тощо

На діяльність туристичного підприємства в Україні поширюється дія всіх законодавчих актів регламентуючих підприємництво в Україні.

****

Питання 2. Міжнародно-правові акти з регулювання туристської організації

Як і будь-яка інша сфера господарської діяльності, індустрія туризму – дуже складна система. Постійне розширення міжнародного туристського обміну зумовило потребу його міжнародно-правової регламентації і створення спеціалізованих міжнародних туристських організацій. Туристські обміни пов’язані з перетинанням державних кордонів, а перебування туристів на території іноземних держав і переміщення по ній, з уваги на єдиний підхід, повинно регулювати міжнародне право.

Низка міжнародних договорів, конвенцій і декларацій міжнародних організацій формулюють основи міжнародно-правового регулювання системи туризму і міжнародних подорожей

1. Загальна декларация прав людини прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Складається з 30 статей.

2. Устав Всемирной туристской организации (ВТО) был принят в Мехико, 27 сентября 1970 года. Складається з 45 статей. Генеральный секретарь Международного Союза Официальных Туристских Организаций Роберт К. Лонати.

3. Манильская декларация по мировому туризму. Принята Всемирной конференцией по туризму, проходившей в Маниле (Филиппины) с 27 сентября по 10 октября 1980 года. Состоит из 25 пунктов.

4. Гаагская декларация по туризму, принята в Гаага (Нидерланды) 14 апреля 1989 года, состоит из 10 принципов.

5. Балийская декларация по туризму, принята на о.Бали (Индонезия) с 24-27 сентября 1996 года. Состоит из 10 пунктов.

6. Монреальская декларация «к гуманному и социальному видению туризма»

7. Кодекс туриста. Туристы должны своим поведением способствовать взаимопониманию и дружеским отношениям между народами как на национальном, так и на международном уровне и таким образом содействовать сохранению мира.

8. Хартия туризма, одобрена в 1985 году на 6 сессии Генеральной Ассамблеи ВТО. Право каждого человека на отдых и досуг, включая право на разумное ограничение рабочего дня и на оплачиваемый периодический отпуск, а также право свободно передвигаться без ограничения, кроме тех, которые предусмотрены законом, признаются во всем мире.

9. Глобальный этический кодекс туризма, принят Сантьяго (Чили) 1 октября 1999 года. В нем заложены идеи многих предшествующих аналогичных деклараций и действующих профессиональных кодексов, и он несет в себе новое мышление, отражающее перемены в нашем обществе в конце XX века. Глобальный этический кодекс туризма необходим для того, чтобы помочь максимально усилить выгоды от развития туризма для населения туристических центров и свести к минимуму его отрицательные воздействия на окружающую среду и культурное наследие.

10. Осакская декларация тысячеления, принята 1 октября 2001 года в г. Осаке (Япония). Важный фактор обеспечения мира и международного понимания и что обязательными условиями успешного развития туризма являются мир и безопасность.

11. Сеульская декларация «Мир и туризм», принята в г. Сеул (Республика Корея) 27 сентября 2001 года. Лозунг «Туризм – инструмент мира и диалога между цивилизациями».

****

Питання 3. Структура управління туризмом в Україні

Новий склад Державної служби туризму і курортів: Голова Державної служби туризму і курортів – Пахля Анатолій Іванович (з січня 2006 року). Перший заступник Голови Зубко Юрій Петрович (з 19 липня 2006 року). Заступник Голови Сьомкін Сергій Вікторович (з квітня 2006 року). (табл. 3.3)

Нормативно-правова база туристської діяльності:

• Верховна Рада України.

• Кабінет Міністрів України

• Президент України

• Державна туристична адміністрація України

• Держкомкордон України

• Міністерство культури та туризму

***

Питання 4. Правовий статус туриста

Права туристів

У місцях транзиту і тимчасового перебування туристи мають право:

• Отримувати комплекс туристичних послуг, передбачених договором та програмою перебування;

• На особисту безпеку, захист життя, здоров’я, прав споживача, а також майна;

• На одержання відповідної медичної допомоги у разі захворювання;

• На відшкодування матеріальних і моральних збитків у разі невиконання або неналежне виконання умов договору;

• Розірвати договір без відшкодування збитків суб’єкту туристичної діяльності, якщо збільшення загальної вартості туру чи послуги перевищує 5 % обумовленої вартості, а також у разі підвищення цін на туристичні послуги при їх загальнодержавній зміні;

• На повну та об’єктивну інформацію про закони та правила проживання в даній країні (місцевості), звичаї місцевого населення, поведінку в громадських місцях та місцевостях, пов’язаних з проведенням релігійних обрядів, про культурні, археологічні, архітектурні, історичні, природні цінності, які перебувають під захистом держави, умови страхування, розірвання договору на тур;

• На користування відповідними засобами гігієни, особливо в місцях розміщення, на підприємствах харчування і транспорті, на отримання інформації про ефективні засоби запобігання інфекційним захворюванням, нещасним випадкам, а також на доступ без перешкод до служб охорони здоров’я.

Обов’язки туристів

У місцях транзиту і тимчасового перебування туристи зобов’язані:

• Дотримувати умови і правил, передбачених договором про надання туристичних послуг;

• Поважати політичний та соціальний устрій, традиції, звичаї, релігійні вірування країни (місцевості) перебування;

• Виконувати митні та прикордонні правила;

• Дотримувати правил поведінки та вимог щодо забезпечення суб’єктів історії та культури, природи;

• Не порушувати громадський порядок, дотримувати вимог законів, які діють на території країни перебування;

• Дотримувати правил внутрішнього розпорядку та проти пожарної безпеки в місцях проживання та перебування;

• Відшкодовувати збитки, завдані їх неправомірними діями.

Безпека туристів

Безпека туристів на території України гарантується державою. Державний комітет України по туризму разом з заінтересованими міністерствами і відомствами розробляє програму забезпечення захисту та безпеки туристів і організує її виконання.

Місцеві органи державної виконавчої влади в галузі туризму розробляють і організують виконання регіональних програм забезпечення захисту та безпеки туристів, особливо в місцях туристичної активності.

Суб’єкти туристської діяльності розробляють конкретні заходи щодо забезпечення безпеки туристів, екскурсантів, які беруть участь у туристичних подорожах, походах, змаганнях, запобігання травматизму та нещасним випадкам і несуть відповідальність за їх виконання.

З метою забезпечення безпеки туристів суб’єкти туристичної діяльності зобов’язані здійснювати:

6. підготовку безпечних умов для перебування туристів, облаштування трас походів, прогулянок, екскурсій, місць проведення змагань, забезпечення туристів справним спорядженням та інвентарем;

7. навчання туристів засобам профілактики і захисту від травм та нещасних випадків, інструктаж з надання першої медичної допомоги, а також інформування про джерела небезпеки, які можуть бути зумовлені характером маршруту та поведінкою самих туристів;

8. контроль за підготовкою туристів до подорожей, походів, змагань, інших туристичних заходів;

9. надання оперативної допомоги туристам, що зазнають лиха, транспортування потерпілих;

10. розробку та реалізацію спеціальних вимог безпеки під час організації та проведення походів з автомобільного, гірського, лижного, велосипедного, водного, мотоциклетного, пішохідного туризму та спелеотуризму.

Правила перетинання державного кордону громадянами України

Перетинання громадянами України державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон за документами на право виїзду і в’їзду в Україну:

• Паспорт громадянина України для виїзду за кордон (загальногромадянський закордонний паспорт);

• Дипломатичний паспорт;

• Службовий паспорт;

• Проїзний документ дитини;

• Посвідчення особи моряка;

• Посвідчення члена екіпажу.

У передбачених міжнародними договорами України випадках замість перелічених документів можуть використовуватися інші документи на право виїзду з України і в’їзду в Україну.

У разі втрати громадянином, який постійно проживає в Україні, зазначених документів за межами України, документом, що дає право на в’їзд в Україну, є посвідчення особи на повернення в Україну, яке видається консульською установою України за кордоном.

Документ на право виїзду з України і в’їзду в Україну вважається дійсним, якщо він відповідає встановленому зразку, виданий правомочним на те органом і оформлений належним чином.

Громадянин ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.

У пункті пропуску громадяни, транспортні засоби, вантажі та інше майно підлягає прикордонному і митному контролю та контролю з метою безпеки цивільної авіації, а у відповідних випадках – також санітарно-карантинному, ветеринарному та екологічному контролю, контролю за вивезення з України культурних цінностей, іншим видам контролю, передбачених законодавством.

Прикордонний контроль передбачає перевірку у громадян паспортів, огляд транспортних засобів, вантажів та іншого майна і пропуск їх через державний кордон.

Для прикордонного контролю громадяни подають службовій особі контрольно-пропускного пункту Прикордонних військ паспорти, а у разі потреби й інші документи, передбачені відповідними міжнародними договорами України.

Після закінчення перевірки службовою особою у поданому громадянином паспорті проставляється штамп з відповідною позначкою «Виїзд» або «В’їзд» і документ повертається громадянину.

Штамп також проставляється у посвідчені особи на повернення в Україну.

Паспорти перевіряють як правило в спеціальних кабінах, встановлених на міжнародних вокзалах або смугах руху транспорту, а також вони можуть перевірятися у контрольних павільйонах, службових приміщеннях пунктів пропуску чи безпосередньо в транспортних засобах закордонного прямування.

6. Охарактеризуйте призначення та зміст туристичного ваучера.

Ваучер - форма письмового договору на туристичне або на екскурсійне обслуговування. Бланки ваучера є бланками суворого обліку і виготовляються за єдиними зразками згідно з вимогами Закону України "Про туризм"

У договорі на туристичне обслуговування, укладеному шляхом видачі ваучера, мають міститися такі дані:

1) найменування та місцезнаходження суб'єкта туристичної діяльності, номер ліцензії (дозволу) на відповідний вид діяльності, юридична адреса;

2) прізвище, ім'я (по батькові) туриста (при груповій поїздці прізвища, імена (по батькові) членів групи);

3) строки надання і види туристичних послуг, їх загальна вартість;

4) назва, адреса та номер телефону об'єкта розміщення, його тип та категорія, режим харчування;

5) розмір фінансового забезпечення відповідальності туроператора (турагента) або межі відповідальності суб'єкта туристичної діяльності за договором агентування;

6) інші дані, обумовлені характером угоди, складом групи тощо;

7) дата видачі ваучера.

Ваучер є документом суворого обліку.

Порядок оформлення ваучера та його використання затверджується центральним органом виконавчої влади в галузі туризму. Підставою для видачі заповненого ваучера є оплата замовлених послуг, а також письмове підтвердження готовності до прийому туриста від приймаючого туристського підприємства направляючому туристському підприємству.

Ваучер з виправленнями, незаповненими або неповністю заповненими пунктами, без підпису керівника або вповноваженого ним належним чином представника, без печатки або з нечіткою печаткою може бути визнаний недійсним в установленому чинним законодавством порядку.

7. Розкрийте зміст митних та валютних формальностей в туристичній діяльності.

. Митні формальності

Митні формальності – процедури, пов'язані з необхідністю дотримання особами, що перетинають державний кордон, правил і умов ввозу й вивозу речей і товарів.

Здійснення митних формальностей покладає на митну службу в прикордонних пунктах.

Митні формальності для туристів звичайно складаються із заповнення митних декларацій і, при необхідності, огляду багажу.

Митна декларація – письмова заява, яка видається при перетинанні державного кордону пасажирами, туристами органам митного контролю про перевезені із собою або окремим вантажем речах і товарах. Митна декларація звичайно складається за встановленою формою на спеціальних бланках особи, що проходять митний контроль, зобов'язані заповнити митні декларації особисто.

Митний контроль – сукупність вимог, здійснюваних митними органами з метою забезпечення дотримання митного законодавства країни. Митний контроль проводиться посадовими особами митних органів шляхом:

• Перевірки документів і відомостей, необхідних для митних цілей;

• Митного огляду товарів і транспортних засобів, особистого огляду як виняткової форми митного контролю;

• Обліку товарів і транспортних засобів;

• Усного опитування фізичних і посадових осіб;

• Перевірки системи обліку й звітності.

Огляд багажу – перевірочний огляд представниками митного контролю вмісту багажу пасажирів, що перетинають державний кордон, а також обкладання багажу встановленими митами.

Мито - грошовий збір, що стягує державою за товари, що пропускають через державний кордон під контролем митних органів по встановлених тарифах.

Існує наступний порядок митного оформлення й контролю товарів, переміщуваних фізичними особами.

Фізичні особи вправі переміщати товари, не призначені для виробничої або іншої комерційної діяльності, у спрощеному, пільговому порядку. Пільги для фізичних осіб включають повне або часткове звільнення від мит, податків і виключення із числа, у відношенні яких застосовуються міри економічної політики. Для окремих категорій товарів можуть застосовуватися вартісні й кількісні обмеження.

Огляд одягу й тіла людини називається особистим оглядом і є винятковою формою митного контролю. Особистий огляд проводиться тільки в особливих випадках на підставі постанови начальника митного органа. При організації й проведенні огляду посадові особи митних органів повинні строго стежити за дотриманням конституційних прав особистості.

Митний огляд – це не тільки форма митного контролю або технічна операція, але й процесуальна дія з усіма наслідками, що випливають. Власник ручної поклажі, що продивляється, багажу або транспортного засобу має право бути присутнім при огляді й не може бути позбавлений цього права ні за яких умов.

Існують предмети і товари, ввезення яких в Україну або вивезення забороняється законодавством (наркотики, зброя військових зразків, предмети старовини та мистецтва), і предмети, ввезення та вивезення яких обмежується або регулюються окремими правилами (автотранспорт, ліки, тварини, деякі продукти тощо).

Туристи є категорія подорожуючих, які тимчасово покидають територію своєї країни й тимчасово перебувають на митній території країни подорожі. Їм дозволяється без ліцензійно та безмитно провозити одяг, взуття, білизну, годинники, галантерейні та парфумерні вироби, туристичні і спортивні приладдя, дрібні предмети вжитку у кількості, необхідній на час перебування за кордоном з урахуванням сезону подорожі.

Дозволяється також провозити різну апаратуру (телевізор і фото приладдя, музичні інструменти тощо в розумній кількості) без права відчуження за кордоном. Крім того туристи можуть везти з собою дрібні сувеніри у розумній кількості й продукти в межах особистої потреби при виїзді.

Існує спрощена форма проходу пасажирів через митний контроль. Це варіанти проходу через „червоний” або „зелений” коридор .

Водночас з митним контролем здійснюється паспортний і валютний контроль.

Паспортний контроль – державна служба в прикордонних в'їзних і виїзних пунктах країни, що здійснює перевірку паспортів і інших посвідчень особи в осіб, що перетинають державний кордон, а також наявності в них дозволу (візи) на в'їзд і виїзд.

Валютний контроль – державна служба в прикордонних в'їзних і виїзних пунктах країни, що контролює відповідно до національного валютного законодавства провіз через кордон іноземної й національної валюти особами, що перетинають державний кордон. Тревел чеки та кредитні картки не декларуються. Вітчизняному туристу дозволено вивезти валюту у розмірі 500 дол. США, завищення цієї суми необхідно буде задекларувати. Якщо у туриста при перевірці буде знайдено більше коштів не задекларованих, вони можуть буди вилучені. В деяких державах є певний ліміт коштів, приблизно він складає 50 євро на день. Умови переміщення валюти через митний кордон України регулюються Нацбанком і Державною митною службою України.

В окремих регіонах і центрах існують різного роду місцеві збори: аеропорті, дорожні, екологічні, курортні, туристичні, готельні тощо.

Пасажири, що подорожують у межах України, проходять паспортний контроль у терміналах "А", "С". Для подорожі необхідні наступні документи: паспорт громадянина України, у випадку подорожі з дітьми – свідоцтво про народження дитини. Пасажири закордонного напрямку проходять паспортний контроль у пунктах пропуску на лініях паспортного контролю по документах на право перетинання державного кордону України. Коли дитина летить із одним з батьків, необхідно обов'язково мати доручення на право вивозу дитини за межі України.

У передбачених міжнародними договорами випадках замість перерахованих документів громадянами України можуть використовуватися інші документи на право виїзду з України і в'їзду в Україну.

У випадку втрати громадянином України перерахованих документів за кордоном, документом, що надає право на в'їзд в Україну, є свідоцтво про повернення в Україну, що видається консульською установою МЗС України за кордоном.

Документ вважається дійсним, якщо він відповідає встановленому зразку, виданий уповноваженим на те органом, оформлений відповідним чином і належить особі пред'явника.

Громадянин України ні на яких підставах не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Дотримання пасажирами цих правил допоможе істотно заощадити час на прикордонні формальності.

8. Розкрийте зміст паспортних формальностей в туристичній діяльності. Класифікація документів, що дають право на переміщення через кордон України.

Паспортно-візові формальності

Паспортно-візові формальності – це процедури, пов'язані з необхідністю дотримання особами, що перетинають державний кордон, установленого паспортно-візового режиму, ці формальності є одні з найбільш важливих, що зачіпають кожного туриста. Установлення паспортного або візового режиму для іноземних громадян і туристів - це прерогатива національного законодавства країни перебування.

Як правило, в'їзд у країну перебування вимагає одержання візи. Віза (лат. visa - переглянуте) - це спеціальний дозвіл іноземного уряду на в'їзд - виїзд, проживання або транзитний проїзд через його територію. Візи бувають:

• Одноразові й багаторазові;

• Індивідуальні й групові;

• Студентські;

• В'їзні;

• Транзитні;

• Виїзні, шенгенські та ін.

Віза на відвідування країни видається на підставі запрошення. Запрошення бувають:

• Службові або ділові (дипломатичні);

• Приватні;

• Гостьові;

• Туристичні.

Залежно від запрошення видаються різні види віз: ділова, приватна, транзитна, робоча, туристична.

Підстави для оформлення віз:

 П-1 (приватна віза) - запрошення встановленого зразка, належним чином оформлене органами МВС, або запрошення лікувального закладу в Україні та iншi документи, що підтверджують приватний характер поїздки.

 П-2 (приватна віза) - особиста заява, результати спiвбесiди з працівником дипломатичного представництва чи консульської установи України, на якого покладено обов'язки щодо прийняття рішення стосовно оформлення візи, та документи, що підтверджують українське походження іноземця або особи без громадянства. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.01 N.1003 візи особам українського походження оформляються на термін до п'яти років.

 Б (ділова віза) - запрошення встановленого зразка, належним чином оформлене органами МВС.

 Т (туристична віза) - документи, що підтверджують туристичний характер поїздки.

 Г (віза для представників гуманітарних мiсiй) - підтвердження Комiсiї при Кабiнетi Мiнiстрiв України з питань координації, приймання, транспортування, охорони та розподілу гуманітарної допомоги, що надходить з іноземних держав.

 Л (віза для працiвникiв рятувальних служб) - підтвердження, видане МНС.

 О (студентська віза) - запрошення встановленого зразка на навчання, видане Мiносвiти.

 М (віза для працiвникiв засобів масової iнформацiї) - розпорядження МЗС України щодо оформлення візи.

 Р (віза для представників релiгiйних мiсiй) - запрошення релiгiйної органiзацiї, засвідчене Держкомрелiгiї.

 ТР-1 (транзитна віза) - наявність документа, що підтверджує транзитний характер поїздки, віза до третьої країни, проїзний квиток тощо.

 ТР-2 (транзитна віза) - документи, що підтверджують транзитний характер перевезень вантажним автотранспортом i пасажирським автобусним транспортом через територію України.

 IМ-1 (iммiграцiйна віза) - дозвіл на роботу, оформлений Мiнпрацi.

 IМ-2 (iммiграцiйна віза) - дозвіл місцевого органу виконавчої влади на постійне проживання в Україні.

 ОП (віза для обслуговуючого персоналу транспортних засобів міжнародного сполучення) - лiцензiя на здійснення міжнародних перевезень, видана вiдповiдним компетентним органом держави перебування

Ділова віза (бізнес віза) видається при оформленні іноземною організацією (іноземною юридичною особою) запрошення організації (візоотримувачу) іншої держави на конкретного працівника останньої із вказівкою мети й строків перебування.

Приватна віза видається при оформленні приватною особою (громадянином іноземної держави) запрошення приватній особі (візоотримувачу) іншої держави.

Транзитна віза дає візоотримувачу право проїзду через третю країну в країну загального перебування. Вона видається посольством третьої країни на певну кількість днів після одержання основної візи.

Робоча віза надає право роботи з наймання за рубежем. Для одержання такої візи сторона, що запрошує (роботодавець) бере контракт із майбутньому працівником, погоджує всі нюанси (умови роботи, проживання, страхування) у місцевій імміграційній службі й, одержавши дозвіл влади, висилає пакет документів майбутньому працівникові. Останній звертається із цими документами в посольство для одержання робочої візи.

Туристична віза це відмітка в паспорті дипломатичними представництвами іноземних держав, що дає право його власникові на тимчасовий в'їзд на територію держави, що видало йому візу, з метою туризму й відпочинку. Підставою для видачі туристичної візи є згода приймаючої туристичної фірми представити туристові обслуговування по погодженому маршруту в підтверджений термін.

Службова вiза подiляється на три категорії:  С-1, С-2, С-3.

Категорія С-1 оформлюється:

• технічному персоналу іноземних дипломатичних представництв та консульських установ в Україні, членам їх сімей;

• представникам міжнародних органiзацiй в Україні;

• представникам органів державної влади іноземних країн, якi в'їжджають в Україну у службових справах.

Категорія С-2 оформлюється:

• представникам військових формувань та установ, якi в'їжджають в Україну у службових справах на запрошення вiдповiдних державних органів.

Категорія С-3 оформлюється:

• представникам промислових, торгівельних, фінансових та політичних кіл, якi в'їжджають в Україну у службових справах на запрошення державних установ, зареєстрованих в Україні у встановленому порядку.

Дипломатична вiза оформляється особам, якi мають дипломатичні паспорти:

• дипломатичному персоналу іноземних представництв та консульських установ в Україні, членам їхніх сімей;

• іноземцям, якi в'їжджають в Україну з мiсiями дипломатичного характеру;

• дипломатичним кур'єрам;

• членам урядів, парламентів, міжнародних органiзацiй;

• видатним політичним діячам, в'їзд яких в Україну має дипломатичний характер.

Строк, на який видається віза, залежить від запрошення, на підставі якого вона видається. При заповненні бланка запрошення приймаюча сторона вказує мету відвідування, пропонований термін перебування й кількість відвідувань країни. Відповідно до цих даних посольство схвалює рішення щодо терміну отриманої візи. За її оформлення може стягуватися консульський збір.

Консульський збір – установлена грошова сума, одержувана з іноземних осіб консульською установою за видачу візи в певну країну. Термін видачі візи з моменту обігу залежить від міждержавних угод і сформованої практики. Для її одержання необхідно заповнити одну або кілька візових анкет і прикласти до них фотографії встановленого зразка.

Візова анкета - опитний аркуш, заповнюваний особою, що звертається в іноземне дипломатичне представництво за одержанням візи на в'їзд на територію даної держави. Кількість і зміст питань візової анкети визначається кожною державою й залежать також від мети поїздки і її тривалості. Візова анкета зберігається у дипломатичному посольстві чи консульській службі протягом дох років.

Візова етикетка - кольорова наклейка встановленого зразка, що приклеюється на візову сторінку паспортного документа, що дає право на в’їзд до певної країни. Бланк візової наклейки виготовлюється Банкнотно-монетним двором Національного банку на замовлення МЗС і є документом суворої звітності.

Для туристичних груп і ділових поїздок у ряді випадків оформляється групова віза, що ставиться на списку туристів або ділових людей.

Заява на видачу візи може бути не прийнята з технічних причин, а також у наступних випадках:

• Паспорт недійсний у період 3 місяців після запланованої поїздки;

• У паспорті немає вільних сторінок для наклеювання бланка візи;

• Паспорт зіпсований або можна обґрунтовано підозрювати, що дані, що вказані в ньому, змінені;

• У системі даних зафіксована заборона на в'їзд даної особи;

• Прохач візи під час попередніх відвідувань вчинив серйозний злочин;

• Прохач дав неправдиві відомість про себе;

• На підставі діяльності прохач можна припустити, що він може являти загрозу громадському порядку й безпеці;

• Є підстави підозрювати, що прохач візи буде заробляти коштів нечесним шляхом.

У більшості країн оформлення і видачею національних віз займаються консульські установи при посольствах країн за кордоном. У Києві працюють понад 80 посольств і консульств іноземних держав. У консульських відділах посольств країн Європейської Співдружності можна отримати, крім національної, Шенгенську візу, яка дозволяє в’їзд і перебування на території країн-учасниць Шенгенської угоди.

Необхідно окремо розглянути шенгенскі угоди. 14 червня 1985 р. У Шенгені (Люксембург) Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН уклали Угоду про поступове скасування контролю на загальних кордонах. Згодом до цієї угоди приєдналися Іспанія та Португалія, в 1997 р. – Греція, Італія, Австрія, в 2001 р. – Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія та Ісландія.

Отже, на сьогоднішній день у шенгенську зону входять 13 країн ЄС (Австрія, Бельгія, Німеччина, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Швеція, Фінляндія, Франція) і три держави, що не складаються в Євросоюзі (Швейцарія, Ісландія й Норвегія). Два інших члени ЄС - Великобританія й Ірландія - не беруть участь у шенгенському співробітництві, хоча, відповідно до підписаному ними протоколу до Амстердамського договору, можуть підключиться до нього в будь-який час.

Шенгенська віза – це „єдина європейська віза”, яка надає право вільно пересуватися територіями країн-членів Співдружності.

Шенгенскі угоди регулюють питання в'їзду й перебування іноземних громадян на території країн-учасниц на термін до трьох місяців. На зовнішніх кордонах установлені єдині правила в'їзду й виїзду. Умовами в'їзду є наявність дійсного документа, що засвідчує особистість, і візи, якщо така потрібно, а також достатніх коштів для проживання.

При видачі віз застосовуються загальні вимоги, закріплені в Спільній консульській інструкції. Передбачені інструкцією категорії «єдиних » віз включають візу для транзиту через аеропорт; транзитну візу (для проходження через шенгенський простір з однієї країни); візу для короткострокового перебування на строк, що не перевищує 90 днів; багаторазову візу на строк до 5 років (за умови перебування не більше 90 днів протягом на півроку з моменту першого в'їзду); візу з територіально обмеженою сферою дії; візу, видавану на границі; групову візу.

Шенгенська віза видається консульською установою країни, що надає основну мету поїздки. Якщо основна мета поїздки може бути визначена, то віза видається консульською установою країни першого відвідування. Шенгенськими нормами не передбачені конкретні строки розгляду візових обігів (на практиці вони, як правило, не перевищують 7-14 днів). Країнами-учасницями застосовується єдиний тариф за видачу віз. Приблизно від 35 до 45 євро з людини. Для правильного оформлення іноземних віз працівники турфірм повинні добре знати порядок оформлення документів в іноземні посольства. У посольствах установлені правила видачі туристичних в'їзних віз, які розрізняють по термінам; анкетам, заповнюваним на кожного туриста; кількості фотографій; необхідності особистого відвідування посольства туристами; один по одному прийому в посольствах співробітників турфірм і ін.

Контроль видачі віз для в’їзду до країн Шенгенської угоди дуже суворий. У Страсбурзі (Франція) створено єдиний комп’ютерний банк даних для обліку і контролю іноземних відвідувачів, який формує „список небажаних осіб” До такого списку вносяться повні дані іноземців, які порушили паспортно-візовий режим чи правила пересування або здійснили протиправні дії. Таким особам забороняється в’їзд до країн співдружності до 10 років – залежно від серйозності скоєного правопорушення. Щоб мати змогу постійно отримувати візу для своїх туристів, туристичним фірмам необхідно пройти акредитацію у тих посольствах, де запроваджено таких порядок.

Варто мати на увазі, що іноземні в'їзні-виїзні візи видаються в строгій відповідності з датами запропонованого тура. Тому перед роздачею туристам їхніх паспортів з іноземними візами турфірма зобов'язана перевірити відповідність термінів дії віз і дат до початку й закінчення тура. Якщо ці дати не збігаються, необхідно до від'їзду туристів урегулювати дану проблему.

Співробітники турфірми зобов'язані також попередити всіх туристів, що виїжджають, про закінчення дії іноземної візи в день завершення туристичної поїздки. Тому, якщо хто-небудь із туристів збирається затриматися в країні після закінчення тура у своїх родичів, знайомих або просто пожити в готелі за свій рахунок, він повинен заздалегідь продовжити візу. Якщо таке бажання виникло в нього вже під час перебування в країні, він повинен звернутися у відповідні органи цієї країни по питанню продовження візи за свій рахунок. Але в чинність короткочасності туристичних поїздок оформити таке продовження буває досить складно.

Якщо ж турист вирішить проігнорувати цю вимогу, вона тим самим стає на шлях порушення візового режиму й відповідного законодавства в країні перебування з усіма наслідками, що випливають звідси. При цьому турфірма не несе перед туристом ніякої відповідальності.

Турфірма зобов'язана також попередити туриста, що вона не несе відповідальності за можливу відмову від надання візи або в її продовження. У цьому випадку понесений туристом збиток може бути компенсований тільки страховою фірмою, якщо інше не обговорено в договорі страхування.

Варто пам'ятати, що наявність візи не гарантує того, що в'їзд у країну обов'язково відбудеться. Незважаючи на те, що віза є основним дозвільним документом на відвідування іншої держави, вона лише підтверджує реєстрацію паспорта в консульській установі держави, що має бути відвідати. Остаточне рішення про можливості в'їзду на територію держави приймається відповідними імміграційними (прикордонними, поліцейськими) владою на границі даної держави, і якщо особа, що в'їжджає в країну, за якимись причинами за рішенням цієї влади не відповідає положенню туриста, воно не буде пропущено через границю, не дивлячись на візу, що має.

З практичного погляду не кожна “турфірма” має право “оформлювати” поїздки людей за кордон. Для цього сама “фірма” повинна бути зареєстрована згідно з законодавством України.

Тут є кілька варіантів: 1. Якщо поїздка оформлюється, як туристична.

Тоді віза повинна бути також туристична. Оформленням документів має право займатися фірма, яка отримала ліцензію на “туроператорську та турагентську діяльність”. Копію такої ліцензії директор фірми повинен Вам показати. 2. Якщо поїздка оформлюється на роботу.

Тоді заробітчанин повинен отримати “робочу” візу. Мета поїздки в усіх документах повинна бути “працевлаштування” або “на роботу”. Пошуком робочих місць за кордоном мають право займатися фірми, які отримали в Міністерстві праці та соціальної політики України ліцензію на "посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном”. Вони ж (ліцензіати) надають інформацію щодо умов роботи за кордоном та допомагають оформити документи. Зазначимо, що для працевлаштування на території України така ліцензія для української фірми не потрібна. Зазначена ліцензія потрібна лише для пошуку роботи за кордоном.

Важливо зауважити про те, що ані Мінпраці України, ані їх фірми-ліцензіати не відповідають за українця-заробітчанина після його виїзду з України. Оскільки таких їх обов’язків не передбачено жодним нормативним документом України.

Зрозуміло, що для роботи за кордоном потенційний робітник має підписати трудовий контракт (договір). У більшості країн для реалізації такого контракту заробітчанину потрібно буде отримати на себе ліцензію (сертифікат, дозвіл) на роботу в державних органах країни роботи. У такій ліцензії буде зазначено термін дії ліцензії, місце роботи, фах роботи. Цих умов (зазначених у ліцензії робітника) не можна буде порушувати, оскільки це буде вважатися порушенням візового законодавства країни перебування.