3. Нобелівські лауреати в області вірусології.

1935 р. Стенлі виділив вірус тютюнової мозаїки у кристалічному стані, за це і отримав Нобелівську премію в 1944 р.

В 1953 р. А. Львов створив унікальну концеп­цію лізогенії, в якій він пояснив усі властивості лізогенних бактерій наявністю в них неінфекційного начала, названого ним профагом (Нобелівська премія, 1965 р.). Люк Монтеньє з Франсуазою Барре-Сінуссі за відкриття вірусу імуно­дефіциту людини, що зумовлює СНІД, за це отримав Нобелівську премію 2008 р. Гаральд цур Гаузен встановив здатність папіломавірусів людини викликати рак шийки матки за це був удостоєний у 2008 р. Нобелівської премії.

У 1997 р. присуджено Нобелівську премію амери­канському вченому Стенлі Прузінеру за встановлення етіології трансмісивних губкоподібних енцефалопатій тварин і людини. Пейтон Раус довів, що пухлини на ногах у курей (саркоми) спричинені вірусом. Через 55 років за це відкриття був удостоєний Нобелівської премії.

4. Розвиток вірусології у другій половині XX ст.

XX ст. починається вивчення нових ві­русів. Увага вчених зосереджується на розробленні ме­тодів їхнього культивування. Протягом трьох десятиліть було відкрито віруси, що спричиняють інфекції у тва­рин, рослин і мікроорганізмів, а також їхню можливу участь у злоякісному трансформуванні клітин. Із 1940 р. у вірусологічній практиці по­чали використовувати методи культивування вірусів у ку­рячих ембріонах, це дало змогу розширити спектр віру­сів, які культивуються у лабораторних умовах.

У 1950 р. у практику запроваджують метод культури клітин. Новий метод дав можливість ефективно вивчати механізми взаємодії вірусів з клітиною, створити високоефективні вакцини. 1953 р. А. Львов створив унікальну концепцію лізогенії, в якій він пояснив усі властивості лізогенних бактерій наявністю в них неінфекційного начала, названого ним профагом (Нобелівська премія, 1965 р.). У 60 х роках XX століття під час вивчення вірусів почали застосовувати методи молекулярної біології. 1960 р. Джорет відкрив вірус лейкозу у котів. В 70 роках віруси вивчають на субмолекулярному рівні, впроваджують методи секвенування. У 1970 р. Балтімор і Темін виявили у онкогенних РНК вімісних вірусах зворотну транскриптазу. Роберт Галло виділив перший ретровірус людини в кінці 70 років. Крім того Американські дослідики з Робертом Галло у 1982 році відкрили Т-лімфотропний вірус людини. У 1997 р. присуджено Нобелівську премію амери­канському вченому Стенлі Прузінеру за встановлення етіології трансмісивних губкоподібних енцефалопатій тварин і людини.

5. Особливості вірусів як біологічних об'єктів.

Дві якості вірусів: 1)Наявність власного генетичного матеріалу; 2)наявність позаклітинної інфекційної фази, що має структуру віріона, що слугує для введення генома вірусу у клітини господаря

Віруси за своїми властивостями суттєво відрізняються від інших біологіч­них об’єктів:

1. Вони не мають клітинної будови.

2. Віруси не здатні до росту і ділення.

3. У вірусів не виявлено власних метаболітичних систем.

4. На відміну від клітинних форм, віруси містять лише один тип нуклеї­нової кислоти - РНК або ДНК.

5. Для розмноження більшості вірусів достатньо лише нуклеїнової кислоти.

6. Віруси не розмножуються поза клітиною господаря. Всі вони облігатні паразити.

Згідно з твердженням А. Львова „організм — це деяка незалежна одиниця інтегрованих і взаємопов 'язаних структур і функцій”. Отже вірус не можна вважати організмом, оскільки він не є незалежним. Інфекційна вірусна частка цілком і повністю залежить від кліти­ни господаря; поза клітиною неможливе розмноження. Куди ж відносять віруси: до живого чи неживого? Якщо керуватися поло­женням А. Львова, що життя — „це властивість проявлення або стан клітин і організмів, охарактеризованих як незалежні структурні і функціональні оди­ниці”, то віруси слід розглядати як неживі і не можна вважати їх організмами.

За іншим визначенням:,.Живим ми називаємо те, що, будучи ізольоване, збе­рігає свою специфічну конфігурацію так, що ця конфігурація може бути реінтгрована, тобто заново включена в цикл, в якому бере участь генетична речовина”.

Вірус живий точно так само, як і який-небудь інший шматок генетичного матеріалу. Вірус можна екстрагувати з клітини, знову ввести в клітину і він буде копіюватися в ній і стане частиною генетичного апарату.

Іноді у клітину може проникати вільна вірусна нуклеїнова кислота, що виділена експериментально, але зазвичай ефективність інфекції при тому значно нижча, ніж при передаванні цілим вірусом. Тому віруси більш живі ніж фрагменти генетичного матеріалу і більш організми ніж будь-які клітинні органели включаючи хромосоми і гени.