32.Августин і модуси часу, час як межа покладання смислу життя.

Аврелій Августин (354-430 рр.), одне з найбільш авторитетних «батьків церкви», розвиває розуміння часу, як «життя душі», але душі індивідуальної: у «внутрішньому людині» тече і вимірюється час. Своє розуміння часу найповніше й зрозуміло Августин викладає в одинадцятої главі «Сповіді». У Августина час відривається від руху тіл (зокрема і небосхилу) і перетворюється на категорію психологічну – «розтягнення душі». Тож у ролі феномена, котрий розкриває природу часу, Августин вибирає рух, дане не зору, а слуху - звучав голос. Августин «розкриває парадоксальність часу: воно складається речей, чого ми маємо (минулого), того, чого ще немає (майбутнього), і ще, що є, але з має тривалості, - миті настоящего»6 . Усі три модуси часу утримуються лише нашій свідомості. У Августина пам'ять перетворюється на головну скарбницю думки. Життя душі неможлива поза пам'яттю; центр тяжкості, в такий спосіб, переміщається з космосу до історії, та палестинці час з категорії космічної стає категорією історичної. Час у Августина, як і в Платона і Греблю, соотнесено з вічністю, але з стільки через космічну життя, скільки через історичне здійснення. Бог, по Августину , - вічний творець всіх часів, час постає разом із витвором. Аналіз проблеми часу Августин, як і Аристотель, розпочинає працю з констатації її труднощі й явною парадоксальності тимчасового буття, що з тим, що внаслідок безкінечною подільності часу виявляється можливим будь-який як завгодно малий інтервал тривалості, аналізований як справжність час. У остаточному підсумку час затягується до бездлительному миті, а саме час виявляється що складається з неіснуючих частин. Відповідно до Августину , ні минулого, ні майбутнього немає, і неправильно говорити про існування трьох часів: минулого, сьогодення й майбутнього, що у нашій душі: «справжнє минулого - це пам'ять; справжнє справжнього - його безпосереднє споглядання; справжнє майбутнього - його очікування».

33.Буття і проблема самореалізації людини.

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від свідомості об’єктивний світ, матерію. Це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком. Буття передбачає зміну, тобто буття є становленням.

Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття:

- категорія буття не говорить нічого про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду;

- поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необґрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей. Філософська категорія буття включає в себе не тільки вказівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблений людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор. процесі) і суспільне буття. Головні сфери буття – природа, суспільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загальною основою.

(Самореалізація)

Термін «самореалізація» трактується як «здійснення можливостей розвитку Я». Ідею розкрити свій внутрішній потенціал ми знаходимо у ключовій фразі древньогрецького філософа Сократа «Пізнай самого себе!». На його думку, людина, прагнучи до знання, має черпати його з себе самої шляхом випробовування та самопізнання.

Філософія ідеалізму розглядає самореалізацію у поєднанні з поняттями свобода, духовність, відповідальність. Німецький філософ І. Фіхте був переконаний у здатності людини до самовдосконалення шляхом власних зусиль і вільного прояву творчої діяльності.

Г.Гегель вважав, що свободу людини обмежує суспільство, сім’я, держава, однак виконуючи громадський обов’язок, вона забезпечує свої внутрішні потреби, при цьому отримує задоволення та прагне самореалізуватися.

Яскраво виражена ідея самореалізації і в підходах до особистості прибічників екзистенціалізму, які проблемі людини тут відводять провідну роль, а переважаючими цінностями в житті вважають свободу і відповідальність. Ж. Сартр наголошував на важливості вільного вибору людини у своїх діях та вчинках. Саме вони, а не мораль чи віднайдене в собі істинне почуття створюють буття, за яке сама людина несе відповідальність. Основна думка філософа виражена у фразі «людина стає такою, якою робить себе сама людина сама себе вибирає». Отже, щоб вижити в цьому світі індивіду потрібно зрозуміти свій внутрішній світ, оцінити свої можливості та здібності, а потім зробити правильний вибір.

Представник емпіризму Ф. Бекон вважав недостатнім лише пізнання самого себе. На його думку, варто знайти спосіб, за якого можна вміло й розумно показати і проявити себе. І саме самореалізації він відводив роль реального методу (засобу) змінити і сформувати власну особистість. Звідси випливає, що самостійність у вчинках, виборі та майбутньому самовизначенні особистості є внутрішньою умовою його самореалізації.

Вивченням самореалізації особистості займались і представники різноманітних психологічних шкіл. За визначенням, поданим зарубіжним психологічним та психоаналітичним словником “Самореалізація – це збалансоване та гармонійне розкриття всіх аспектів особистості; розвиток генетичних та особистісних можливостей”.

Найбільш яскраво ідея самореалізації особистості виражена в напрацюваннях представників гуманістичного напряму. Проте одним із перших в історії психологічної думки, хто розгледів в інстинктах людини потребу в самореалізації, був З. Фрейд. Заперечуючи прагнення людини до самовдосконалення, вчений все ж стверджував, що глибинна підструктура особистості «Воно» вимагає постійного задоволення і цим самим на несвідомому рівні примушує людину до психологічної активності і, як наслідок, до самореалізації.

Отже, самореалізація особистості – це процес, що відбувається за умови активної життєвої позиції, усвідомлення людиною власних потреб і цілей, залучення сутнісних сил, здібностей, потенцій та здійснення ряду «самопроцесів» (самопізнання, самоактуалізації, самовираження, самоконтроль, самоуправління).